— Хрін його знає… щось у голову стрілило!
Барабаш поминув крайні столики й, незграбно видершись на естраду, перевальцем підійшов до мікрофона. Оркестранти перестали грати й повитріщалися на нього, не знаючи, як бути далі. В залі теж стало дуже тихо.
— Гей, ви, — ревонув Барабаш, обернувшись до оркестри, — грайки… ану реп врізали! По-бистрому, е?
Музиканти сиділи ні в сих ні в тих.
— Ну че, суки, не пояли?! — заревів я на всеньку залу. — Если братан сказал — значит, делайте, на хрен!
— Борзые, да?! — заревів Душман і собі. Оркестра все мовчала, й він підвівся на всенький зріст, підсмикуючи рукави свого вечірнього костюма. — Так, щас фейсы будем чистить, блин! Воха, разберись!
З-за сусіднього столика, де сиділи охоронці Душмана, підвівся спортивного штибу зарізяка з якоюсь ґудзуватою головою. На його мармизі читалася лиховісна, жорстока радість.
Музиканти тут же притьмом похапали інструменти й через пень-колоду вдарили якийсь примітивний реп.
— Руська народна, — оголосив Барабаш, узявшись обіруч за мікрофон, — блатна хороводна… «Ой коли ж ми наїмося тюльки з головками!» А точніше — пісня про свиней!
Реп ритмічно бився під стелею, й разом з ним почав тупцювати, вимахувати руками й крутити головою Барабаш — як ведмідь на гарячій сковороді, ото так!
Він співав грубим прокуреним голосом і досить-таки непогано потрапляв у ритм. Люди в ресторані й їсти перестали та все дивилися на цю чудасію.
У залі вибухнули аплодисменти. Повії, шулери, кидали, рекетири й бізнесмени, які зібралися в цьому ресторані, добре знали, що стоїть за цими словами, — жорстоке, потворне й до краю абсурдне життя, в якому навіть від найближчих людей можна чекати зради й підступу. Ми з Душманом слухали й задоволено кивали головами, а Воха за сусіднім столиком аж дриґався всеньким тілом у такт мелодії.
У залі зірвалися справжнісінькі тобі овації. «Браво, браво!» — кричали одні. «На біс!» — волали другі. «Та це ж справжнісінький Майкл Джексон!» — горлали якісь обкурені дівчата й лізли до Барабаша цілуватися. Потім його потягли за столик і, посадивши у фотель, стали напувати коньяком.
— Ну, — сказав Душман, глипнувши на свого золотого «Лонжіна», — мені пора. Сьогодні їдемо на стрілку, так що… — він стис мені руку й глянув просто у вічі своїм твердим і трохи божевільним поглядом: — У бригаду до мене підеш?
Я приклав руку до серця.
— Братухо, — сказав я проникливо, — ти знаєш, як я тебе поважаю! Ти — афганець, я — афганець… саме собою, правда, ж? Але в мене зараз геть нема бажання говорить про справи! Я хочу пити, гуляти…
— … та баб жарити! — кивнув Душман.
Я дико посміхнувся й у дзеркалі за баром побачив, як лице моє стало тупе мов коліно.
— Ну, — сказав я, — баб жарити — це святе! Це — як Бог велів! А то нащо ж вони й на світі живуть!..
На боковому шклі джипа химерними розмазаними сполохами пропливали вогні зустрічних авт.
— Ти куди це гребеш? — озвався на задньому сидінні Бара-баш.
Я перетнув трамвайні колії й почав звертати на проспект.
— Куди, куди… — буркнув я нарешті. — Додому, куди ж іще! На сьогодні програму вичерпано.
— А дівки?
— Які ще, в дідька?
— Ну ті ж, як їх… соски! Я ж хотів прихопити пару штук з ресторану!
Я покрутив головою.
— Переб'єшся! Давно від сифілісу лікувався, га? Барабаш ляснув мене по плечу.
— Слухай, так ми ж устругнемо іще один трюк! Ти чув про такого авторитета, як Доктор?
— Ну! — буркнув я, наглядаючи за дорогою. — Бригада невелика, але добре укомплектована. Контролюють кілька барів, казино і продуктовий ринок. Особовий склад: колишній спецназ, спортсмени й студенти фізкультурного інституту. Тримають масажний салон, де трудяться дівчата за викликом… — я