людину, котра працювала в «Тартарі» й передала росіянам відомості про транспорт зі зброєю. Хто б це міг бути, я не знав. Певна річ, можна було б піддати весь персонал інформаційноаналітичного відділу випробуванню на скополамін, — але ми не могли вдатися до такого методу, це було б чистісіньким безглуздям! А якщо інформацію зняли якимись технічними засобами? У світі щороку з'являється чимало каверзних новинок у цій області, од них можуть не врятувати екрановані стіни й кодування інформації… Хоча МурМур стежить за продукцією західних фірм і повинен знати, яку апаратуру може використовувати противник… Ні, тут щось не те.
У навушниках задзуміло. Я натиснув кнопку, посилаючи сигнал: «Обстановка без змін. Продовжувати стеження. Нуль.»
Хіба що його відловлять у місті, подумав я, сідаючи в крісло. Рано чи пізно, але це має статися — від «Тартару» йому не втекти, якщо він іще не покинув цю територію.
В квартирі було тихо. Темрява стояла така, що хоч в око стрель. Я розслабився й, заклавши ногу за ногу, розлігся в фотелі. О цій порі, над ранком, хтілося спати. Очі буквально злипалися. Мені доводилося спати в засідці: наближення противника, зміну обстановки фіксувало якесь шосте чуття, котре будило мене миттєво.
Я проспав, мабуть, з годину. В квартирі стояла все така ж густа чорнильна темрява, коли щось неначебто штовхнуло мене — і я блискавично зірвався на ноги, відкидаючи вбік фотеля.
Він мало не застав мене зненацька. Я відчув його присутність коли він був уже поруч, — здоровезний темний згусток пітьми, котрий рухається з котячою спритністю. Я блокував його удар підставленою рукою, тоді схопив за зап'ястя й, піднявши, пожбурив углиб квартири. Його масивне тіло вгатилося в кухонні двері й рознесло їх на друзки. Звук був такий, неначе бомба вибухнула. Інший скрутив би собі в'язи, — але цей драб, насилу, приземлившись, туттаки плигнув мені назустріч, розкручуючи своє тіло в блискавичному сокуто гері. Ну, то був і стрибок! Я в житті не бачив, щоб хтось так технічно грамотно й артистично виконував цей прийом карате: його нога атакувала мене на верхньому рівні, цілячи в голову, й удар не змилив би, — якби я не поставив жорстокий блок, потім ще один, відбиваючи удармолот, а затим наніс такий контрудар, що зарізяка заточився назад, безпорадно плутаючи ногами. Він і цього разу вийшов би з нокауту й певне знову ж таки атакував би мене, — але я схопив його за руки і, перекинувши через себе, вгатив об підлогу.
Він хекнув, неначеб розваливши сокирою поліно, й закляк.
Я дістав наручники, скував його зап'ястя за спиною й виволік тіло на сходову площадку. Загудів ліфт, і з кабіни вискочив Барабаш у супроводі кількох оперативників.
— Передай по рації: постів не покидати! — звелів я. — Діяти за оперативним планом.
З квартир висовувалися налякані мешканці.
— Что за драки! — завищала якась фіфочка. — Вы что себе позволяете?! Кто вы такие?
— Милиция! — гримнув Барабаш, грізно скорчивши свою звірячу мармизу. — Ану быстро по домам! Кому сказал, ну?
Зарізяка ледве дихав. Ми спустилися вниз, і Барабаш з Гестаповичем винесли його з ліфта.
— Ну, — глянув на мене Барабаш, — усе? Постам давати відбій?
Я покрутив головою.
— Ти що, не втямив наказ? Стеження продовжується. Старшим групи призначається Гестапович. Вранці приїде зміна.
— Навіщо?! — здивувався Барабаш.
Я перевернув ногою непорушне тіло.
— Бачиш? — поспитавсь я.
— Ну?
— Це не той чоловік, на якого ми пантрували, — відказав я. — Це не Глобус, розумієш?
— Я громадянин Сполучених Штатів Америки, — вперто сказав чоловік, який сидів посеред кімнати. — Вимагаю представника американського посольства.
Я зітхнув.
— З якою метою ви проникли в квартиру по вулиці Зарічній?
— Вимагаю представника… — знову почав він.
— Тихо! — гаркнув я. Тоді підвівся з крісла й підійшовши до вікна, став напружено думати. Може, це й справді американець… але якого дідька він заліз до помешкання Глобуса! — Ви — з Америки? — поспитав я у нього поанглійському.
Його лице витягнулося.
— Так, — відказав він. Не було жодних сумнівів: це був справжній ньюйоркський акцент. — Так, звичайно. Я вже сказав.
— З якою метою приїхали ви до України?
Він похитав головою.
— Так не піде. Спочатку назвіться самі. Хто ви такі?
Я подивився на Барабаша. Той зняв трубку й сказав декілька слів.
— Запитання ставитиму я! — В мені закипала злість. — Не будете відповідати — вживатимемо заходів.
— Яких? — спокійно запитав він.
Двері відчинилися, й до кімнати зайшов чоловік у білому халаті. В руках у нього була блискуча металева коробка.
— Тест на скополамін, — жорстко сказав я. — Останній раз запитую: хто ви такий і чому приїхали в Україну?
Американець щосили рвонувся з крісла. Сила в нього була справді волячою, але ремні витримали, — ще б пак, в цім кріслі до нього побували й не такі круті клієнти!
Я знову зітхнув.
— Давай! — кивнув я Барабашеві.
Все відбулося в однісінький мент: Барабаш мертвим стиском згріб американця за шию, чоловік у білому халаті закасав йому рукав сорочки й спритно ввів голку шприца в вену. Далі він став обм'якати, мов проколотий м'яч.
Лікар ще трохи подержав його за руку, відпустив її, й вона м'яко впала на коліно.
— У вас п'ятнадцять хвилин, — сказав він, виходячи з кімнати. — Не більше.
Я припалив сигарету й, затягшись, розігнав дим рукою.
– Ім'я?
— Джексон… — глухо відказав янкі.
— Повністю, дідько б тебе взяв!
— Сідней Рональд Джексон.
— Вік?
— Тридцять п'ять років.
— Професія?
— Журналіст.
— Точніше! — гаркнув я.
— Спеціальний кореспондент «Сіенен».
Під впливом скополаміну чоловік впадає в транс: воля його розпадається, й він відповідає на всі запитання. Як на мене, то це найгуманніший метод — не треба вживати жорстокого фізичного впливу.
— Ви — співробітник ЦРУ?
— Ні.
— Моссаду?
— Ні.
— СЗР?
— Я не знаю, що це таке, — прохрипів американець.
— На кого ви працюєте?
Він мовчав.
— Працюєш на кого?! — гаркнув я.
