Губи Антона тремтіли. Окремі слова розбивалися на склади; зв’язані кінцівки німіли через недостатній кровообіг; двигун автомобіля ревів мінором, поглинаючи тихі схлипи Водолаза.
— Перед тим як відійти від нас в інший світ, ти відчуєш неймовірний страх. Це твоя плата за вбивство моєї доньки.
Від слів отця Іларія аж мороз ішов повз Антонову шкіру.
— Їй теж було лячно, тому ти повинен заплатити сповна!
Сови насторожилися, ніби розуміючи людську мову. Вітер стих, аби кожне дерево почуло вердикт свавільного суду. Антон завмер, приготувавшись почути, яким чином він покидатиме цей світ.
— Ти будеш похований живцем! У невідомому місці, як і моя дитина.
Хмари наповзли на місяць, аби він не став ненавмисним свідком цієї кривавої розправи. Сови позривалися в небо, сколихнувши крони дерев, які проклинали власні коріння, що намертво вросли в ці піщаники. Якби вони могли, то разом із іншими не бачили б цього лиходійства.
Фома наблизився до укляклого Антона й схопив його за комір сорочки. Могутня рука хориста потягнула нерухоме тіло за машину, і там бранця накрила паніка. В Антона здали нерви. Колишній пацієнт божевільні сполотнів і відтепер нагадував справжнього психа, завбачивши труну й викопану яму.
— Що це? Господи… Ні, ні, ні! — закричав Антон, борсаючись у міцних руках Фоми.
Передчуваючи довгоочікуваний тріумф, отець Іларій кинувся на допомогу спільникові. Він схопив Антона за ноги, і вони вдвох із церковним служкою потягнули бранця до відчиненої труни, що вже чекала на жертву. Водолаз щосили пручався. Він смикався, як викинута на берег рибина, бився в цупких руках своїх недругів, але сили були нерівними. Літні чоловіки вкинули його зв’язане тіло в домовину, і, поки Фома притискав його, отець Іларій побіг по віко, що підпирало собою молоду сосну. Антон укотре забився в істериці.
— Благаю… Не треба… — кволо хрипів він.
Пруг власного життя відкривав перед Антоном браму до вічності. Звідти повіяло холодом, жахом і вільготністю свіжої могили. Життя пронеслося перед очима, міняючи зображення з блискавичною швидкістю, воно падало в безодню. Місяць, визирнувши з-за хмари, освітив його шлях у той світ, і це було останнє, що побачив занімілий від жаху Антон. Віко домовини опустилося на своє місце. Відчайдушний крик вирвався з легень живого мерця і був придушений щойнотесаними дошками.
Жива труна ходила ходором під священиком і його служкою, що тримали її вагою власних тіл. Фома дотягнувся до молотка та цвяхів, але отець Іларій випередив його.
— Я сам.
Хорист чемно передав панотцеві інструмент, і священик обережно став на одне коліно. Він узяв цвях, приставив його до краю віка і, прицілившись, замахнувся. Перший увійшов у домовину наполовину; другий, третій і четвертий уже намертво скріпили віко, і, лише коли було вбито останній цвях, бранець трішки вгамувався.
Фома подав своєму кумові мотузку, пропустив обидва її кінці під труною, і чоловіки, схопивши важку ношу, поволі опустили її на дно могили. Коли домовина опинилася внизу, отець Іларій перехрестився і промовив:
— Пером тобі земля. Амінь.
Відповідно до християнських обрядів священик узяв лопату й запечатав місце поховання. Суміш землі, піску та глини з тріскотом посипалася на сирі дошки. Дочекавшись закінчення ритуалу, Фома забрав лопату та взявся засипати могилу. Він квапився мерщій притиснути шаром ґрунту домовину, яка й далі «гуляла» на дні ями. З кожною лопатою голос живого мерця стихав, а згодом і зовсім замовк у безіменній могилі. Хорист зупинився й поглянув на священика. Той обперся на двері автівки, витираючи з чола цівки поту. Обидва чоловіки мовчали, виснажені власним вчинком. Фома увігнав лопату в пісок і спер важку голову на держак.
22
Двигун автомобіля й далі порушував тишу в нічному лісі. Йому підігравала секунда стрілка наручного годинника, що висів на зап’ястку Фоми. Приблизно на п’ятому оберті великої стрілки Фома пильно вгледівся в очі свого патрона. Той уважно вивчав погляд кума і через певний час примружився. Для Фоми це був знак. Він, зіскочивши з лопатою в могилу, заходився знімати верхній шар ґрунту. Мотузки все ще лежали під домовиною, і, коли віко труни очистилося від землі, Фома подав їхні кінці священику. Він виліз на гору, ухопився за мотуззя, і, напружуючи м’язи, чоловіки вийняли домовину. Труна більше не сіпалась, і це насторожило злочинців. Певний час вони дивились один на одного, а потім Фома підхопив інструмент і позривав з віка домовини всі цвяхи. Передчуваючи біду, священик розкрив труну.
Той, кого вони поховали, змінився до непізнаваності. Покусані власними зубами губи спухли, кров бульбашками пінилася в кутиках рота. Кулаки не
