раз у житті, коли смерть опиняється коло неї на відстані простягнутої руки. Спочатку він кричав не переводячи духу, а потім став горлати короткими порціями, наче болотяний бугай.
— Ну що, скот безрогий, — почекавши, спитався Урилов, — будеш балакати?
— Буду! Буду! — нелюдським голосом прокаркав Гарик.
— Скажеш, де наркота? І хто тебе покриває в міністерстві?
— Куди завезли Барабаша? — докинув я й собі. Багаття згасало так же ж хутко, як і зайнялося. Гарик був
так високо, що вогонь і ніг йому не попік… ну зате налякав добряче! Отак їм і треба, цим хазяїнам життя, — щоб не вважали, ніби вони Бога за бороду вхопили, скоти безрогі!
— Й куди ж завезли Барабаша? — поставив контрольне запитання Урилов.
— Промзона — четвертий цех! — заволав Гарик не своїм голосом. І, не в змозі спинитися, став повторювати як заведений: — Промзона — четвертий цех! Промзона — четвертий цех! Промзона — четвертий цех…
— Де це? — подивився на мене Урилов.
Я махнув рукою і, ковзаючись у снігу, кинувся до авт.
Потойбіч глухої бетонної огорожі чорніли заводські корпуси. Тиша стояла така, що чутно було удари власного серця. Ішов мокрий сніг, і на білому тлі рельєфними тінями виділялися ворота й залізні двері прохідної. Я дістав з наплічної кобури свого парабелума й, дославши патрон, поклав зброю в кишеню шкірянки. Десь далеко на території горів одним-один ліхтар. Підстрибнувши, я вхопився за край огорожі й спритно перекинув своє тіло на той бік. Тоді трохи повисів і м'яко плигнув на землю. В сторожці коло воріт не світилося. Промзона охоронялася хіба що для годиться, однак треба було враховувати озброєних бойовиків, які засіли в четвертому цеху. Я пригнувся й нечутною тінню перебіг до найближчого корпусу. Слава Богу, тут не було собак. Цікава все-таки річ, ця приватизація — за безцінь Гарик набув у повну власність цілісінький комбінат з усеньким обладнанням. Звичайно, виробництво тут згорнули ще наприпочатку реформ, — і все ж… Обігнувши корпус, я перебіг до височенної споруди з чотирма залізними баштами завбільшки з восьмиповерховий будинок, — і прислухався. Було так само тихо, й тільки у вухах, пульсуючи, шуміла кров. Четвертий цех мав знаходитися потойбіч цієї озіяки, що служила колись за склад цементу. Я обережно виглянув з-за рогу. Посеред заводського дворища стояв джип-тойота. Габаритні вогні були погашені, але одна шиба опущена, й у салоні, то розгоряючись, то знову пригасаючи, жевріла цигарка. Скоріш за все, на чатах був один боєць; але навіть якщо й двоє… Я знайшов під ногами камінця і, замахнувшись, пожбурив його на дах авта. В нічній тиші добре було чути, як він клацнув об метал. У тойоті щось завовтузилося. Дверцята прочинилися, і звідти вистромилася темна пика Мамеда. Він роззирнувся навсебіч, тоді щось буркнув і неохоче поліз надвір. У зубах у нього була цигарка, в руці — автомат Калашникова з куцим стволом. От же ж йолоп, вражено подумав я… таж курить на посту — останнє діло, тим більше в такій ситуації! Не випускаючи цигарку з рота, Мамед обійшов джип, для чогось зазирнув під днище й випростався. Калаш висів у нього на плечі. Я добув з кишені парабелума й ліг додолу. Сніг був мокрий і відразу ж набився за пазуху. «Мамед, — застогнав я, виповзаючи з-за рогу… — Мамед, памаги!» Тоді завмер, конвульсивно дриґаючи руками й ногами.
Цей обревок учинив точнісінько так, як і передбачалося, — замість того, щоб відкрити вогонь, він притьмом кинувся до мене й навіть автомат із плеча не додумався зняти!
Коли він підбіг і став нахилятися наді мною, я спірвав його за ноги і спритно повалив на землю.
— Привет, братуха! Не узнал, да? Мамед захарчав.
— Цо дэлай, э! — пробулькотів він, коли я вхопив його за горлянку. — Цево нада, братан?..
Я дико посміхнувся й сховав парабелума до кишені. Тоді добув з піхов на штанині довгого кинджала.
— Сколько людей в цеху?
Вістря кольнуло в шию, й Мамед побілів як полотно.
— Братан, ты цо! Не нада так дэлай… Мамед пльохо будет, да! Цево хочешь, скажи?
Я одвів лезо вбік і, подумавши, упер вістря йому під око, — там, де шкіра ніжна й так добре напинається від доторку твердої сталі.
— Вопрос понял, нет?
— Цево?
— Кто в цеху находится… ты, чурбан! Мамед задригонів усеньким тілом.
— Не нада резать, братан… все скажу, быляд буду!
— Ну?
— Диризук цеха пошел… Сирога тоже!
— А еще?
— Больше никто, братан!
Я ледве подав лезо вперед, і вістря вдавилося в плоть.
— Врешь, сука?
— Быляд буду, братан! — його зіниці розширилися й стали, як блюдця. — Мать клянусь, да!
— Барабаш там?
— Ну!
— А ты же говорил — двое в цеху! — я натиснув ще дужче, й вістря прорвало шкіру. — Кому лапшу на уши вешаешь, падла? Кому фуфло гонишь, казьол?
З-під ока бігла тоненька цівочка крови.
— Не… не нада, братан! — Мамед важко дихкотів, і його лице кривилося, мов у дитини. — Не убивай, да? Мамед не режь, да? Мать дома старый, плакать будет… слышь, да?
— Моргало выколю, падла! Сколько людей в цеху?
— Сирога, Диризук и Барабаш… джотвыран буду! Я вдав, ніби про щось думаю.
— Ну ладно… поверим! Что с Барабашем?
— Пльохо дэлай, да! — Мамеда тіпало як у трясовиці. — Братва резать хотел! Приехал Конь.
— Ну-ну… и че?
Мамед облизнув пересохлі губи.
— Сказал: подожди, да! Гарик мусора взял, на Барабаш менять будем… слышь, да? Но Диризук голова совсем плохо…
— В каком смысле?
— Он сказал: Барабаш — мало-мало резать нада! Ухи резать нада, понял? Глаза резать нада, понял? Пальцы тоже резать нада… А потом на Гарик менять… слышь, да! Все равно живой будет, понял?
Я відчув, як усередині все похололо.
— Давно Конь здесь был?
— Минут десять уехал. или чуть больше, да!
Я коротко замахнувся й рубонув його в перенісся. Це була робота на знищення, однак у нього зоставався шанс вижити — якщо ця веремія скінчиться за півгодини і вчасно буде подано медичну допомогу. Йолопе ти, йолопе, думав я, відтягуючи його до цементного складу… сидів би ти в своїх окопах та кохався з ослицями, — а так будеш гнити разом з бомжами в братській могилі! Тіло звисло на руках, мов ганчір'яна лялька, й перевалилося через поріг. Я щільно причинив двері й на мить завмер, прислухаючись до тиші. Сніг падав і падав. На залізниці процокотіла електричка. Чутно було, як десь далеко засигналив автомобіль. Я знову дістав парабелума й прослизнув у напіввідчинену браму, що вела в цех. Усередині панувала тиша. Цех був здоровецькою спорудою, чимось подібною до стайні: чотири стіни, накриті залізним дахом, попід яким перехрещувалися грубелецькі двотаврові балки. Відразу ж за брамою починалися підсобні приміщення, збудовані з цегли й бетону. Вони були значно нижчі од склепіння цеху, і я бачив, що за ними, у самісінькій виробничій зоні, горить світло — його відкиди ледве осявали нижні балки. Коло приміщень видніли залізні східці, які провадили десь угору. Нечутно ступаючи, я видерся тими східцями на залізний місток і обережно виглянув з-за колони.
У цеху горіли настінні ліхтарі. По всенькій території виробничої зони валялося іржаве залізяччя: здоровезні форми для дорожних панелей, каркаси для плит перекриття, демонтовані вібраційні столи, бетоноукладчики, шматки арматури… і серед цього хаосу виділялися три фіґурки, напрочуд крихітні й мізерні,
