Зо злота труну, сріберне віко,
Аби мні було на серці легко.
Гей, гей, на серці легко…
— Ну, ми не старці, щоб виводити кінці! — раптом вигукнув дід Савка й тут же перекинувся на гопак.
— І не свині, щоб ставать на середині, — негайно озвався дід Меркурко, що був за Савку молоді ший усього на п'ять чи сім літ.
І почалося! Підстрибувало полум'я в каганцях і свічах, а все весілля вигупувало каблуками по землі, і вона аж стогнала, мало не репала.
— Гей, хлопці, хто знайдеться серед вас такий, щоби діда Савку переборов? Га? — вигукнув Скрипник і урвав музику. — Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?
Усі мовчали.
— Ех! — сказав дід. — Нема серед вашого брата таких, як ото турка під Віднем били. їх було всього двадцять, а басурмана — сто двадцять. І побили! Нема!
Всі мовчали. І вдруге ніхто не вийшов у коло.
— Ех—ех—ех, — аж застогнав старий Скрипник. — Переводяться люди. А колись же було! Нема… Нема… Хіба що тільки на Запоріжжі…
— Є, діду! — почулося ззаду.
— А що там за вишкварок озвався? — озирнувся дід Савка. — Чи не ти часом? — запитав він хлоп'яка років чотирнадцяти, що стояв позад нього.
— Я!
Це був правнук дідів, Петро, Устин брат.
— Так ти ж малий!
— Грайте, діду!
— Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку.
— А я до ранку танцюватиму!
— Оце по—нашому, по—козацькому, матері твоїй ковінька! Ну, тепер держися!
І знову заскакала, закружляла, затанцювала по хаті музика! Тільки тепер танцював один Петро, а всі дивилися, що ж буде з цього змагання. Ось уже п'ять танців відганяв малий, а все невгаває, ось уже шостий кінчає, а ноги в нього, як крила вітрякові при доброму вітрі, — крутяться, та й хоч би що…
Ось уже піт тече в Петра по обличчю, а він гарцює, мов молодий жеребець перед табуном і все вигукує, відмахуючи—струшуючи головою краплі солоного гарячого поту:
— Швидше, діду, швидше, а то наче якесь дівчаче гопача виходить!
А дід чи втомився сам, чи то малого шкодує…
— Та швидше, діду! — гукає, аж задихається Петро.
А дід — тихше й тихше.
Стояв із заплющеними очима, білий, рука ліва заклякла на грифі, а права поволі падає вниз і смичок тягне — у—у–у—у–і—і–і…
Підскочив Петро, схопив діда Савку за плече:
— А що, діду, не можете? Здаєтеся? Мовчить дід. Хилиться на Петра. Його підхопили, а він уже й не дише… І серце не б'ється. Отак і упокоївся — ніхто не бачив коли, бо всі музику його слухали. І мертвий, напевне, грав ще отого гопака.
…Батюшка Онуфрій сказав:
— Добрий був цей чоловік. Але недобре вмирати, не висповідавшись. Він же не басурман який.
Богомаз Тодор мовив:
— Панотче Онуфрію! Вся душа діда Савки Скрипника — в його музиці, як колись у вояцькій справі. Коли вояк гине в бою, чи ж має він час висповідатися? Не має.
— Душа має чистою йти до бога, висповіданою, — напруживши низького лоба, мовив Онуфрій.
— Вся душа діда Савки була в музиці. А музика — то чистота і небесність. І оте, що він грав нам перед своєю смертю, то і є його висповідання…
— А їй — бо ж! — мовили всі.
— Хай буде по — твоєму, — змилостивився отець Онуфрій.
…І от везуть діда Скрипника чорні воли з великими заплаканими очима. І несе Тодор скрипку дідову, щоб поховати її разом з тим, хто витворив її, і страшенно жаль богомазові, що така гарна музика йде в могилу від людей.
Все вище й вище на вигинисту гору підіймається жалібний похід. Ось уже зникло село зовсім. Тільки стара церковця виглядає своїм трохи скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте.
Дода раптом замовк. Він зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним, але ні, він дивився не на людей, а кудись далі, в ту долину, в якій зникло село, і раптом закричав, уже не сміючись і не граючись, закричав страшно й моторошно:
— Г—г–и—и! Г—г–и—и!
Воли ліниво брели, пускаючи тоненькі цівки слини, але люди стали. Почали озиратися. Що таке?
— Г—г–и—и!
— Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хіба не бачиш, куди чоловіка веземо? — забухикав, аж застогнав дід Меркурко.
— Г—г–и—и! — заволав Дода і побіг повз волів з домовиною, повз Тодора, повз наляканих людей назад, у Сугаки.
— Що з ним?
Дивилися вслід Доді, як він мчав, аж перекидався, як він рвав на собі волосся і, зрідка озираючись, кричав: «Г—г–и—и!» — і плакав, і знову біг.
Дивилися на обрій, на небо — все було, як завше. Небо було чисте й блакитне, аж густе від тієї вже холоднуватої блакиті, в повітрі пахло хлібом і дозрілими яблуками, все навколо було прозоре й спокійне, мов намальоване.
І тут із села почувся дзвін. Це дзвонар Юхрим, що залишився видзвонювати по душі небіжчика. Тільки чому Юхрим дзвонить не так, як завше?
— Бам—бам—бам! — завалувало над степом, як на пожежу.
— Г—г–и—и! — долинуло віддаля Додине.
І Тодор ураз здогадався.
Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в голові.
— Бам—бам—бам! — розривався дзвін.
Невже сталося найстрашніше? Ні, ні, ні, що завгодно, тільки не це!..
— Бам!..
І замовк дзвін.
І здалося Тодорові, що він почув останній, страшний, розпачливий крик дзвонаря Юхрима. Ні, він не міг того крику чути, але чому ж це зупинилися воли і стало так тихо, ніби не люди, а безплотні тіні стояли за Тодором?
Тодор озирнувся і зустрівся з очима людей. Й ті очі сказали йому те, що він уже знав.
Небо було блакитне й чисте, сонце лагідне й тихе, степ навколо жовто—зеленів, на обрії синів ліс, якась пташина вгорі заливалася сміхом—цвірінькотом. Здавалося, що повітря ще дзвенить від останнього «бам» сугацької церковиці, і хотілося почути ще одне «бам». Але його не було…
І тоді заголосили, попадали на коліна жінки і, здіймаючи до неба, до сонця, до бога руки, заволали:
— Порятуй нас, господи! Порятуй од басурмана! Порятуй наших дітей!
А назад уже біг розпатланий Дода, а за ним мчали кінні верхівці.
Це було те, чого найбільше боялися в цьому краю, — турецький наїзд.
Якусь мить усі стояли мов укопані. Безтямними очима дивилися, як передній турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з пліч Доди злетіло щось кудлате і як Дода — вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий — пробіг ще кілька ступнів, а потім упав… А з долини виринали все нові й нові верхівці.
Перший отямився богомаз.
