Слова Антона вилітали мов тріски з-під сокири. Він відчував загрозу й розпачливо лопотів голосом, сповненим хвилювання. Натомість вороги пішли в наступ. Слово взяв Фома:
— Ми судимо вбивцю.
— Вбивцю? — поспіхом спитав Антон, відчуваючи, куди хилять недруги. — Якого ще вбивцю? Хто вам сказав, що я вбивця? Отямтеся, нелюди!
На це запитання отець Іларій чекав найбільше. Настав час заповнити правдою вакуум Глібового безпам’ятства. Він має про все дізнатися перед тим, як вони з Фомою вкоротять йому віку. Кат його доньки мусить покаятись у її смерті і спокутувати цей гріх власним життям!
— Ти навіть не пам’ятаєш… — розпочав священик.
— Що? Що я мушу пам’ятати? — тремтливим голосом перепитав Антон.
Його охопила істерика. Сльози наверталися на очі, дрижаки перекинулися на долоні: картина мук ставала дедалі чіткішою, одначе бракувало останніх штрихів, про які, безумовно, знав священик і його підопічний. Отець Іларій заговорив:
— Після смерті дружини в мене зосталася лише донька. Та одного дня вона щезла. Ми шукали її протягом кількох днів, я вже готовий був заявити в поліцію, аж раптом якогось вечора в храмі з’явився ти.
Священик поправив перуку, волосся якої лізло в очі, і додав:
— Ти ледве стояв на ногах, від тебе тхнуло алкоголем, навіть не знаю, який день ти пиячив. Попри це мій обов’язок був вислухати тебе, адже ти захотів висповідатись…
Антон закляк. У часи непросипного запою напади амнезії були звичним явищем для його отруєного алкоголем організму, але такий збіг обставин видавався фантастикою. Утім, священик і далі приголомшував Антона бентежними фактами, які геть-чисто вилетіли бранцю з голови.
— Бог стримав мене від негайної помсти й дав нагоду приготувати тобі важку спокуту. З того дня, як ти сам зізнався у вбивстві моєї доньки, думка про справедливе правосуддя, якого тобі вдалося уникнути, не покидала мене…
Антон збагнув, як прикро він помилився.
— Господи, то, виходить, я добровільно зізнався батькові збитої мною дівчини в її смерті… Чого ж ви не дали мені себе згубити? — закричав Антон, у якого стали здавати нерви. — Я ж хотів повіситися?!
— Це було б надто легко, ти мав пройти крізь усі кола пекла, — замість священика відповів його прислужник, що завідував у храмі церковним хором.
— Коли ти опинився в психушці, — зрештою промовив отець Іларій, — нам випала нагода змусити тебе спокутувати свій гріх — краще й не придумаєш. Ти шукав прихистку, одначе впіймався в пастку.
— Панотче, це було ненавмисно… Присягаюся вам… — крізь сльози заговорив Антон.
Хлопець заплакав: щиро, відверто, з відчуттям скинутого з душі каменю. Дивно, але саме перед батьком ненароком збитої дівчини біль відступав від нього. Він витікав назовні, залишаючи на серці глибокі рубці, яким, щоб загоїтися, потрібні роки. Мyка випадала осадом, і її доведеться вимивати не одним потоком гірких сліз, а втім, біль ущухав…
На жаль, щиросердне каяття не справило на катів жодного враження — надто довго вони виношували хитрий план помсти.
— Уже час, — нарешті сказав священик.
Наближалася неминуча розправа. Вона змусила Антона підвести голову й глянути ворогам у вічі.
— А не страшно, отче, брати гріх на душу? Жити з цим не легко, повірте мені.
Священик витримав удар, щиро відповівши:
— Я горітиму в пеклі, але й ти не житимеш!
Категоричність Іларія не віщувала Антону прощення, схоже, його каяття не розтопило кригу на серці старого. У розпуці полонений загорлав:
— А як же віра?! Бог?! Ви ж слуга Божий!
Однак важелі совісті, на які тиснув Водолаз, давно заіржавіли й уже не являли собою частину злагодженого механізму, яким колись була для священика віра. Жодне слово не торкнулося душі батька, що втратив єдину дитину й сенс життя.
— Якби він існував, то не забрав би від мене дружину, а згодом доньку, — відповів отець Іларій.
Розчарування в голосі священика загасило останній промінчик надії, за який намагався триматись Антон. Паніка холоднокровно нищила його гідність і врешті-решт він закричав, апелюючи до глузду потенційного вбивці:
— А його, як свідка, ви теж уб’єте?! — і вказав поглядом на Фому.
То був шанс нацькувати спільників один на одного й виграти час, але відповідь священика просто-таки ошелешила Антона.
— Фома був її хрещеним батьком.
Коло Антонових проблем замкнулося. Кам’яна незворушність, із якою напарник панотця Іларія спостерігав за допитом жертви, не вселяла надії. Вона викликала огиду, але Антон спробував іще раз:
— Чого мовчиш?! На твоєму місці я б не надто йому довіряв. Сам бачиш, таємниці сповіді він не дотримується…
