— А ти знаєш, — погрозливо сказав він, підводячись із фотеля, — чого моє прізвище Урилов?
Я зірвався на ноги й щосили вгатив кулаком по столу.
— Ти кінь такий з яйцями, за кого мене тримаєш, га?! — заревів я не своїм голосом. — Я в тебе що, шестьорка якась мєнтовська? Ти в мене питав, хочу я бути цим собачим виконавцем чи ні? Та я тобі за такі пропозиції яйця одірву й у машині за переднім шклом повішу, скот безрогий! Я тебе в багажнику вивезу, безнзином обіллю й підпалю — щоб було, як у тій пісні: «Хто в лісі ночує, нехай голос чує»! Ти в мене, бугаїно, будеш плакати й проситися, коли я почну твій нюх топтати кованими чобітьми!
Урилов з несмаком скривився.
— Нікуди не годиться! Тобі треба в мєнтурі хоча б рік-два послужити — там тебе навчили б загинати, бугаїно! А це так… дитячі пустощі! — він зневажливо махнув рукою. — Одне слово, завтра ви з тим придурком Барабашем вирушаєте в рейс. І тільки-но вантаж прибуде в кінцевий пункт, як опергрупа візьме вас разом з усіма тельбухами!
— А далі?
Полковник невдоволено глянув на мене.
— А далі — чистять крейдою медалі! Не спіши як голий кохаться… втямив, скот безрогий? Ти, либонь, за свою собачу шкуру боїшся?
— Ну! — потвердив я насторожено. — Вона в мене, хоч і дірява, та все ж своя! Ти думав про те, що нам якось треба вийти з цієї гри?
Мурат перепинив мене коротким жестом.
— Давайте, — сказав він, підсовуючи до нас наповнені келишки, — зразу вип'ємо… а там і думки в голову гарні прийдуть! Коньяк розширює судини, пожвавлює кровообіг…
— … загострює сприйняття дійсности! — кивнув я. Урилов завовтузився у фотелі й згріб келишка своєю
здоровою лапою.
— Ну, — сказав він, поважно надувши щоки, — за успіх операції! З нами Бог — і тисяча фантомів!
Я перехилив келишка й посмакував.
— Слухай-но, а звідки ти цю фразу знаєш… га, полковнику?
— Звідки, звідки… — буркнув той, запихаючи в рота здоровезну плитку шоколаду. — Я про всі твої витівки знаю… Мені як доповіли, що ви там, скоти безрогі, накоїли, — я замалим інфаркта не заробив! Ти, бугаїно, дивися… будеш безпредєл чинити — я урию тебе з табельної зброї, і нехай мене тоді судять, втямив? Я тебе головою в сірчано-фосфорну кислоту застромлю й буду тримати до тих пір, поки…
Мурат поплескав його по плечу.
— Ну все, все… заспокойся! Давай поговоримо про діло. Як ми хлопців од цієї операції одмажемо, ти думав?
Урилов зневажливо рохнув.
— А що тут думати! Все це просто, як теорія розширення Всесвіту. Під час нальоту опергрупи ці два обревки імітують втечу. Я особисто буду керувати цим етапом, так що вони спокійно вшиються й узагалі не будуть фіґурувати в слідчій справі. Ну, а Хобота з братвою ми накриємо як тих котів коло сметани… всіх до одного пов'яжемо, блядь буду! Одне слово, не беріть дурного в голову, все це настільки просто… ну буквально…
— … як молекулярна біологія! — підказав я.
— От-от… саме так! Нічого складного в цім немає, і все пройде як по маслу!
— Що ж, — замислено сказав Мурат, — якщо так… Значить, завтра завершуємо цю справу та й квит!
Я зітхнув і підвівся з фотеля.
— Ну, тоді до завтра! Давай свою лапу, полковнику, й не гнівайся на мене, тупого…
— Ти в мене побалакай, бугаїно! — насупився Урилов.
— Ну що ти нервуєш! — сказав я, потискаючи його долоню, холодну й тверду, мов ратиця. — Ну що ти з мене вимагаєш? Я ж вісім класів скінчив, а тоді худобу пас у колгоспі… а ти питаєш у мене якогось розуму!
— Йди вже… йди! — скривився Урилов. — Не псуй мені нерви, коняко ти одморожена!
— Ти на ринок? — поспитався Мурат, наглядаючи, як я одягаю куртку.
— Ні, до Барабаша… Завтра ж рано вставати. Переночуємо — і вперед, за орденами!
За вікном стояв пізній зимовий вечір.
— Значить, отак воно буде… — замислено сказав Барабаш, випускаючи хмарку диму. — Хрінову ж справу повісили нам на шию! І, подумати тільки, завжди ми служимо їм затичками для всяких там дірок…
Я взяв пляшку «Джонні Вокера» й поналивав у шклянки.
— Найнявся — продався! — буркнув я, ставляючи пляшку на місце. — Це скільки ми вже з тобою працюємо в «Тартарі»?
Барабаш подумав.
— З вісімдесят восьмого… — нарешті сказав він. — Ого, дванадцять років!
– І всі справи, у яких ми брали участь, були або хрінові, — почав я.
— … або дуже хрінові! — закінчив Барабаш. — Знаєш, я часом дивуюся, як це ми з тобою ще й досі живі! Я в Анголі стільки набоїв не спалив, як тут, в Україні, за мирної пори! А ці відрядження в гарячі точки? Одна Боснія чого варта була!
— А Чечня?[7] — буркнув я, відсовуючи до нього шклянку. — Коли в Грозному мене взяв омон, я й справді подумав було, що це гаплик…
— Ну, давай, — сказав Барабаш, — вип'ємо за те, щоб нам і цього разу пощастило!
Я одним духом перекинув шклянку й занюхав рукавом.
— Скільки в тебе зброї?
— Ну, як завше… — Барабаш звів плечима, — АК-74, макар, стропоріз… ну й ті дві ґранати, котрі ти дав мені перед стрілкою!
— Панцерний жилет?
— Кевларовий. Але я напхав у нього титанових вставок…
— Набої?
— П'ять магазинів. Мало, еге? Я подумав.
— Гаразд, вистачить… У мене в машині цілий арсенал, так що відіб'ємся!
Барабаш глянув на мене.
— Що, так хріново буде?
— Не те слово! — я махнув рукою. — Та хрін з ним… якось воно буде! А не буде…
— … то так і буде! — кивнув Барабаш. — Хіба нам уперше!
— Ото єдина втіха! — криво посміхнувсь я. — Ну, добре… ще по одній — і закругляємося! А то завтра вставати ні світ ні зоря…
Барабаш узяв пляшку й поналивав у шклянки.
— Давай! — сказав він. — Ще ж треба зброю почистити, чоботи наваксувати…
— А на хріна їх ваксувати?
— Наш старшина, — повчально сказав Барабаш, перехиливши шклянку, — завжди повторював: «Чоботи треба чистити звечора, щоб уранці надіти їх на свіжу голову!»
Я розуміюче кивнув.
— У нас в учебці теж був такий придурок… прапорщик Дуженко! Страх як не любив освічених людей. Річ у тому, що він скінчив усього сім класів і через те не міг зробити кар'єру в армії. А я ж, як на гріх, два роки навчався в університеті! От він і ганяв мене по нарядах як солоного зайця. Якось я не витримав і кажу: «Ви ж, товаришу прапорщик, гомо сапієнс, — і так ненавидите людей, котрі вчилися більше од вас! Невже це вас так зачіпає?» Він аж скипів. Дивився-дивився на мене, а тоді вискочив у коридор та як закричить: «Рота, строиться на плацу!» Вишикувалися всі надворі. Вийшов Дуженко й став перед шеренгою. Одна рука за спиною, а другу заклав за борт кітеля. «Рядовой такой-то, выйти из строя!» Ну, вийшов я, обернувся лицем до шеренги й стою навитяжку. «Кода медвідь, їді його мать, — почав Дуженко тихим голосом, — поймає
