Ми вже під'їхали до міста, коли на сидінні задзеленчав комірковий телефон.
— Ну! — сказав я в трубку. — А, це ти, шефе… Новини? Та жодних! Працюємо биками, як і передбачалося… Розборки, стрілки… Можеш передати Урилову: Таліба вже немає… зіграв у ящик! Ну який… Дерев'яний, треба думати. Хто? Я, звичайно… Дістав він мене, хай йому всячина! А так усе, як було… Куди? Оце завезу Барабаша на його хавіру та й собі подамся додому. Угу… Коли що, так зателефоную. Відбій.
5
Наступний день видався похмурим. Од самого досвітку йшов тяжкий мокрий сніг. На бульварі я потрапив у транспортну пробку й до базару дістався у свинячий голос, годині аж об одинадцятій.
— Ага, — сказав Барабаш, виглядаючи з-за огорожі, — прогулюємо… Братки, між іншим, з дев'ятої на роботі.
— Групіровка?
— Сидить у своєму кабінеті, як пес у будці. Наляканий трохи… Ці бички як розказали йому, що ми вчора накоїли, — він і за голову взявся!
Я коротко реготнув.
— Нічого! — сказав я, ляснувши Барабаша по плечу. — З нами Бог…
— … і тисяча фантомів! — з готовністю підхопив Барабаш. Ми пройшли алеєю, і я вдарив ногою по дверях залізної
будки. Коли ми ввалилися в тамбур, Барабаш загилив по других дверях, — либонь, щоб не відставати від мене в цьому ділі.
— Тихіше можна? — буркнув Групіровка невдоволено. — А то мені все здається, що омон приїхав!..
Я впав на диван і добув пачку «Кемелу».
— Тебе вчора не було, — сказав я, випускаючи хмарку диму, — то ми тут порядок трохи навели! Нічого?
Групіровка скривився, наче йому хто жабу за комір укинув.
— Братан, ти що, з цепу зірвався? — тихо поспитавсь він. –
Усі мєнти на вухах стоять ви ж купу народу перемочили!
Такого ще не бувало!.. Ти уявляєш, який шум підніметься?
— А що, — зиркнув я на нього, — було б ліпше, якби ці звірі порвали нас як мавпи газету?
— Це ж даги… з ними не добазаришся! — подав голос Барабаш.
На столі задзеленчав телефон.
— Ну! — гаркнув Групіровка, притискаючи слухавку до вуха. — Привіт, шеф! Хто? Тут обоє. Ну… Зараз будемо!
Він кинув трубку й подивився на нас із Барабашем.
— Хобот приїхав. Хоче вас бачити.
Ми вийшли надвір. Сніг усе падав і падав. Людей на ринку було небагато. Хобот чекав нас у своєму джипі. Під огорожею бовванів ще один всюдихід, і коло нього стовбичило двоє бецманів.
— Здорові, братки! — буркнув Хобот.
— Здоров… здоров! — сказав я, потискаючи його величезну лапу. — Як ся має наш друг Король… не чув?
Хобот зареготав.
— Кепсько має… точніш, його мають, в усі діри! — він крутнув головою. — Банабака замочив?
— Ну!
— Точно?
Я дико посміхнувся.
— Точніш не буває! Хреста можу поцілувати… — й до Бара-баша: — Дай-но свого хреста… не вірять мені, бач!
— Не треба… — Хобот скоса глянув на мене, і я немовби побачив себе збоку: здоровецький дурнуватий одморозок, якому нічого не коштує завалити людину просто так і взагалі за ніщо. — Слухай-но… для вас є робота!
— Гроші?
— По куску на рило. Барабаш подався вперед.
– І що ж треба робити?
— Поїхати в одне місце. Взяти вантаж. Віддати гроші. Привезти вантаж цілим і неушкодженим.
— Гм… — пошкріб потилицю Барабаш.
— Без стрілянини поїздка не обійдеться, еге ж? — поспитав я напрямки.
Хобот не втримався й знову подивився на мене. Я іронічно посміхнувся: ну, одморозок… ну то й що? Я й бик, і одморозок, і детектив для особливих доручень, — і мене геть не колише, що там про все це подумають! Як любила казати моя сусідка, хронічна алкоголічка баба Леся: а це хай нікого не колише, що я п'ю дікалон!
— Не те слово, братан! — сказав нарешті Хобот. — Можуть виникнути такі проблеми, що… Словом, на це діло потрібні специ… такі, як ви з Барабашем!
Я кивнув.
— Коли ж вирушаємо?
— Ну-у… за пару днів! — Хобот подумав. — Я уточню, й потім… Головне, що ви згодні!
— Хто за кермом? — поспитав Барабаш.
— Наш чоловік. Ваше діло — охорона, втямили?
— Добре, — сказав я, — розберемося… Головне в цьому ділі — вистрілити першим… а це ми вміємо! Все?
— Якщо запитань немає, то все! — буркнув Хобот.
Я сіпнув за клямку дверцят і побачив, як зразу ж напружилися оті двоє бецманів з охорони.
— Нервові в тебе хлопці! — посміхнувсь я до Хобота. — Бояться чи що?
— Пильнують! — задоволено сказав Хобот. — Охороняють. Барабаш виліз надвір і потягнувся всеньким тілом.
— А що його боятися! — сказав він, позіхаючи. — Все буде о'кей. А не буде — то так і буде!
— З нами Бог… — дико посміхаючись, виголосив я.
— …і тисяча фантомів! — з готовністю докинув Барабаш, скорчивши свою звірячу мармизу.
Коли ми ввалилися в кабінет Групіровки, братва сиділа круг столу й пила горілку.
— Ні хріна собі! — вигукнув Барабаш. — Це що за порушення дисципліни?
Групіровка потяг його за рукав.
— Присядь, братан! Оддихни…
— … на тибе лица нету! — сказав Мамед і зареготався. Серьога Циплаков підсунув до нас шклянки з горілкою.
— Пийте! Якби не ви, хтозна, чи ми й утримали б цей собачий ринок! — він покрутив головою. — Зізнаюся чесно: вчора я замалим у штани не наклав. Посадив на мушку того рейндж-ровера, тисну на спуск… ні хріна! Глянув на запобіжник — переведений! Тисну знов… не стріляє, хоч би хрін! А виявляється, що я…
— … давив на рамку, а не на спускову скобу! — кивнув Барабаш. — Буває, чого там!
— Під обстрілом молоді бійці завжди губляться, — сказав я, перехиляючи шклянку. — То запобіжник забудуть зняти, то патрон дослать… Ще я служив за річкою,[5] то послали нас розстріляти караван з боєзапасом. Не встигли ми вийти на заданий рубіж, як нарвалися на засідку… ну й пішло мочилово! Дивлюся, лежить коло мене салабон — і не знає, що зі своїм акаемом робити! А тоді як закричить до мене: «Товарищ дедушка! Товарищ дедушка! Не пашет, слышь?» Глянув я на нього та й кажу:
