вмикач наповнення газом? Його пальці гарячково перебирали тасьму на поясі, і попри все своє самовладання його на мить охопив неприємний холодок. Аж ось знайшов той металевий важілець, який ввімкнувся з першого дотику, і Лорен полегшено відчув, що жилет наповнюється повітрям, захоплюючи його в дружні обійми.
Тепер єдина реальна загроза може надійти лише від самої «Каліпсо», якщо вона впаде йому прямо на голову. То де ж судно?
Надто близько, щоб почуватися затишно в цій круговерті, коли верхня палуба вже наполовину занурена в море. Неймовірно, але більшість екіпажу все ще, здається, якось тримається на борту. Вони показували на нього, і хтось готував для нього рятувальний пояс.
У воді було повнісінько різного мотлоху — стільців, коробок, уламків обладнання — і там же бовтався полозковий апарат, який випускав бульбашки з пошкодженого поплавця й повільно занурювався. Сподіваюсь, вони його виловлять, подумав Лорен. Інакше це буде надто дорога поїздка, і промине ще чимало часу, доки зможемо знов вивчити скорпів. Він трохи пишався собою, що так спокійно оцінює ситуацію, перебуваючи в таких скрутних умовах.
Щось зачепило його праву ногу; він машинально спробував звільнитися. Хоч йому кольнуло неприємно в литку, він був скоріше роздратований цим, аніж стривожений. Адже він на плаву, в безпеці, велика хвиля вже пройшла, і тепер нічого не могло йому загрожувати.
Він знову спробував відкинути те, що зачепило його ногу, цього разу обережніше. Та роблячи це, відчув, як і ліва нога в чомусь заплуталась. І то вже був не просто ніжний дотик: незважаючи на плавучу здатність рятувального жилета, щось тягнуло його під воду.
Саме тоді Лорен Лоренсон уперше справді піддався паніці, бо раптом згадав мацаки гігантського поліпа. Втім, вони мали б бути м’які й м’ясисті — а це, напевно, якийсь дріт чи кабель. Авжеж — це ж та сама пуповина від полозкового апарата, що занурюється.
Можливо, він іще зміг би розплутатись, якби не ковтнув повний рот води від несподіваної хвилі. Задихаючись у кашлі, намагався якось прочистити легені, водночас не полишаючи спроб звільнитись од кабеля.
І ось уже життєво важлива межа, що відокремлювала воду від повітря — смерть від життя, — опинилась у нього над головою, і хоч було до неї менше метра, жодної можливості дістатись її він не мав.
У такі хвилини людина ні про що не може думати, опріч того, як урятуватися. Тож не промайнуло в його пам’яті ніяких спогадів минулого, ніякого каяття за прожиті роки й навіть бодай швидкоплинного образу Мірісси.
Коли ж він усвідомив, що все лишилось позаду, страху не відчув. Його останньою думкою була лише злість, що він промандрував п’ятдесят світлових років, аби його спіткав такий тривіальний і зовсім не героїчний скін.
Так удруге прийшла смерть до Лорена Лоренсона — цього разу в теплих водах талассіанського моря. Першого досвіду було замало, щоб навчитись, бо тоді, двісті років тому, вмирати було значно легше.
ЧАСТИНА V. СИНДРОМ «БАУНТІ»
31. Петиція
Хоч капітан Сірдар Бей заперечував би, що має бодай міліграм забобонів у власній свідомості, він завжди починав хвилюватися, коли справи йшли надто добре. Досі все на Талассі відбувалося згідно з найоптимістичнішими планами, і загалом було занадто добре, щоб у це можна було повірити. Монтаж льодового щита йшов точно за графіком, і взагалі не виникало абсолютно жодної проблеми, вартої обговорення.
Та зараз, протягом усього-на-всього однієї доби…
Зрозуміло, все могло скінчитися значно гірше. Капітан-лейтенантові Лоренсону дуже, дуже пощастило — дякуючи тому хлопцю (треба щось для нього зробити…). Як кажуть медики, він був уже на грані. Ще декілька хвилин, і ушкодження мозку стало б непоправним.
Та не слід відвертати увагу від нагальної проблеми, з роздратуванням подумав капітан і ще раз перечитав цю петицію, яку вже знав напам’ять:
«КОРАБЕЛЬНА МЕРЕЖА ЗВ’ЯЗКУ. ДАТА Й ЧАС НЕ ПОЗНАЧЕНІ
До: КАПІТАНА
Від: АНОНІМА
Сер, ми бажаємо зробити заяву, яку просимо з усією серйозністю розглянути. Ми пропонуємо завершити нашу місію тут, на Талассі. Всіх цілей тим самим буде досягнуто без додаткового ризику, пов’язаного з польотом до Сагана-2.
Ми повністю усвідомлюємо, що при цьому виникнуть проблеми з місцевим населенням, але вважаємо, що їх можливо буде вирішити, користуючись технологією, яку маємо, — зокрема, в галузі інженерної тектоніки, — щоб наростити площу суші. Як того вимагає Статут, розділ 14, параграф 24-а, шанобливо просимо якнайскоріше призначити Корабельну Раду, щоб обговорити справу».
— Ну що, капітане Малина? Посланник Келдор? Якісь зауваження?
Двоє запрошених до просторої, але скромно вмебльованої капітанової каюти перезирнулися. Тоді Келдор майже непомітно кивнув заступникові капітана, надаючи тому можливість висловитись першим, а сам хильнув трохи чудового талассіанського вина, яке господарі їм постачали.
Віце-капітан Малина, якому значно легше було мати справу з машинами, ніж із людьми, похмуро дивився на петицію.
— Що ж, написано вельми ввічливо.
— Авжеж, — нетерпляче перебив його капітан Бей. — Чи є у тебе здогади, хто б міг це надіслати?
— Абсолютно ніяких. Виключаючи нас трьох, боюсь, що маємо 158 підозрюваних.
— 157, — вигукнув Келдор. — Капітан-лейтенант Лоренсон має відмінне алібі. Він тоді якраз перебував в обіймах смерті.
— Це звужує пошук незначно, — зауважив командир з безрадісною посмішкою. — А твої міркування, докторе?
«Звичайно, — подумав Келдор. — Я ж бо провів на Марсі цілих два його довгенькі роки; я поставив би на сабрів. Та це лише підозра, я можу помилятися…»
— Ще нічого певного, капітане. Але я пильнуватиму. Коли щось виявлю, сповіщу якнайскоріше.
Офіцери чудово його зрозуміли. Адже в своїй посаді радника, Мозес Келдор не звітував навіть перед капітаном. На борту «Магеллана» він був чимсь на зразок панотця-сповідника.
— Я сподіваюсь, докторе Келдор, що ти одразу сповістиш мене, якщо матимеш бодай якісь відомості, що можуть поставити нашу місію під загрозу.
Келдор, трохи повагавшись, кивнув. Він сподівався, що не потрапить у пастку традиційної дилеми священика, якому сповідався вбивця, котрий ще готує свій злочин.
А капітан тим часом не приховував досади: не дуже вони квапляться мені допомогти. Але ж я
