на його нікчемну голову!
Софія, вийшовши заміж за Надир—бея, передала записку Спиридонові, щоби він прийшов до неї. Він прийшов. І вдруге прийшов, і втретє… А потім Надир—бей щось, мабуть, запідозрив. Він наказав своїм слугам зробити засідку. І от Спиридон на неї якраз і наскочив…
— Н—навіщо т—ти м—мені в—все це р—розповідаєш? — розгублено запитав Муса. — Я н—не християнин і не г—грек. А що, як я узавтра п—піду до Надир—бея і скажу, що т—той, хто ходив спокутувати його дружину на зраду, зараз лежить у мене п—поранений?.. Адже той же Надир—бей д—дає мені гроші на побудову мечеті…
— Ви не скажете Надир—беєві нічого! — вигукнув Спиридон, але його товсті губи затремтіли. Він притис волохаті руки до грудей. — Ніякий хазяїн, що прийняв до себе на ніч гостя, хоч і непроханого, не дозволить собі зробити йому лихо наступного ранку.
— Ц—це єдине, що тебе рятує, — пробурчав Муса, чухаючи потилицю. — Але чи надовго? Якщо Н— надир—бей узяв т—тебе на к—кінчик стріли, то, будь певен, він зажене її в тебе аж по пір'їну…
Від головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукіт. Вбіг захеканий служник:
— Пане, там акинджі добиваються до вас. Когось питають.
— Н—ну? — Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким він умів орудувати, як і запорізькою шаблюкою, й, пригнувшись по—ведмежому, пішов через темні кімнати до дверей.
— Х—хто там? — владним голосом запитав зодчий Муса.
— Воїни султана. Відчиніть! І знову затарабанили.
— А я — з—зодчий султана. Н—негайно ідіть з—звідси, б—бо взавтра з—з н—наказу н—найяснішого х—хондкара М—мустафи з—з вас п—познімають голови!
— Але ми шукаємо злочинця!
— В будинку султанового м—мімара н—не може б—бути місця для злочинців. Ц—це вам д—давно слід затямити! Чекіл![84]
За дверима після паузи почали віддалятися кроки. Пішли…
Муса витер піт з лоба. Слава тобі, господи… Ледь не перехрестився…
У його кімнаті було темно. Важко сопів носом Спиридон.
— А ч—чого с—свічка з—загасла? 3–згоріла вся, ч—чи що? — запитав Муса.
— Чому згоріла — упала. Вона ж у вас і так стояла криво, — відповів грек і застогнав.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
у якому читач докладніше познайомиться з вельмишановним паном Сулптицьким, а також сеньйором Гаспероні та його таємницею
Пан Сулятицький прокинувся, коли сонце вже ген—ген підбилося вгору. Якби пан Сулятицький був турок, то сказав би, що от—от залунає ослячий крик, який зблаговістить на обід… Пан хтів підвестися, та відчув, як у голові щось швидко—швидко перевернулося, і він з розгону впав знову на постіль.
— Матка бозка, цо то є?..
Ого, ця свиня питає, цо то є? Буцімто вона не пам'ятає, що вона вчора витворяла… Ця свиня…
«Ця свиня»… Хто ще, крім самого пана Сулятицького, казав, що він є свиня? Ах, то, здається, був сон… Хоч навряд чи добре почути навіть уві сні, що ти — свиня… Ну й снилося ж… Наче він приїхав до корчми і посварився з якимось зацним паном — по пиці видно, що зацний. І буцім той пан сказав, що… Але хіба то пан? То хам. Так от: буцім той хам сказав, що пан, якого називають Станіславом Сулятицьким, є свиня. І буцім він, пан Станіслав, вихопив шаблюку, та вмить побачив, як просто на нього дивиться сорок пістолів. І саме через це пан Сулятицький не одержав сатисфакції…
Ой, горе ти моє, іцо тільки не присниться після перепою…
— Грицю! — покликав пан Сулятицький і здивувався, що голос його такий кволий і тонкий. Козачок не з'являвся.
— Грицю! — вероскнув пан Славек. Рипнули двері, і в кімнату хтось заглянув.
— Сто дяблів тобі в печінку, — звично почав свою лайку пан Сулятицький, але раптом відчув, що то не Гриць.
Повернув голову до дверей і побачив якусь мерзотну пику.
— Єзус Марія, хто тут є? — запитав він і аж тепер постеріг, що він спить не з себе удома, а чортзна —де.
— Лейба, корчмар Лейба, ясновельможний пане! Ви тут — я чув; — кликали якогось Гриця. То я не Гриць, а Лейба!
Пан Сулятицький кашлянув, не знаючи, що сказати.
— То, прошу пана, ви вчора приїхали до моєї корчми — така честь, така ласка! — та й заночувати зводили. А Гриць — то, напевне, якийсь панів служник?
— Так, так, — промовив пан Славек сам до себе і спробував знову підвестися, але через хвилю впав назад.
— Ой—ой—ой!
— Ясновельможний пане, — заспішив Лейба, — якщо ви дозволите, я дам вам малесеньку пораду: випийте шклянку горілки — одразу полегшає…
— Ой—ой—ой! Я на неї й дивитися не хочу! — заволав пан Олавек, йому від самого нагаду про горілку стало мерзотно.
— Ось послухайте—ио моєї поради. Пересильте себе й випийте одну лише шклянку — і ви знову будете хоч до походу… Ось я якраз маю з собою. — Забулькала горілка, задзвеніло скло об скло. — Ну, пане Славеку, — вишкірив зуби Лейба, — прошу вас! Ну, хоч підведіться, я сам вам подам до рота.
Пан Сулятицький зі стогоном став підводитись. Підвівся. Тремтячою рукою взяв шклянку й, розхлюпуючи смердючу холодну горілку на підборіддя й сорочку, став пити…
Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крізь туман, побачив мерзотну Лейбину пику й шмат хліба в простягнутій руці…
Але нічого… Здається, пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане значно краще.
— А де мої товариші? — спитав Лейбу.
О, це добре, що в його голосі вже з'явилися криця й крига. Тільки так мусить розмовляти справжній шляхтич з усіма хамами.
Лейба тут же відчув зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливе:
— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як і належить справжньому лицареві, найпершим.
Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все—таки першим і товариство не було свідком його і недавніх мук… Добра все—таки штука шклянка горілки на похмілля! Треба познущатися з цього довготелесого одоробла Адамка і з кривоногого Євгеніуша Боднарського, і з підсліпуватого дурня Влодзімежа Рубанчика. Найперше — примусити усіх їх благати дать похмелитися і довго не давати.
— Лейбо!
— Слухаю ясновельможного пана…
— Не давай похмелитися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я похмелявся, — їм ані слова.
— Слухаю…
Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав свого чубчика і пішов будити Адама, Євгеніуша та Влодзімежа. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — а хіба то не є насолода: милуватися на муки трьох п'яничок?
Пан Адамек, прокинувшись, довго тер очі і позіхав. Потім став вдивлятися в лице пана Славека.
— Дзень добжи, пане Адамку! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.
