Я застогнав і помалу перевернувся на спину.
— Послухай, Віро… — озвавсь я ледве чутно. Вона хижо вишкірилася.
— Слышь, пацанки… петушок запел! Въехал наконец, что ему будет… — Вона присіла переді мною й заглянула в вічі. — А мы тебя, сладкий наш, сейчас будем кастрировать! А знаешь, за че?
— Ні, — прошепотів я, імітуючи безсилля, — не знаю… За що, Віро?
Її обличчя потемніло, а зіниці запульсували, то розширюючись, а то звужуючись до розмірів макового зерна.
— Слышь, Кукла… ножик с тобой? — обернулася вона до дівчини, котра держала мене під прицілом.
— Ну! Дать, что ли?
— Дай, касаточка! — Віра Агафонова взяла здоровецького стропоріза й, висолопивши гостренького червоного язика, з утіхою лизнула вістря. — У-у… кайф! Щас кастрируем тебя, нежный ты наш… а сделаю я это не потому, что ты урыл наших пацанок, нет! — Її руки ходили ходором, голос то пропадав, то піднімався до найвищих регістрів. — За то я кастрирую тебя, что такой вот, как ты… конь такой вот с яйцами… мразь вонючая…
— … зґвалтував тебе, еге? — допоміг я їй. Вона глянула на мене й знову лизнула вістря.
— Мне было пятнадцать лет! — хрипко видихнула вона. — У него был ножичек, вот как этот… понял, да? И он этот ножичек мне, девочке невинной, к горлышку…
— Й щоб помститися йому, ти стала спортсменкою? — насмішкувато поспитав я в неї. — І тому ти стала комсомолкою? І кагебісткою? І активісткою? І вбивцею, отакою, як ти є… тому ти стала, еге?
Її обличчя з великими чорними очима й гострим носом, котрий скидався на дзьоб ворони, перекосилося кривою посмішкою. Вона кивнула вістрям ножа на Куклу, яка стовбичила над нами.
— Видишь Куколку, золотончик мой? Красивая пацаноч-ка — щечки как фарфор, глаза как агаты, фигурка… ух! Трахнул бы ее, да? — Я кивнув, і вона ще раз ошкірилася своєю жахливою посмішкою. — А вот хрен тебе на рыло, жеребец вонючий! Куколку я трахаю, любезницу мою, лапочку мою сладкую. а ты, казлина, больше никого уже трахать не сможешь!
Вона махнула ножем, і мої джинси репнули в паху, наче їх бритвою хто розтяв. Сього ж менту Видра, яка сиділа під стіною, стрепенулася й плигнула, хапаючи її за руку.
— Дай, я его урою, Коблиха! — завищала вона. — Дай мне, дай… за Белочку дай мне его порезать, сука!
Коблиха, подумав я насмішкувато… ну-ну!
— Кукла… помоги! — крикнула Віра Агафонова, відкида-ючись назад, але Видра вчепилася за ножа й потягла його до себе, а потім, утративши рівновагу, зненацька повалилася на нього всеньким тілом.
Довгий клинок з рівчачком для стікання крови увійшов попід ребра, наче в масло.
— Выдра… ты че, проститутка! — злякано скрикнула Кукла, кидаючись до неї…
… але я, випрямляючись мов пружина, захльоснув її одною ногою вище ступні, а другою за п'яту — й, підсікаючи, повалив додолу. Коблиха відреагувала блискавично — я простяг руку до її автомата, однак вона випередила мене, і єдине, що здужав я вчинити, це схопити його за накладку і рвонути вгору. Постріл бахнув над самісіньким вухом; балістична хвиля оглушила мене, як обухом, але я, тримаючи автомат одною рукою, простяг другу і, вхопивши Коблиху за горло, повалив її горізнач. Вгорі майнула тінь; я обернувся — й уздрів Куклу, яка випростувалася на всенький зріст, прикладаючи автомат до плеча; удар об підлогу не забив їй памороки, на що я так сподівався, й ось уже ствол глянув мені в вічі… аж зненацька він хитнувся й, описавши круту дугу, пірнув униз — Кукла стояла й хилиталася туди-сюди, а замість голови в неї було щось таке, як розтрощений гарбуз, із якого текла густа коричнево-сіра маса; сього ж менту в вухах наче репнула пробка, й по барабанних перетинках ударила шпарка, наче вогонь, автоматна черга — я глянув убік і побачив, що дівчина, яка чатувала заручників, лежить долі, а коло неї стоїть Леся з автоматом в руках і, вирячивши очі, смалить у білий світ, як у копійку.
— Па-аадла! — заверещала Віра Агафонова, відчайдушно намагаючись загилити мене в зуби стволом.
— Лежати, лежати… — сказав я, притискаючи її до підлоги. — Куди ти поспішаєш, Віро… давай же поговоримо!
— С-сука! — видихнула вона, до крови закусивши губу.
— Давай, — сказав я, засовуючи їй долоню під комбінезона, — повторимо ту… давню ситуацію, га? Ти ж комсомолка… а я їх полюбляю, у-у! Комсомолок полюбляю, активісток, комуністок, гебісток… В Афганістані муджагіди ґвалтували таких, як ти, а потім розпорювали їм черево й, вивернувши тельбухи, кидали вмирати… щоб усі правовірні бачили, що роблять воїни Аллаха з комуністами. А я, золота ти наша, був у них рабом… полоненим я був, тому що такі, як ти, послали мене туди на смерть… от вони й змушували мене все це робити! — Я дико посміхнувся, й, шарпонувши, роздер їй комбез до самісінького паху. — От давай, комсомолочко, й тобі я зроблю зараз те ж саме!..
…нестерпний сліпучо-білий вихор, од якого я вмент осліп, наче кріт, страшенний грім, який відібрав у мене рештки мого скаліченого глузду, брязкіт розбитих шиб, виття й лемент переляканих людей, затята густа безладна стрілянина десь на горішніх поверхах, і мат, і короткі злі команди, й тупіт кованих черевиків, — аж зненацька хтось перечепився через мене, а тоді здивовано матюкнувся, ухопив за шкуру й поставив на ноги.
— Коняко з яйцями… це ти, чи не ти, блін?!
Я розплющив очі. Переді мною стояв полковник Урилов, і його здорова банякувата мармиза сяяла від утіхи, наче нова копійка.
— Ну… я! — сказав я, струснувши головою. — Що це ви сюди втелющили?..
— Та це «Заря»… світлошумові гранати! Добряче гепнуло, правда ж?
Я знову струснув головою й, похитнувшись, ухопився за Урилова.
— Ну, ти тут, бугаїно, й виставу влаштував… прямо якийсь театр перед мікрофоном, на хрін! Там усі мєнти слухали, що твоя шпилька транслювала, віриш? А прокурор навіть об заклад побився з командиром спецназу, що тебе каструють ці просцітутки, поки ми універмаг візьмемо! Але ж не кастрували? — Я мовчав, похнюпивши голову, й він стривожено глянув на мене. — Чи таки встигли… га, бугаїно?!
Двоє бійців у панцерних жилетах підняли на ноги Віру Агафонову й, хвацько клацнувши кайданами, потягли до виходу. Я знову струснув головою і з жалем глянув їм услід.
— Йолоп же ж ти, полковнику! — сказав я нарешті.
Озеро лежало в ярах, лискуче й темне, мов чорна перлина. Я збавив ходу й, сапаючи, став спускатися в діл. Термометр в наручному годиннику показував п'ять градусів тепла. Десь позаду, хекаючи, насилу плентала Мацюцька. Під ребристими підошвами кросівок зашелестіла блякла трава. Дощ сіявся й сіявся. Я пірнув, намагаючись досягнути дна, й поплив досередини озера. Вода була прозора, мов шкло. Свідомість автоматично відлічувала секунди. Нарахувавши ледве хвилину, я вискочив на поверхню й став жадібно зіпати. Щось плигнуло у воду й, лементуючи, попливло до мене. Я озирнувся й побачив, що це Мацюцька. — Холодно? — поспитав я, підхоплюючи її й притягуючи до себе. — Ой, ні… так гарно, що й слів нема! Й чого я раніше не купалася взимку? — Я обняв її й поцілував у холодні мокрі вуста. Ми відразу ж пішли під воду, потім виринули й, вимахуючи руками, попливли до берега. Над водою бігав Більбонський і, спостерігаючи за нами, сердито гавкав. Мацюцька вже виходила на берег, коли я згріб її в оберемок і, піднявши, поцілував ще раз. — Оскаре! — зненацька озвалася вона, замислено дивлячись у небо. — А що? — тихо поспитав я. — Оце сьогодні вночі я лежала й думала: от же ж вони дурні, ці феміністки… правда ж? — Я озирнувся. Дощ уже вщухав. Хмари помалу рідшали, і крізь них починало прозирати брунатно-жовте сонце. На березі все лементував і лементував Більбонський. — А певно, що дурні! — озвавсь я нарешті й знову припав до її вуст.
