— Це найменша з наших проблем; зачекаємо, доки вона виникне. Бранте, чи не міг би їхати трохи повільніше? Я хотіла б дістатися туди живою.
Вони рухались із швидкістю, цілком безпечною для цієї добре знаної дороги, але Брант слухняно знизив оберти до сорока кілометрів на годину. Він подумав, чи не прагне мер відстрочити очну ставку: адже то була страшенна відповідальність — зустрітися віч-на-віч з усього-на-всього другим за всю історію планети космічним кораблем звідкілясь із інших світів. Адже за цим стежитиме вся Таласса.
— Кракан! — вилаявся один із пасажирів. — А чи взяв хтось фотокамеру?
— Повертатися все одно пізно, — відгукнувся радник Сіммонс. — Але в усякому разі матимемо ще безліч часу на фотографування. Адже не думаю, що вони, привітавши нас, одразу заберуться геть.
У його словах проступала схвильованість, і Брант не став би ганити його за це: справді, хто може передбачити, що саме чекає на них отам, за ближнім горбом?
— Пане президент, я доповім, як тільки буде щось відомо, — мер Уолдрон говорила, користуючись автомобільним передавачем. Брант навіть не чув виклику — так був занурений у власні думки. Вперше за все своє життя він жалкував, що не досить добре знає історію.
Звичайно, основні факти він знав досконально: кожна дитина на Талассі засвоювала їх на все життя. Він знав, що, в міру того як століття за століттям невблаганно відлічувались на годиннику вічності, сумний діагноз, колись поставлений астрономами, виявлявся чимдалі слушнішим, а час, коли він справдиться, — чимдалі точнішим. У 3600 році, плюс-мінус сімдесят п’ять років, Сонце перейде в стадію нової зірки — не гігантської, але досить великої…
Один стародавній філософ якось зауважив, що коли людина знає, що її повісять завтра вранці, її розум працюватиме бездоганно. Щось подібне сталося з усім людством в останні роки четвертого тисячоліття. Якщо визначити мить, коли люди нарешті усвідомили правду в усій її страшній наготі, то настала вона тієї грудневої півночі, коли рік 2999-й змінювався на 3000-й. Бачачи, як з’являється на всіх табло ця цифра «3», ніхто не міг позбутися думки, що цифри «4» вже не буде ніколи.
Однак ще з півтисячоліття можна було жити спокійно, і багато чого зможуть зробити ті тридцять поколінь, яким іще судилося жити та вмерти на Землі, як і їхнім предкам. За цей час вони могли принаймні вжити заходів для збереження знань, яких набуло людство, та найвеличніших витворів культури й мистецтва.
Навіть на зорі космічної ери, коли перші автоматичні зонди полишали межі Сонячної системи, вони несли з собою музичні записи, послання й малюнки на випадок, якщо їх зустрінуть інші дослідники Всесвіту. І хоч жодних ознак чужих цивілізацій у своїй галактиці земляни так і не виявили, все ж навіть найзапекліші песимісти вірили, що розумне життя таки існує десь серед мільярдів інших островів матерії у космосі, які були повсюди, скільки сягали найпотужніші телескопи.
На протязі сторіч терабайт за терабайтом інформації про знання й культуру людства висилалися в напрямку туманності Андромеди та її віддалених сусідів. Нікому, звичайно, не судилося знати, чи хтось прийняв ці сигнали, а якщо навіть прийняв — то чи їх зрозуміли. Але мета цих послань була ясна чи не кожній людині: то було прагнення залишити про себе останню вісточку — щось на зразок сигналу з текстом «Знайте — і ми колись жили на цім світі!»
На 3000-й рік астрономи вже були певні, що своїми велетенськими орбітальними телескопами обнишпорили простір у межах п’ятисот світлових років від Сонця, виявивши всі наявні планетні системи. Були знайдені десятки землеподібних світів, а деякі з найближчих були піддані більш-менш детальній зйомці. Деякі мали атмосферу з такою невід’ємною ознакою життя, як надмірний відсоток кисню. Можна було з достатньою ймовірністю припустити, що люди там вижили б — якби змогли туди дістатися.
Люди не могли, але Людина могла.
Перші кораблі-розсіювачі були надто примітивні, але вони дали сильний поштовх розвиткові технології. З тими двигунами, які було розроблено на 2500-й рік, вони могли, несучи свій дорогоцінний вантаж із замороженими ембріонами, досягти найближчої планетної системи за двісті років.
Втім, людські ембріони — то була найменша частка вантажу. Ще доводилося везти автоматичне обладнання для пробудження до життя й вирощення тих потенційних людських істот, для навчання їх, як вижити в невідомому, але, можливо, ворожому середовищі. Було б марно — та й, по суті, жорстоко — порозкидати голих, нетямущих дітей по світах, настільки ж непривітних, як Сахара чи Антарктида. їм слід було дати освіту, необхідні знаряддя, навчити, як шукати та використовувати тамтешні ресурси. Після посадки розсіювача, який перетворювався на Материнський Корабель, він мав би дбати про кілька поколінь земних посланців.
Та й не одних лише представників людської раси слід було везти, а повний біологічний набір організмів: рослини (хоч невідомо було, чи буде там для них ґрунт), свійські тварини, а також численне розмаїття комах та мікробів — на випадок, якщо нормальний цикл виробництва харчів дасть збій і виникне потреба повернутись до стародавньої практики.
Це починання мало одну безперечну перевагу. Всі хвороботворні бактерії й усі паразити, від яких людство страждало з незапам’ятних часів, можна було залишити на Землі, щоб вони загинули під стерилізуючим випроміненням Нового Сонця.
Банки даних, «експертні системи», здатні дати раду в будь-якій з можливих ситуацій, роботи, механізми заміни й налагодження — все це треба було сконструювати. І так, щоб вони могли функціонувати щонайменше дві сотні років.
Хоч ця справа здавалась нездійсненною, вона була така заманлива, що майже все людство взялося до праці. Адже люди мали перед собою довгострокову мету — останню далекосяжну мету, яка могла виправдати факт існування життя, бо воно тим самим не закінчувалося навіть після загибелі Землі.
Перший корабель-розсіювач залишив Сонячну систему 2553 року, прямуючи до найближчого з близнюків Сонця — зірки Альфа сузір’я Центавра. І хоча кліматичні умови на її планеті Пасадена, завбільшки такій як Земля, були вкрай несприятливі через вплив розташованої поблизу зірки Бета Центавра, до найближчої планети було вдвічі далі. Щоб долетіти до Сіріуса-Ікс, потрібні були чотириста років; коли розсіювач туди прибуде, Земля вже, мабуть, загине.
А щодо Пасадени, то, якби її вдалося успішно колонізувати, часу було б удосталь, аби про цю добру новину сповістити людство. Двісті років на сам політ, п’ятдесят, щоб там укорінитися, побудувавши, зокрема, невеликий передавач, і всього чотири роки на те, щоб сигнал повернувся на Землю, — що ж, як пощастить, то вже десь у 2800 році слід чекати всенародного тріумфу…
Насправді це сталося 2786 року: Пасадена перевершила всі сподівання. Ця звістка дала новий імпульс програмі розсіювання, і з небаченим ентузіазмом люди відправляли корабель за кораблем, кожного разу технічно досконаліший, ніж усі попередні. Останні модифікації вже здатні були розвинути швидкість, що дорівнювала одній двадцятій швидкості світла, і в межах своєї досяжності вони вже мали понад п’ятдесят можливих цілей.
Навіть коли радіомаяк на Пасадені змовк, сповістивши тільки, що перша висадка пройшла успішно, люди швидко отямилися від збентеження. Адже зроблене один раз завжди можна повторити — і ще повторити — успіх буде щоразу ймовірніший.
На 2700 рік вчені відмовилися від примітивної технології заморожування ембріонів. Генетичну інформацію, яку Природа закодувала у спіральній структурі молекул ДНК, тепер навчились розміщати простіше, безпечніше й навіть стисліше в пам’яті найновіших комп’ютерів, так що мільйон генотипів можна було розмістити в кораблі-розсіювачі не більших розмірів, аніж звичайний літак на тисячу пасажирів. Цілу ще не народжену популяцію з усім самовідтворним устаткуванням, необхідним для розбудови нового цивілізованого суспільства, стало можливим запакувати в контейнер розмірами в кількасот кубічних метрів і відправити до зірок.
Саме це, знав Брант, і сталося сім сторіч тому на Талассі, Дорога йшла вгору, і вони вже проминули вибоїни, полишені першими роботами-екскаваторами, які шукали сировину для створення його власних предків. Ще трохи, й вони побачать давно покинуті цехи, а за ними…
— Що таке? — пошепки вимовив радник Сіммонс.
— Стій! — скомандувала мер. — Вимкни двигун, Бранте. — І вона потягнулася за мікрофоном.
— Говорить мер Уолдрон. Ми перебуваємо на семикілометровій позначці. Спереду бачимо якесь світло — його видно крізь дерева — на мій погляд, точнісінько з місця Першої Висадки. Не чути нічого. Їдемо далі.
