мали на собі живого місця від безкінечних ударів у дерев’яне полотнище. Та найдужче змінилася голова. Від пережитого колись темні Антонові скроні стали геть сивими. Очі ж світилися невимовним жахом.
Фома звільнив кінцівки в’язня від липкої стрічки, і той самотужки викотився з труни та порачкував до машини — подалі від своєї могили.
— Я забув спитати, де її тіло, — пояснив своє несподіване рішення отець Іларій.
Відповідь священик почув не відразу. Слова кісткою застрягали в горлі Антона, й лише з третьої спроби, долаючи напад заїкання, йому вдалося вимовити:
— У м-м-м-орі.
— Пам’ятаєш, де саме? — підозрілим тоном спитав отець Іларій.
— Так, нав-в-в-проти м-мису, — просопів Антон.
— Ти дістанеш її. Вона має бути похована за християнським обрядом.
Антон вичавлював із себе якісь звуки, змушуючи своїх мучителів губитися в здогадках.
— А-а-аква…
— Акваланг, — збагнув Фома, на що хлопець ствердно похитав головою.
— Буде тобі акваланг.
Фома схопив нещасного Водолаза й однією рукою закинув до автомобіля. За хвилину машина виїхала з галявини, залишивши лісовим жителям безлад, потрощену домовину й розриту могилу.
Човен м’яко погойдувався на невтомних хвилях неподалік мису. Вода плюскалась об борти, хвилі пінились і бігли далі в бік скелястого берега, який саме в цій частині суходолу заріс кам’яними пагорбами заввишки з опору гірського підйомника. Антон закрутив вентиль балона й дочекався показників газоаналізатора, який видав припустиму норму кисню в газовій суміші, що наповнювала спорядження.
— Можна пірнати, — констатував Антон, — тільки трохи ближче до скель п-п-потрібно.
Фома спрямував човен до круч і зупинився якраз під кам’яною стіною. Навіть у цього чоловіка зі сталевими нервами нині калатало серце. Ретельно спланована операція добігала свого логічного кінця. Кривдник їхньої доньки сповна заплатив за завдане їм горе, але щойно він виконає останній пункт плану, його доведеться вбити по-справжньому.
Одного разу хорист уже ступав на цю стежку. У далеких 1990-х, коли радіостанція «Промінь» голосом Кузі гонила по городах наркоманів[11], Фома саме поповнив їхні ряди. Спізніла мутація голосу, що розпочалася задовго до здобуття країною незалежності, поклала хрест на мріях молодого хлопця завоювати естраду. Та й сцена тоді заледве животіла — перебудова торкнулась усіх сфер. Студентські роки, проведені за пляшкою, лише поглибили кризу, а далі постійне становище безробітного, марні спроби влаштувати життя і врешті-решт розчарування у всьому.
Голка замінила чарку. Разом із тим довелося знайомитися зі щоразу новими особами. З деякими Фома раз пішов розвантажувати судно, що повернулося зі Стамбула з партією турецьких светрів, таких популярних у ті часи. Та річ у тому, що «розвантаження» не було узгоджене із власниками майна й капітаном судна — то був розбій. І хоча він минув вдало, їх знайшли по гарячих слідах. І вже в останній фазі операції, коли оперативники оточили будинок, де переховувалася злочинна ватага, хтось із його товаришів-наркоманів дістав пістолет. Вогонь відкрили з обох сторін, і, коли напарник Фоми упав, скошений кулею оперативника, хорист вихопив зброю. Він стріляв навмання, але таки поцілив у противника. За вбивство правоохоронця Фомі вліпили десять із гаком, і після терміну йому не знайшлося місця в суспільстві. З часом він зав’язав із наркотиками, проте гріх ішов слідом за ним по п’ятах. Урешті-решт мордований долею й ув’язненням чоловік знайшов прихисток у храмі, тим паче, що церковний спів бальзамом лився на скалічену душу. І ось тепер він знову на лихій стежці, проте зрадити найближчу людину він не мав права.
Поки Фома міркував над власними діями, Антон ухопився за борт човна.
— Зажди, — скомандував Фома, виринувши зі своїх роздумів.
Він підняв із дна човна металевий трос і причепив на шию Антона залізний обруч, що увінчував мотузку.
— А ц-це ще навіщо? — заїкаючись, спитав Антон.
— Щоб ти часом за буйки не заплив, — пояснив хорист.
Фома замкнув на обручі замок і вказав Антону на море, запрошуючи того розпочати пошуки. Він прилаштував спорядження на спину в’язня й надів на його сиву голову ліхтарик.
— Ну, з Богом, — священик благословив свого бранця на пошуки, на що дістав відверту відповідь:
— Іди до біса.
Антон натягнув маску, уклав до рота загубник, увімкнув ліхтарик і, перехилившись спиною через борт, упав у темну воду. Металевий трос поринув слідом, повільно тікаючи з рук Фоми.
З часів психушки Антон уперше потрапив у знайоме середовище. Підводний світ манив тишею й помірністю. У промінь світла потрапляла розмаїта фауна: бички, медузи, скумбрії та різноманітна мілька; по дну повзали краби. Рідна стихія додала пірнальнику сміливості й упевненості. Він занишпорив
