Своїм голосним виправдуванням він затуркав голову присутнім, вони забули про головну причину цієї словесної зливи, бажали, щоб він замовк, і вже знову уважно дивилися на шахову дошку. Тільки князь Копчинський затримав свій погляд на шафі трохи довше. У таборах він працював уже досить часу, і знав добре, для чого тільки шафи не вживаються.
Коли шахова зустріч закінчилася, він сказав:
– Знаєте, пане Губо, люди кажуть, що ви провадите подвійне життя...
Петро не зразу здогадався, про що мовиться.
– Як це?
– Ходять чутки, – сказав князь, – що крім звичайного Губи, шофера і шахіста, існує також Губа, що ми його не знаємо. Згідно з чутками, він дуже щасливий чоловік. Вечорами в нього сидить дама, що з нею він не познайомив навіть своїх найближчих приятелів. Удень вона десь переховується...
– Про кого це ви говорите? – удав Петро невинного.
– Та про тебе ж, – Макітра вказав дидактично пальцем.
Петро засміявся, та так безжурно!
– То, видно, сусіди чули радіо з моєї кімнати. А проте, пане квартирмейстре, як хочете, робіть обшук.
Згадка про обшук образила літнього шляхтича. По-перше, обшукувати, – не його службовий обов’язок. А по-друге, якби ж це не та революція, то він, князь Копчинський, ніколи не працював би на греблі Сніжній, у далекій Австралії. Тому чоловік з деяким роздратуванням промимрив:
– Та воно начебто й радіо, а з іншого боку, немов би то й не радіо...
Запанувала незручна тиша. Її урвав німець Гайнц, теж неодружений робітник із Сніжної.
– А що ви, Мек, думаєте про сиднейських дівчат?
Макітра щойно повернувся із Сиднею, з відпустки.
– Та що ж про них думати? – зітхнув малий водій бульдозерів. – З мого досвіду, їм подобаються лише високі чоловіки. Як у фільмі.
Потім він подумав і додав:
– На загал, вони дівчата як дівчата, а от нема в них того, що називається пер-пер.
Ніхто не знав цього слова. Можливо, що воно й не існувало. Можливо, Макітра щось десь почув і перекрутив, як це зробили з його прізвищем. Але може бути й так, що слово існувало: цей науковий вік щодня відкриває людські очі на нові явища і якості ззовні і всередині людини.
Макітра саме збирався з’ясувати це слово, коли сталася історична подія.
***Пер-пер?..
У панни Яєчко за дверима шафи забилося серденько.
Пер-пер мусить бути щось пікантне, щось необхідне для успіху молодої жінки у великому, ясному світі. Можливо, це щось таке, як секс. О, цей пуританський і часами аж нудний Петро... Він ніколи їй не говорить про такі речі.
Дівчина не знала, що означало пер-пер, але була певна, що вона його має. Неможливість продемонструвати свій пер-пер перед людьми просто краяла її серце. Недовго думаючи, панна Яєчко постукала, щоб відкрили.
Гості схопилися на ноги.
– Чули? – вигукнув Гайнц.
– І то з шафи, – уставив Копчинський.
– Напевно жінка, – продовжував Гайнц.
– Я ж казав, що це не я шморгав носом, – тріумфально відрізав Макітра, – це Петрова дама...
Усі троє, князь, Гайнц і Макітра попростували до шафи, крутнули ключиком, відкрили двері і подивилися всередину, сподіваючись зробити сенсаційне відкриття.
– Я не бачу нікого й нічого, – сказав Гайнц із неприхованим розчаруванням.
– Та де ж воно ділося?.. – спитав Макітра з видом спантеличеної людини. (Хіба ж не чув він власними вухами, як хтось стукав в оці ось двері?)
Петро Губа, що спершу аж поблід і змекався, тепер почав сміятися і глузувати з літніх парубків, що їм, як він сказав, уже з’являються з’яви.
Та князь Копчинський не розгубився. Чітким і сильним голосом він сказав:
– Шановна пані, ми були б дуже раді вам допомогти, але ми не знаємо, де вас шукати.
– Тут. Під засмаленим комбінезоном, – залунало обік нього. – Ой, скоренько ж!
Його Світлість енергійним рухом відсунув комбінезон набік, і всі завмерли, не тільки здивовані, а ще більше зачаровані прекрасним видовищем.
Стояла тиша, тільки Макітра від захоплення повторював:
– Пер-пер... Пер-пер...
Тут же він закохався в панну Яєчко до глибини своєї знудженої, самотньої душі.
***Проти всіх Петрових побоювань, Копчинський не забрав шафу собі. Але він придумав щось гірше. Мудрий шляхтич навчився у своїх політичних опонентів, які колись удержавили його маєток, заявивши, що це для користування масам. Добрий політик ніколи не зневажає ролею мас. Тому виявилося, що й шафа потрібна не одній особі, Петрові Губі, чи йому, князеві Копчинському, а масам. Вона стоятиме в клубі для загального вжитку.
Наступного дня, коли дійшло до мовної перестрілки за шафу, Петро побачив себе одним-єдиним проти цілого табору. Він (треба віддати йому честь) не злякався.
– Переступіть через мій труп, а тоді й забирайте її! – маючи на увазі панну Яєчко, блиснув Петро очима.
– Та не гарячись! Не гарячися! – почулися голоси. – Ми її не заберемо, якщо вона не хоче. Хай вона сама вибирає, що їй краще: чи й надалі сидіти під засмальцьованим комбінезоном, чи бути Міс Сніжною.
Титул Міс Сніжна – велика спокуса для дівчини. Це означає – стати в таку позицію, з якої твої ідеальні виміри знайдуть належну оцінку. Цей титул приносить славу і успіх. Панна Яєчко збагнула все це дуже скоро. Та з іншого боку, їй шкода було Петра: якось вони вже звикли одне до одного. От якби можна поєднати і те й друге!
Глибокий психологічний конфлікт розхвилював дівчину. Напівпритомна, вона присіла і ледве вимовила:
– О, прошу, прошу, винесіть мене на свіже повітря...
Хлопці підхопили шафу на плечі, підтюпцем понесли її надвір і вже більше не заносили до Петра.
Петро ж Губа, безсилий у такій ситуації, зостався вдома один, сидячи на увігнутому таборовому ліжку і нарікаючи на свою долю. То він думав про невдосконаленість людського організму, що слабіє, коли йому треба бути твердим, то він сумнівався у дівочій вірності і почував себе зрадженим і покинутим.
***Чутка про панну Яєчко рознеслася по всіх закутках і закрутах між Кумою й Тумут. Уже на наступний кінець тижня, немов незлічимі прочани, збиралися до табору Сніжна цікаві й зацікавлені. Таборяни оголосили фестиваль Міс Сніжної і прикрасили клуб кольоровими стрічками, балонами і ліхтариками.
Увечері тут відбувся концерт самодіяльности. Наче свіжим вітром війнуло від жіночої присутности. Де не взялися здібності, де не прокинулося бажання. Творче натхнення опанувало душами.
Серед багатьох інших виступів відзначився Пет Оконор, колишній джекару з великої тваринної ферми в Західному Квінсленді. Від гарячого сонця напівпустині і від настирливих брудних мух він уже майже втратив зір і тепер більше вірив людям, аніж бачив на власні очі, коли вихвалялися виміри Міс Сніжної. Бренькаючи на гітарі, він співав про героїку самотніх стокманів,
