Атанасій видрукувати в Києві, та не погодилися лаврські ченці, сказали:
— Згодні видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасію, числами й знаками про красу нетлінну Софії та інших храмів київських, чернігівських і галицьких пишеш… А першу частину — ми б теж видрукували з шани до тебе, та боїмося кари божої. Щось є схоже в ній на безбожні думки недавно спаленого єретика Джордано Бруно… Про те, що Земля обертається навколо Сонця, а Сонце — довкола ще чогось у Всесвіті… Не треба гнівити бога, чоловіче!
— Чи ж я супроти бога? Я ж тільки його превелику мудрість, що мені, простому смертному, відкрилася, показати хочу.
Очі його ще повужчали.
— Глибоко шануємо ми тебе, превеликий розумом Атанасію, але не знаємо, чи справді тобі відкрилася велика мудрість божа, чи то, може, щось безбоже, хе—хе…
Ще й рукою так ласкавенько — по плечу звіздаря: всі, мовляв, грішні, чого там…
— Чи ж здатні ви, люди, малотямні в числах, суд виносити про те, що є боже, а що безбоже? — Атанасій узяв свою книгу і, поклонившись ченцям, вийшов.
І отак — не рік, не два… Зрештою, вирішив премудрий Атанасій податися до славного града Острога, де були кни—годрукарі прегарні — може, хоч там вдасться видрукувати працю свого життя. Пішов з ним у ту путь і Мусій Ціпурина… Та в Острозі теж не вийшло.
— Вельми розумний ти чоловік, Атанасію, — сказали йому. — Не в силі ми, прості смертні, осягти твою мудрість… Ї від того читання сумнівів багато в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнівами сповнювати тисячі душ?..
Забідкувався старий Атанасій. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозі. А перед смертю сказав Мусіеві:
— Сину, бери мою книгу. Ти — єдиний, хто з неї не насміється…
— Н—не єдиний, м—мій учителю…
— Інші не насміються лише з пошани до мого імені, бо не дав їм бог хисту чути цифрову музику нескінченності. Та що таке моє ім'я? Згук — не більше… А ти ж не насмієшся, бо ти розумієш цюю музику цифр і підеш далеко, далі від мене… Тільки ж чи матимеш ти у своїй землі щастя? Чи ж є пророк у своїм отечеств! як про Спасителя сказано було?..
Останні ці слова прогугнявив старий Атанасій, схлипнуло, свиснуло щось у перерубаному татарською шаблюкою носі; ще стало йому сили заплющити свої очі… Заплющив і помер…
…Стоїть свічка, перехнябилася, а не падає, полум'я золоте на ній, мов баня Софії у ясний літній день.
Глибоко зітхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свічки, наче серце затріпотіло…
…Біда сама не ходить, біда за собою другу водить.
Тільки—но поховав Мусій свого великого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусій звідти навтьоки, та не до Києва, а далі на захід, до Кракова, а там, може, вдасться й до Болоньї, в землю італійську… Шляхами земляка—українця Юрія Дрогобича пішов Мусій, пам'ятаючи слова про те, що нема пророка в своїм краю. І думалось тоді йому:
«Несу кремінь і кресало Атанасія в землі, де є трут. Викрешу я кресалом Атанасія з кременя мудрості іскру творчого озоріння — і трут затліє, і возпалає від нього смолоскип науки…»
«Так, так, — підказував другий голос, — а чи ж справді од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрім спалять, як богопротивну, отсю книгу?..»
«До к—кого ж податися, — говорив третій голос, — х—хто в—візьме на себе п—працю п—прочитати книгу Атанасія і с—с–сказати світові, що то — в—велемудрість, а не й—єресь, н—не марення божевільного? Хто скаже? Де є той розум у світі, щоби так сказав і щоби йому всі повірили?»
І тоді сказав собі Мусій:
— Н—не шукай чужого розуму, якщо маєш свій. Т—ти віриш в істинність написаного Атанасієм — вір. І якщо твоя віра не від пустої шани, а від твого знання, т—то хай хоч увесь світ у це не вірить — ти, а не світ, істину глаголиці.
І аж страшно стало перед самим собою.
Але ці слова сказав собі Мусій не тоді, а пізніше, коли його разом з книгою захопив недалеко від Београда, в сербській землі, турецький роз'їзд.
І тоді, коли його схопили турки, знову згадалися Мусієві слова про пророка й отечество. І тоді, якось непомітно, але все—таки виразно випрозорилася одна думка…
Мусій сказав туркам, що він математик, астроном і зодчий. Щоправда останнє звання його ще не підкріплене ділом… Турки тут же стали ввічливими. Швидко привезли Мусія до Стамбула і показали якомусь вельми значному чиновникові при султанській канцелярії. Той був дуже освічений, говорив з Мусієм то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на українську. Вони багато пофілозофували на різні теми, але то була тільки попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про їхні закони — Мусій побачив, що перед ним сидить той, хто зрозуміє те, над чим усе життя працював Атанасій. Правда, Мусій вирішив не говорити чиновникові при Баба—Алі про Атанасія. Мусій просто поділився деякими своїми думками про Айя —Софію та Сулейманіє, навівши і написавши їхні числові показники і вираження їх у формулах.
Очі турка покруглішали. Мусій побачив у тих очах щось подібне до захвату й переляку.
— Таж над цим ламав голову незрівнянний Абу Алі ібн—Сіна! — вигукнув турок і знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган—конокрад дивиться на лошака арабської породи.
…Зодчий Муса дивився на полум'я свічки, не відриваючись, мовби намагався відкрити одвічну таємницю вогню й тут же вивести його формулу. О ні, це поки що не піддавалось формулам ні Атанасія, ні Мусія Ціпурини, як не могли навіть найскладніші формули відповісти, чому скорбні очі богородиц! в Софії вражають і підносять християн, а в магометан викликають почуття обурення й огиди…
Так, зодчий Муса не мав готової формули краси, але його чарівні числа допомагали йому знайти найточніший варіант тих чи інших частин споруди. І оце — найточніше, найдоцільніше — жило десь по сусідству з прекрасним, з красою. І зодчий Муса це відчував.
Він казав сам собі, що став Мусою не тому, що зрікся своєї віри. Його вірою були математика, астрономія, архітектура. Та для пізнання краси науки й мистецтва треба було пізнати ще й коран, і писання великих мудреців Сходу, і звичаї народу Османської імперії. І тому Мусій Ціпурина не зміг встояти перед цією диявольською спокусою. Він став мусульманином Мусою.
Він дивився на свою свічку і думав про Ісуса. Пророк Іса, як його звуть магометани, не мав нічого, тільки світло від своєї лампади. І коли приходили до нього гості, він їх пригощав своїм світлом.
«Чи не те світло маєш і ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям світло. Світло — це дуже багато» — казав один голос.
«Чому ж твоя лампада, Мусію, палає хтозна—де? Чом твій народ не бачить того світла?» — питав другий голос.
«Але ж тут моя лампада може палати, бо є олія для світильника, а вдома вона загасне», — відповідав сам собі зодчий Муса.
«Так відповідали всі зрадники!» — вигукував Мусій Ціпурина.
«А Юрій Дрогобич? А тії українці, що розписували костьоли полякам ще хтозна—коли? Вони — зрадники?»
«Вони служили вірі христовій, а ти?»
«Я маю потребу будувати — я мушу явити світові, на що я здатен».
«А якби ти мав потребу вбивати?» — як постріл, пролунала думка.
Відповісти сам собі зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжні постріли. Потім пролопотіли чиїсь кроки — хтось біг по вулиці…
Хто б це міг стріляти? І хто б то тікав?
Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по—мусульманськи виголена, — як у запорожців та рабів—галерників, тільки що без оселедця…
А власне, нащо задавати собі запитання в такий тривожний час?
Зовсім недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер султанує Мустафа. Кретин. Ідіот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця… Так і чекай, що не сьогодні—взавтра замість нього хтось
