Очі, знову дитячі очі, широко розплющені й наївні. Я міцно стисла папірець у кулаці, жінка полегшено зітхнула й пожвавилась.
– Ну от, я зараз тебе швиденько на потрібний поїзд посаджу, тут усі свої, домовимося за п’ять хвилин. Ось, вручаю пасажирку. З Богом!
Дощі в зоні – теж дощі, замріяні й трошки дикі. Рудя кліпав жовтими очицями й ніяк не міг зрозуміти, що шумить – дощ чи мушля на підвіконні, Шавко меланхолійно виглядав із будки: буде бруд, а Марія Степанівна раділа, що трави знов нап’ються магії небес і стануть ліками.
– Дитино, ти куди?
– Пройдуся до копанки.
– Так дощ.
– Нічого, не розмокну.
Вода, вода, вода – у небі, у повітрі, на землі. Невже в ній і зародилося життя? Шумить, відповідає: «зародилось». Жінка нахилилася до копанки й зазирнула, аби пересвідчитись, що відображення ще є, а поруч дощ вмивав заплутане в травах літо, минув неповний рік – вона Є.
«Людині дано не більше й не менше того, що вона здатна витримати, щоб прожити. То був мій шлях, тепер я це знаю й у свою хвилину піду – не озираючись, без прокльонів, з молитвою за тих, кого любила чи ненавиділа, ще заберу гріхи й залишу по собі Любов – щоб світ став кращим».
Лариса закрила записи, перев’язала стрічкою й віддала воді, опустивши зошит на саме дно копанки.
– Прощавайте.
– Дитино, там до тебе.
– Хто?
– Не знаю.
Крізь водяну стіну дивились очі, такі жадані очі. ВІН.
– Як?
Костянтин загорнув в обійми.
– Я тебе знайшов.
Марія Степанівна дивилася на них, змішуючи сльози й дощ, і той – світлішав, бо в нього додавали щастя. Старенька перехрестила і спитала:
– А як же решта? Промокнуть усі, то ковдри з усього села збирати доведеться.
Лариса завмерла, мов натягнута струна.
– Хто?
– Твій син.
– МАМО!!!
Жінка кинулася бігти, хапаючи руками гарячий дощ.
– Синочку! Синку! Сину!
– Мама.
У будинку стало тісно від людей, слів, радості й любові, але він тільки посміхався тепло-тепло, паруючи під уже нічним дощем. Тут ніхто не спатиме до ранку, а як по-іншому, коли всього стільки треба розповісти, аби й самому увірувати в диво.
– Ларисо, ти тільки уяви, що я відчула, коли побачила Славка на порозі квартири Тамари Павлівни, він знайшов її по дитячих спогадах! І де? У місті, де назавтра можеш не впізнати будинку, в якому прожив життя! Він став таким дорослим, і весь цей час мріяв знайти маму, ось і повернувся до країни – щоб відшукати. Потім були оголошення про розшук від Костянтина, на всіх телеканалах, по всіх стовпах, тебе шукав ледь не цілий світ і не знайшов, точно б не знайшов, якби одному слідчому не довелося в зоні переселити батьків ближче до людей. Ага, син ваших нових сусідів пригадав, що вже бачив твоє обличчя, і дав адресу. Фантастика!
Старенька господиня посміхнулась:
– Ні, життя.
Епілог
У небі зависла осінь, меланхолійна й чудна. Вітер розносив по усім своїм знайомим тоненьке павутиння бабиного літа, а воно чіплялося за колючі сосни, утворюючи прозорий шлейф. Тихо.
Замість Шавка в будці спало смішне щеня, а дорослий рудий кіт поважно проходив повз зозулясту курку.
– Рудя! Він нашорошив вуха, а потім зраділо замуркотів.
– Упізнав. Упізнав і будинок, задихав швидко-швидко, заскрипів
і раптом розплакався протяжним «а-а-а». Жінка завмерла, точно плач дитини, але звідки їй тут узятись? Обережно зайшовши, наштовхнулася на запах трав, старого дерева й молока, по кімнаті молода мама носила сина та співала:
– Лю-лі, лю-лі, лю.
– Оксана?
Жінка обернулась.
– Я.
Маленький солодко сопів, затискаючи пальчики в кулачки, і посміхався, годинник на стіні рахував своє незмінне «тік-так», старенька піч гріла пиріжки.
– З яблуками?
Оксана засміялась і махнула рукою:
– Та з яблуками, не знаю тільки, які вийшли, Марія Степанівна вчила. Вона мене одразу після лікарні забрала, звідси й до пологового їхала, сюди й повернулася з Михасиком, раділа маленькому – більше мого, щастя повна. Померла спокійно, з посмішкою, ось тут, на стільці, присіла, за серце взялась, тільки й сказала: «Не лякайся, доню, певно, мій час підійшов», очі заплющила й затихла, поховали біля чоловіка й сина.
Лариса заплющила очі, на мить здалося, що старенька поруч, дивиться так лагідно й киває.
– А як же ви тут самі?
– Так я з чоловіком живу, нехай і маленьким. У нас двері не зачиняються. Марія Степанівна мене не тільки пиріжкам навчила, шкода тільки, що не все передала, то я сама стараюсь.
Гостя обвела поглядом будинок і зрозуміла, що той не сирота.
– Дякую, Оксанко. Я піду, попрощаюсь.
Нова господиня провела Ларису аж до хвіртки.
– Ледь не забула! У нас і наречена вже є, Ніна народила, лікарі досі повірити не можуть. Таке симпатичне дівча, Марійкою нарекли.
– Дякувати Господу, обов’язково провідаю. Спасибі.
Рудий кіт вигнувся в останньому промінні сонця, а щеня смішно дзявкнуло з будки.
– Шавко, свої.
Цього разу осінь привела сорокарічну жінку на сільське кладовище, де на свіжій могилі лежали живі квіти й тиша. Лариса зняла з хреста невидиму нитку, прошепотівши:
– І тут буває сивина? Бачте, рік минув із мого від’їзду, а я вас уже й не застала, розповісти хотілося стільки, поділитись, пораділи б. Хороша моя, рідна, спасибі за життя, бо тепер помирати не страшно.
Вона стояла, слухаючи осінь, себе й померлих, коли в телефоні прокричали: «Мамо, ти – бабуся! Дівчинка – точна копія тебе, тільки зменшена. Чекаємо!»
– Ну от, уже точно – не страшно.
