променем по морському дну, аж поки не побачив те, що шукав. Антон розвернувся на півоберта і, заворушивши ластами, поплив до темного отвору, що був насправді входом у печеру, яка ховалася під водою від цікавих поглядів мандрівників.
Маневр Водолаза напнув у руках Фоми металевий трос, яким той утримував бранця. Це занепокоїло Антонових поневолювачів. Фома вчепився в трос, що втікав, і поглянув на наставника, очікуючи команди.
— Витягуй його! — гукнув священик.
Фома натягнув сталеву мотузку і обережно, мов велику рибу, почав тягти до себе. За кілька підхватів голова Антона з’явилася над водою. Водолаз нервово витягнув загубник і невдоволено промовив:
— Я ж сказав, с-смикну двічі.
— Тебе різко понесло до скель, — відповів на це Фома.
— Вона серед к-каміння, — кивнув у бік кам’яної стіни Антон.
За триста-чотириста метрів від стрімчака, яким завершувався мис, виплив приватний катер. З його борту лунала спокійна мелодія.
Двоє служителів церкви завмерли на місці, пильно вдивляючись в Антона, чи, бува, той не заволає на допомогу. Фома про всяк випадок напнув мотузку, попереджаючи бранця не бавитись із вогнем. Однак їхній невільник навіть і не думав про втечу чи допомогу від сторонніх людей. Він мовчки провів очима білосніжний катер, що віддалявся в нічну пітьму, забираючи з собою звуки мелодії. Щоб додати собі духу, Антон пошепки повторив слова останньої пісні, яку почув від Бемоля:
То моє море…
— Що ти верзеш? — злісно перепитав священик.
Антон підвів на нього важкий погляд.
— Пірнай і гляди, без фокусів мені, — наполягав панотець.
— Які фокуси під водою? — відкараскався Антон і знову пірнув у воду.
Сталевий хвіст поплівся за ним, вислизаючи з рук Фоми щоразу з більшою силою. Духовний наставник хориста схилився над водою, спираючись на борт судна. Він прискіпливо вдивлявся в чимраз тьмяніший промінь підводного ліхтарика, яким прокладав собі шлях у морських глибинах Антон. Дрижаки пробігли тілом священика. Йому не вірилося, що цей тривалий марафон і повільне доведення вбивці його доньки до безтяму добігає кінця. Тепер від Водолаза вимагали лиш одного — підняти тіло вбитої дівчини на поверхню, і все! Долю його вирішено: він згине на цьому-таки місці.
Отець Іларій настільки «світився» ідеєю помсти, що її загрозливе сяйво вказало Антонові вихід зі скрути. Від моменту другого народження він думав лише про порятунок, але зараз дедалі більше схилявся до наміру дати відсіч кривдникам. На щастя, шанс у нього був.
Сховані ящики контрабандистів стояли в печері, вхід до якої був під водою. Навіть досвідченому пірнальникові не пощастило б потрапити туди без спорядження. Звісно, про неї знав не лише Антон, а й дехто з його колег-дайверів. У юності багато з них шукали в ній скарби або влаштовували романтичні прогулянки сміливим дівчатам, проте з роками цікавість до печери зникала, а в еру комп’ютерних технологій молодь не надто переймається дайвінгом. Утім, Антон не забув про підводне сховище. Тієї злощасної ночі, коли він сам вийшов у море на пошуки втраченого контрабандистами знаряддя, вдалося-таки дещо знайти. Антон підняв ящик на судно, а коли відкрив, то здивувався — всередині лежали гранати. Не знаючи, що робити з такою знахідкою, і маючи купу власних проблем, рятівник вирішив перетягти вантаж до печери, ніби відчуваючи, що небезпечна знахідка може стати в пригоді. Як у воду дивився!
Нарешті Водолаз пірнув у невеличкий отвір і, зробивши два короткі махи ластами, проплив під навислими кам’яними бурульками. Далі шлях угору, і за секунду він виринув з води, опинившись у невеличкій печері. Спричинені Антоном хвилі захлюпотіли в кам’яні стіни печери. Промінь ліхтаря ковзнув довкола і зупинився на маленькому виступі. Потрібний ящик лежав тут на своєму місці, ретельно замаскований камінням і водоростями.
У цей час його мучителі пильно вдивлялися в темні морські глибини. Ця ділянка моря, схована в затінку скель, не сприяла їхньому спостереженню. Отець Іларій відверто нервував. Погляди кумів зустрілися тієї миті, коли металева линва в руках Фоми смикнулася двічі. Хорист нашорошився, священик перехрестився й перехилився через борт, виглядаючи бранця з донькою на руках.
Антон і справді підіймався вгору. Його ліхтарик дедалі чіткіше світив у вічі недругам, які мусили примружуватися, щоб тримати Водолаза в полі зору. Нарешті голова їхнього бранця з’явилася над водою. Чоловік виплив без тіла, проте не з порожніми руками, які мерщій сховав від прискіпливих поглядів.
— Де вона? — гукнув отець Іларій, якому вже вривався терпець.
Антон виплюнув з рота загубник і, ковтаючи повітря, відповів:
— Панотче, мені справді шкода, але її тіло не в найкращому стані. Може, залишмо її і нехай спочиває з миром?
Фома одразу ж скоса зиркнув на свого друга. Він як ніхто знав про бажання старого перепоховати доньку, тож реакція священика була для нього прогнозованою. Отець Іларій люто схопив Антона за шию і, стиснувши пальцями горлянку, прошипів просто в очі:
— Замовкни! Пірнай назад і дістань її тіло…
Фома міцніше вчепився в трос, тримаючи його натягнутим, аби полонений не міг ударити чи штовхнути отця Іларія. Проте Антон і не думав цього робити. Він сміливо дивився ворогові в очі. Цей двобій аж так захопив священика, що Водолаз міг непомітно, ховаючи долоні під бортом судна, вийняти з гранати запобіжну чеку.
