— Це Оскар! — хрипко сказав я. — Полковнику, біда…
— Знаю! — буркнув той. — Операція провалилася. Вас із Барабашем розконспіровано. Всі тут стоять на вухах, і міністр у тому числі. Де ти?
— На окружному шосе. Хобот, Бас і Воркута загинули. Вантаж пішов у невідомому напрямку. А найгірше те, що вони взяли в полон Барабаша.
Урилов якусь хвилю мовчав.
— Як тебе знайти? — озвавсь він урешті.
— Неподалік од мене горить авто, — втомлено сказав я. — Мєнти вже під'їхали. Пробий координати і приїжджай. Але хутчій, полковнику, — дорога кожна хвилина, розумієш?
За шибами оперативного авта пропливали барвисті вогні середмістя.
— Та я застрелю його з табельної брої своїми руками, коня такого безрогого! — репетував Урилов на передньому сидінні. — Я розпорю йому черево, намотаю киші на руку й вирву їх з усім гамузом, блядь буду! Я поставлю його раком і буду взувати до тих пір, поки в нього сперма вухами не попре, скота такого з яйцями! Він у мене погони свої проковтне й петлицями закусить, котяра одморожений! Цей придурок знатиме, як міліцейську честь ганьбити й розголошувати секретні операції…
Я втомлено махнув рукою.
— Не телесуйся, полковнику… ні хріна ти йому не зробиш! Подумай ліпше, як нам розшукати Барабаша.
— А ти, бугаїно, — суворо подивився на мене Урилов, — нічого не думаєш, га?
Я понуро глянув на свої руки. Зап'ястя були забинтовані, й біль ущух. Бійці оперативної групи з цікавістю чекали, яку ж розумну думку народить моя потерпіла од струсу голова.
— Хто, — озвавсь я нарешті, — повісив нам оцю проклятущу справу?
Урилов невдоволено скривився.
— Ну, я! І що ж ти з цього виводиш, скот безрогий?
— Ось ти і думай тепер, як вирвати од них Барабаша! — я провів рукою по чолі. — Чесно зізнаюся: в мою в голову жодна думка не приходить, хоч убий!
— Зате мені прийшла! — Урилов стис кулаки, і його цинічна банякувата мармиза жахливо перекосилася. — Ох і мисля мені прийшла, на хрін… ці одморозки під піч поховалися б од переляку, якби знали, що за мисля прийшла в голову полковника Урилова, чорти б його взяли!
— Ну й що ж це за мисля? — втомлено запитав я.
— Рекетня лягла на дно! — сказав Урилов, продовжуючи корчити гримаси. — Але пахан їхній зостався, так же ж?
— Ти маєш на увазі Гарика?
— А якого ж хріна! Тобі що, скот безрогий, геть уже мізки поодбивало? Не доганяєш ні хріна своєю дурною макітрою, еге? Їдемо зараз до нього в офіс — і робимо маски-шоу по повній програмі! А тоді я йому яйця в дверях як придавлю…
Я з сумнівом покрутив головою.
— Ну, це ти загнув! Народний депутат все-таки…
— А мене це колише? — поспитався Урилов, сливе упритул наближаючи до мене свою жахливу мордяку. — Ти, бугаїно… я мєнт чи хрін собачий, як по-твоєму? Ми живемо в правовій державі, сказилася б вона разом з усіма її законами, в нас рівні усі: й мусора, й нардепи, і всякі там олігархи скотобазні — й навіть президент рівний перед законом! Поняв, бугаїно ти одморожена?
— Поняв! — чітко відрапортував я.
— Значить, одягнув маску з дірами на свою свинячу мордяку — та й гаття!
Ми вдерлися несподівано і, як водиться, без усяких там церемоній. Я перший проскочив у приймальню й, крутонувшись, різонув короткою чергою поверх голів. Ложись, суки! На пол! На пол, кому говорят! Юна секретарка так і заклякла за своїм комп'ютером, роззявивши рота. Бійці оперативної групи розсипалися по всіх приміщеннях, носаками виганяючи людей у передпокій. Гостро смерділо пороховим чадом. Коло ніжки стола валялася гільза, і з неї курився ледве помітний димок. Урилов спірвав секретарку за коси й, розвернувшись, турнув її через усеньке приміщення. Драбуга з перебитим носом підстрибнув і щосили вгатив носаком у монітор, який світився на столі. Щось оглушливо бахнуло. Світло в кімнаті згасло, а тоді загорілося знову. «Що ти робиш, на хрін, коняко ти одморожена! — заревів Урилов, махаючи табельним пістолетом». У повітрі висів запах плавленої пластмаси. Я переплигнув стола й, загиливши двері ногою, наче бомба влетів до кабінету. Гарик стояв, упершись кулаками в стіл. Він був схожий на розлюченого бугая. Розкручуючи своє тіло в карколомному стрибку, я вгатив його блискавичним маваші гері й, поки він, завалюючись назад, утрачав рівновагу, вгатив ще, на сей раз правим, у сонячне сплетіння. Урилов бахнув зі свого макара в стелю й заревів щось нечленоподільне. «Де Барабаш, поспитав я, вперши ствол автомата Гарикові в перенісся. — Куди Бара-баша завезли, суко… Кажи, кажи… а то замочу, на хрін!» Гарик крутив головою й зіпав, конвульсивно хапаючи повітря. Урилов узяв його за груди й щосили садонув об стіну. «Де Барабаш? — почав горлати й він. — Падла, я тебе за цього придурка живцем закопаю, на хрін! Ти в мене будеш кривлею ригати, якщо твої одморозки урили цього дебіла! Я тобі яйця одірву і проковтнути заставлю, скотиняко ти помийна! Де цей обревок, де… кажи, а то зґвалтую!» Гарик зненацька ошкірив зуби, і його очі спалахнули од люті. «Я — народний депутат України!.. — заревів він, хапаючи Урилова за барки. — Ти в мене лайно будеш жерти, мусор! Хто давав тобі дозвіл наїжджати на мою фірму, бугай ти мєнтовський?» Урилов щосили затопив йому в пику. Гарик ударився потилицею об стіну й замовк. Я вивернув йому руки за спину і клацнув кайданами. Тоді потурив до дверей.
Офіс нагадував поле бою. Комп'ютери були потрощені, папери валялися долі. Персонал вишикували обличчям до стіни. Драби в панцерних жилетах бігали туди-сюди, грюкаючи дверцятами шаф. Я глипнув на Урилова. У масці з дірами для очей і рота він скидався на якогось упиряку. «В ліс його, — загорлав він, вимахуючи табельним пістолетом. — Одвеземо подалі — та й побазаримо, на хрін!» Гарик дико заревів і, вивернувши голову, плюнув Урилову просто в мордяку. «А т-ти ж гнидо бізнесменська, — заволав Урилов і дав йому такого копняка, що той пролетів через усю приймальню й гепнув аж на сходовому майданчику». «Ти в мене будеш на параші танцювати, — крикнув Гарик, качаючись по підлозі. — Ти, гнидо, на кого руку підняв, я твій рот… «Він так і не докінчив — полковник згріб його за комір і, поставивши на ноги, штурхонув униз по східцях.
Дверцята оперативного авта були розчинені навстіж. Ми затягли Гарика в мікроавтобус і поклали донизу лицем. З дверей під'їзду вибігали бійці оперативної групи. «Вперед! — загорлав Урилов, грюкаючи дверцятами. — З нами Бог і тисяча фантомів!» Пронизливо заверещали протектори, й авта рвонули з місця. На дорозі водій головної машини увімкнув сирену й мигавку. Ми гнали осьовою, і стрілка спідометра за хвилину перевалила за сто кілометрів.
Місто скінчилося враз, і, проїхавши з десяток кілометрів, головне авто звернуло в ліс. Було темно, й жовті фари авт вихоплювали з пітьми нерівну ґрунтову дорогу та височенні сосни з кудлатим верховіттям. За пару хвилин ми виїхали на широку галяву, посеред якої росло грубелецьке дерево.
— О, — подав голос полковник, — це те що треба! Машини спинилися, й бійці стали вискакувати надвір. Я плигнув на землю й потягнувся, випростуючи заклякле тіло. Було темно, хоч у писок дай. На галяві десь-не-десь чорніли латки снігу. І довкруг здіймалася глуха чорна стіна соснового бору.
— Зніміть наручники! — коротко скомандував Урилов. Я озирнувся. Гарик стояв коло дерева, залитий оранжевим
світлом фар. Хтось із бійців одмикав кайдани. Решта з цікавістю чекала, що ж буде далі.
— Хто головний? — владно поспитався Гарик.
— Ну, я! — сказав Урилов, нахабно розглядаючи його з ніг до голови. — Далі, бугаїно?
— Ти кого в наручники закував, мєнт хріновий? — тихо поспитався Гарик. — Ти на кого наїжджаєш, підор? Тобі що, рило твоє свиняче набити, га?
Урилов обігнув мікроавтобуса й підійшов до Гарика.
— Спробуй, коняко з яйцями! — зацікавлено сказав він. — Може, й виживеш… справді!
— Зараз ти в мене заробиш… зараз, шкуро мєнтовська! — сказав Гарик крізь зуби, знімаючи
