із захватом. — А ти настирна…
Мар’яна знизує плечима байдуже: однаково…
— Чому ти на Майдан прийшов, якщо Ярко більше не по-
трібний?
— Тебе шукав.
Мар’яна дивується щиро.
— Нащо? Дорікнути, що нащадків Дороша без того дозво-
лу шукати продовжила?
— Ні…
242
Хотинський знімає рукавички, дістає з кишені незнайому
Мар’яні засушену квітку в прозорому пластиковому футлярі.
Квітка красива і сумна — розлогі пелюстки зберегли ніж-
но-рожевий колір, та стали напівпрозорими, як тонкий папір.
Поряд із квіткою — витончена каблучка з теж незнайомим
Мар’яні каменем насиченого бордово-шоколадного кольору.
— Гіацинт, — коментує Хотинський. — Дуже рідкісний до-
рогоцінний камінь. До твоїх прекрасних карих очей, Мар’яно.
Мар’яна шаленіє.
— Ти… про що?! Це — мені?! Ти геть здурів? А як же твоя
пані?!
Хотинський дивиться на Мар’яну щиро і збуджено:
— Так далі жити не можна! Що ми робили, Мар’яно?
Я, ти… Ганялися за чужими грошима, наче би вони принесли
нам щастя. Я… зраджував тобі з некоханою жінкою, бо вона…
платила. Ніжністю, турботою, комфортом, автівкою… Тобі теж
подобалося… бути багатою за чужий рахунок. Признайся! Не-
ма сенсу брехати.
— Може, твоя правда…
— Звісно, правий! Кляті гроші! Вони принизили нас усіх: тебе, ту жінку, яка закохана в мене; мене, бо я кохав не її, а тебе…
— Ти кохав мене?
Кивнув.
— Я від свого життя не відмовляюся. Отакий я був: крутив-
ся, намагався всюди встигнути, аби тільки розбагатіти…
— Жінок для того використовував!
— Використовував! Більше так жити не хочу! Ці часи… Май-
дан… Добре, що вибухнув Майдан. Усі змінилися. Хочеться…
— …Безпонтового лайфу?
— З коханою! — замовк, глянув на Мар’яну пронизливо,
простягнув їй каблучку з напівпрозорою рожевою квіткою. —
Я кохаю тебе. Ти станеш моєю дружиною, Мар’яно?
— Ти жартуєш?.. — Мар’яна отетеріла. Знадвору гриміло
й гахкало, а вона тримала в руках прозорий витончений фут-
ляр, розгублено кліпала і все ніяк не могла повірити: це не сон.
243
— Розумію, після всіх тих вибриків я з’явився надто неспо-
дівано.
— Ні, чому, — раптом перелякалася, занервувала. — Ді-
знатися хотіла… А Ярко що сказав?.. Коли ти про мене питав?
— Що не бачив тебе від Нового року.
— І все?
Хотинський знизав плечима, кивнув.
— Годі про нього. Реальність розвіяла казку про багатства
Дорошів, і я радий! Самі побудуємо наше життя, і в ньому бу-
де все, про що ми мріяли: і дім, і сад…
— А тепер… тепер ми де жити будемо? — наче з конопель
спитала раптом Мар’яна. — У лофті?
Хотинський глянув на Мар’яну серйозно, взяв у свої руки її
долоні — разом із каблучкою, квіткою.
— Почуй мене, Мар’яно! Я пішов з чужої шпаківні! У мене
немає іншої жінки, крім тебе. Усе, що в мене є, — непогана
робота в агенції й орендована квартира на Виноградарі. Але
на цьому я зупинятися не збираюся. Ти… зі мною?
Мар’яна обережно звільнила долоні з рук Хотинського, про-
стягнула йому футляр із каблучкою і квіткою.
— Мені треба подумати.
Він усміхнувся з розумінням, повернув футляр дівчині.
— Навіть якщо не повіриш мені, не погодишся… Обручка
твоя. На згадку про мене.
Хотинський підвівся рвучко, припідняв за плечі Мар’яну —
цілував довго, пристрасно, аж попливла. Відірвався.
— Як же я скучив… — провів долонею по дівочій щоці,
пішов до виходу.
— Ти куди? — вигукнула вслід.
— Не заважатиму тобі думати, — відповів.
На Майдан насувалися чорні дні — нема коли думати, вижити
би. Медпункт, де Мар’яна вже не гірше за Полю робила ін’єк-
ції, перев’язки, зупиняла кровотечі й просто заспокоювала
244
людей, перетворився на перевалочну базу: побитим, підстре-
леним, покаліченим протестувальникам надавали першу опе-
ративну медичну допомогу, відправляли до лікарень столиці не
тільки «швидкими» — будь-яким транспортом, що траплявся
поряд. І червона «тойота» моталася туди-сюди цілодобово,
тільки би ще одне життя врятувати.
Смерть не зважала, ходила поміж людей. Думки стали ко-
роткими й жорсткими, слова — ще коротшими.
— Ти сподобаєшся моїй мамі, — гукнув Пітер Мар’яні, ко-
ли вона винесла з медпункту мішок зі скривавленими бинтами,
а він біг на Інститутську з чудернацьким фанерним щитом.
— Познайомимося, — відповіла, наче наказала: тільки ж
ти виживи.
Очі в небо — нема неба. Чорний дим. Навколо Майдану —
чорні люди. В очах почорніло — біль паралізував на мить.
Чому зараз? У спині давно кілок, нирки — два камені. Це ж
не фатально?..
— Мені зле, Полю, — ледь дошкандибала до медпункту,
скрутилася на кріслах посеред криків, метушні.
— Що?
— Нирки.
Поля приклала долоню до Мар’яниного лоба.
— Гориш.
— «Фармацитрону» заколоти, полегшає…
— Йди собі, — почула. — Сама впораюся.
Мар’яна напружила очі, придивилася — Кривошиїха стоїть.
Темна, стара, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті. Біля
Мар’яни присіла.
— Не лякайся, не помреш… Дитинки не виносиш, то так,
а сама ще побігаєш… — суху траву в сухих долонях на порох,
у папірець висипала, Мар’яні до губ піднесла. — Ковтай, не
думай. Зараз води принесу.
— Ярко де?.. — Мар’яна ковтнула води з пляшки, глянула
на бабу з надією.
245
— Не помер.
— Де він?
— Сховала.
— Ви?..
Баба насупилася сердито, поклала суху долоню на Мар’я-
нині очі.
— Спи, не гай часу. Не заснеш зараз — проґавиш Яр-
ка свого.
«Як?.. Як таке може бути?..» Сон перемішався з дійсністю,
очі злипалися. Дивну траву баба дала. Повз Мар’яну — люди,
ноші, кров капає з недвижної руки, крики, шепіт:
— Куди її? Заважає!
— То наша Мар’яна!
— А пораненим — де?
— Хлопці! Перенесіть Мар’яну на каремат до стіни.
— Вона гаряча!
— Не треба до стіни, за мною ходіть… — тріскучим голосом
наказує Кривошиїха.
— Я… не помру, — шепоче Мар’яна, провалюється в без-
межний білий простір. Роззирається — нічогісінько навкруги.
Тільки криваве сонце.
Прокинулася від страшного барабанного грюкоту. По ма-
ківці: бам-бам-бам! Очі розплющила — темно. Бам-бам! Нав-
помацки: де я? Бам-бам!
— Пий! — з темряви виринає стара Кривошиїха, подає
Мар’яні металеву кружку з гірким відваром.
— Де я?
— У підвалі біля католицької церкви.
— А хто гуде?
— Майдан гуде, — скорботно мовить баба. Озирається на
шурхіт біля підвалу. — Скоро хлопці під’їдуть. Ярка заберемо.
— Ярко… помер?! — Мар’янин голос дзвенить на ви-
сокій ноті.
Баба супиться, вказує сухим пальцем у кут темного підвалу.
246
— Ярку! — Мар’яна плазує до старенького ватяного ма-
траца, на якому лежить нерухомий Ярко, завмирає поряд. —
Ярку! — хапає бабу за руку. — Він живий?
— Зарізаний був… Двійко їх. Темні, хитрі, чужі. Таїлися…
Пильнували… У підземний перехід заманили, влаштували штов-
ханину. Зарізали… Не знають, що я його виходила. Хай не
знають, бо не відчепляться.
— За що?!
— Гроші… Нові гроші зі старих паперів спокою не дають.
— Хай би спитали! — Мар’яні сльози до горла. — Ярко не
має ніякого стосунку до тих грошей! — приклала долоню до
Яркового лоба. — Гарячий який, — і очей відвести не може:
блідий, очі заплющені, живіт у бинтах, бинти криваві.
— Краще, ніж холодний, — відказує Кривошиїха. — Ви-
живе. У селі в добрих людей сховаю. Зараз хлопці під’їха-
ти мають.
— Хай би… затрималися, — Мар’яна дивилася в заплюще-
ні Яркові очі, одні слова: живи, живи…
Прикипіла, не втомилася, усе повторювала подумки: живи…
