більшість їхніх власників, що вимащеними солідолом руками копирсалися під капотами автомобілів. Пополудні більшість цих механіків-самоуків ховалася від пекельного сонця в гаражах. Заведені для випробування двигуни перегукувалися час від часу надривчастим хрипом, приводячи своїх власників у стан блаженства або розпачу — у випадку, коли тембр здавався підозрілим. Іноді з прочинених дверей лунала лайка чергового механіка-невдахи, а інколи задоволений свист, який сигналізував сусідам про досягнення результату.
Звісно, ніхто з цієї заклопотаної публіки не зацікавився смаглявим пішоходом, котрий плівся курною дорогою між їхніх володінь, хоча чутки про жахливе вбивство дістались і цих нетрів. Антон чудово орієнтувався в мережі перехресних шляхів, якими не раз їздив на службовій машині, прагнучи обминути житловий мікрорайон і вискочити на кільцеву. Це відбувалося в ті добрі часи, коли в них з Інною все було гаразд. Щасливий рік після одруження, коли молодята готові вергати гори, а друзки від перших сварок лише попереду. Перші тріщини з’явилися навесні, щойно в Гліба-Антона побільшало роботи, а зарплата лишалася без змін. Та справжній злам стався після невдалих спроб зачати дитину. Лікарі діагностували в чоловіка епідемічний паротит, що призвів до безпліддя, і після цього все пішло шкереберть. Спільні мрії руйнувала цинічна реальність. Один крок до ненависті перекреслив геть усі сподівання врегулювати ситуацію, і, як наслідок, взаємини було розірвано. Серце й досі боліло після слів Інни про коханця, але Процевич вирішив її відпустити. Це було єдине правильне рішення в цій ситуації, хоча далося воно нелегко. Виходу з нинішньої кризи він не бачив. Скоріше діяв інтуїтивно, керуючись усе тим-таки природженим відчуттям справедливості, і, якщо буде змога врятувати дружину, він її врятує.
Територія гаражного кооперативу закінчилася, про що свідчила алюмінієва сітка, натягнута поперек дороги й укрита паростками плюща. Виїзд для автомобілів розташовувався праворуч, проте Водолаз звернув у чагарник, де була хвіртка для пішоходів. Стежка вела в зелену оазу, зарослу акаціями, обліпихою та кущами запашного бузку, саме звідти Антон планував поспостерігати за власним будинком. На диво, у хащах не бавилися діти. Чоловік обійшов кущ бузку і зрозумів причину, з якої місцевість наразі була безлюдною: перед його будинком стояли машини швидкої і поліції, по території метушились правоохоронці. Передчуття біди застрягло в Антоновому горлі. Воно посилювалося щосекунди й вибухнуло, коли з під’їзду винесли тіло, укрите білим простирадлом. Слова Павловича, адресовані Антону з телевізора, збилися в чорну хмару. Загрозливий циклон насувався зусібіч, включно з колишньою домівкою. Чоловік осягнув безвихідь, у яку його загнав Павлович із посіпаками, а вже наступної миті вдарив грім: двоє поліціянтів виносили друге тіло, у якому можна було легко розпізнати обриси жінки. Уторопавши, хто це, чоловік закляк. Нерухома постать із закарбованим на обличчі жахом споглядала останній акт власної сімейної драми. Шок був такої сили, що Антон і не помітив, як загойдалися вітки бузку, і лише різкий хрускіт сухої гілки змусив його повернути голову.
— Я знав, що ти прийдеш, — прошепотів Прапор.
Кабінет звукорежисера радіостанції «Ельмар фм», якої Міхаель дістався по обіді, скидався на студію звукозапису, захаращену різноманітною апаратурою. Крім режисерського пульта, в оббитих повстю апартаментах безладно лежали інструменти: мікрофони, паяльник, порожні коробки, немитий посуд і навіть мікрохвильовка. Жолудь — друг Бемоля й одна з численних ланок операції — поправив зав’язане у хвостик волосся і, зігнувшись над монітором, прокручував отриманий щойно відеозапис. Міхаель не заважав. Кадри зі знайомого кабінету психлікарні, а надто сам Павлович, прикували і його погляд. Рівень злості на цього чоловіка перетнув усі припустимі норми. Тортури, зламані долі пацієнтів, життя Григорія і тримання в заручниках Бемоля вимагали відгуку на лиходійства ескулапа, тож Міхаель щиро сподівався на справедливість. Доклавши свою лепту до приборкання божевільного лікаря, пацієнт-утікач відчував справжню гордість, і, коли Жолудь радісно скрикнув, Міхаель палко взявся розпитувати звукорежисера про причини його раптової втіхи:
— Що там?
— Є! Є! — радісно вигукував режисер.
— Начальнику, не тягни, — наполягав Міхаель.
— Іринка, за легендою, дружина Бемоля, просить нашу рибку потримати свого начебто чоловіка, тобто Бемоля, у лікарні ще тривалий час. На ній був прикріплений мікрофон і звуковий ряд давно готовий, а тепер маємо й відео!
— Добре. Шефе, тепер конче слід подбати про Бемоля.
Жолудь із шаною поставився до слів гостя й одразу ж запропонував вихід із ситуації:
— Я зв’яжуся зі столичним офісом газети Бемоля, ми узгодимо всі деталі й увечері вони скличуть прес-конференцію. Постараємося залучити всі провідні канали. Чим швидше надамо розголосу цій справі, тим краще буде для Бемоля. Це буде бомба!
Міхаель зрадів. Відчуття перемоги в спільній справі переповнило його єство. Кар’єра Павловича котилася за обрій, де бовваніла в’язниця, а він, Місько, — один із тих, хто допоможе його туди запроторити.
Антон біг без упину. Молодий і тренований організм дав змогу відірватися від санітара, проте останнього підстрахував Чахлий, перекривши автомобілем шлях до міста, де можна було б розчинитися в мереживі вулиць. Затиснутий на дорозі назад поміж гаражів і двома недругами з різних кінців стежини, екс-пацієнт божевільні мав напохваті один-єдиний шлях — через дахи.
Розпечений сонцем руберойд плавився під вагою Антона, який хутко мчав до протилежного краю даху. У чоловіка не було часу на обережний спуск,
