вслухалася в тишу за дверима.
Нарешті господиня відпустила її, вона кинулася до свого закутка, лапнула руками — і закричала страшним, нелюдським голосом, як тоді, коли побачила на землі відрубану Никодимову голову. Вона побігла довгими вузькими двірцевими коридорами, розкидаючи євнухів та вартових, але Тодорчика ніде не було.
Вона билася щосили головою й грудьми об замкнену браму, її схопили вартові, вона кусала їх за руки, а вони тягли її назад, вона волала, скільки було в неї сили, біснувалася, наче одержима чорною хворобою.
Нарешті її кинули до ніг Фітне—ханум. І тоді, роздираючи собі щоки нігтями, зриваючи навіки свій голос, Устя закричала:
— Убий мене, спали живою, не муч тільки! Йилан![11] Чингиракли— йилан![12] Алчак—ханим![13]
— Камчи![14] — вигукнула Фітне, і її незрівняні брови зламалися, мов хвиля біля Трапезонту при штормовому вітрі. — Камчи! Камчи! Камчи!
Били Устю тією камчею, та так, що шкіра репалась на ній, а вона дряпала руками землю й кричала: «Фітне — чингиракли—йилан!» Потім вона вже не відчувала болю, а тільки мов крізь сон чула, як на її тіло щось опускається — важке й нещадне…
Її відливали водою й знову сікли, аж поки не потомилися кати. Після того її кинули на стайню до волів…
Стара болгарка прокралася наступного дня в стайню, знайшла Устю, зашепотіла:
— Тримайся, майка.[15] Твій синок живий…
— Де він? — тільки й спромоглася спитати Устя.
— Та там же, в тому яничарському притулку.
Вірні люди казали. Ну, чого ти плачеш?
Устя мовчала. В неї страшенно боліли спина й плечі, посічені камчею, все тіло й душу рвав біль у розбухлих грудях…
— Усте, слухай, — продовжувала болгарка. — Є тут харем—агаси[16] Махмуд. Болгарин. Мій земляк. Він служить у ханим—ефенді[17] Єлени…
Устя мовчала. Їй було все одно.
— Я розповіла Махмудові про твоє горе. Хоч він і харем—агаси, але в нього добре серце. Він сказав про тебе Єлені. І вона тебе купує для себе.
Устя заридала. Що вона — якась ганчірка, чи що? Купити, продати, забрати дитину, відшмагати нагайками! Будьте ви всі прокляті — геть усі, геть увесь ваш чорний світ!
— Єлена — гречанка, — вела своєї стара. Тут її шепіт перейшов просто на шелест, — дружина султана. Тільки зараз султан її не любить, от і відпустив її в Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бігає…
Устя аж заскреготіла зубами. Султаненятко! Виросте — буде такий же ішкенджеджі,[18] як і всі інші султани…
— Завтра прийдуть за тобою, заберуть, — шепотіла болгарка. — Будеш, як підлікуєшся, служницею в Єлени—ханим… Ти не плач. Там тобі буде краще. Єлена—ханим така ж рабиня, як і ти, і так же боїться за свою дитину, як і ти…
А майбутній ішкенджеджі був звичайнісінький чорноокий хлоп'як, як, скажімо, Устин брат Петро шість—сім років тому. В ньому нічого ще не було ні султанського, ні мучительського.
«Господи, твоя воля, — подумала Устя. — І з отакого маляти Ях'ї виросте колись султан Ях'я, одного тільки імені якого будуть боятися в усій Туреччині і поза нею. І матері на Україні лякатимуть своїх дітей: ану спи, а то прийдуть баба—яга і султан Ях'я, заберуть тебе в турецьку неволю, завезуть за сині моря й за високі гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти в ній пропав навіки…»
Султаненяті було нудно в цьому палаці, де за кожним його кроком пильнували дорослі, де ні з ким було йому погратися, повеселитися, попустувати. Якщо воно хотіло залізти на дерево, до нього несли драбину, але по драбині Ях'я лазити не хотів. Якщо хотілося вийти в місто, то з наказу бейлер — бея вилаштовувалися по обидва боки вулиці, де мав проходити Ях'я, сипахи[19] і яничари — і горе було тому. хто з лихого умислу чи з недомислу потрапляв охоронцям до рук.
Султаненя було ще мале — якихось вісім чи, може, дев'ять років, а його вже вчили наймудріші вчителі. Він умів добре писати й читати по—арабсь—ки, знав перську мову, міг напам'ять цитувати великі уривки з Нізамі Гянджеві, Аміра Хосрова і Абдуррахмана Джамі. Вчили малого й математики, географії, історії, музики — і все це він вбирав у себе, мов спрагла земля вбирає дощ.
«Таке розумне дитинча, — думалося Усті, — а тільки що людям з отого розуму? Одне слово — турок. Не людина, а звір. Поки ще мале, то й гарне, тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, а вилюдніє — не вилюдніє, а визвіріє — то й буде людей мучити… Горе моє…»
Вона дивилася на Ях'ю і часто плакала — бачився їй Тодорко. Болгарка одного разу передала, що живий—здоровий, росте, вже перше слово сказав: «ана»,[20] хоч його там ніхто цього не вчив… Їй несамовито рвалося серце, але була вона рада хоч знати, що Тодорко живий, що Тодорко десь тут, поряд.
Якось захворіла няня Ях'ї і Усті наказали півдня побути біля султаненяти.
Вона прийшла до нього в невеликий покій. Там не було ні прикрас, ні килимів. На землі — постіль, на стінах — різна зброя. В кутку на спеціальній підставці — книжки.
Вона привітала його за мусульманським звичаєм. Хлоп'як тут же витріщив на Устю свої чорні, мов вуглини, очі. Чого вона прийшла? Що їй потрібно?
Устя дивилась на нього: «І коли ж то мій Тодорко буде такий уже великий і розумний, як цей хлопець?» І жахнулася: чим скоріше Тодорко виросте, тим швидше турки зроблять з нього яничара…
— Ти з яких країв, жінко? — суворо запитав султанчук. — Розкажи мені, бо я мушу знати, де побували воїни мого батька.
Устю вже давно вражало, що отакий малий хлоп'як звертається до неї на «ти». Тут, у неволі, кожен турок вважався паном і міг назвати свого раба: «гайван»,[21] «чиркеф»[22] чи ще якось.
— Я з України, — сказала Устя. — Ти не знаєш, що це таке…
— Розкажи мені казку українську, — сказав Ях'я. — Тільки щоб цікаву і не про квіточки, а про вояків.
— У нас багато гарних казок. Тільки не знаю, яку тобі розповісти.
— Розповідай найцікавішу. Ну? Я хочу слухати.
Й Устя почала розказувати про Івана — селянського сина.
Ях'я слухав, не перебивав. І тільки в кінці, коли Устя розказала йому, як Іван переміг змія з двадцятьма чотирма головами, мовив:
— Усе це казки. Якби у вас були такі хоробрі люди, то вони б не пустили наших вояків на свою землю.
— А вони й не пускають.
— Хто це не пускає?
— А козаки—запорожці.
— Я виросту і всіх поб'ю. І всю вашу землю завоюю. І буду слухати тільки ваші казки — вони дуже цікаві.
Вперше за півтора року неволі Устя всміхнулася. Диви, яке воно прудке, це мале!
— А навіщо вам завойовувати нашу землю? — все ще всміхаючись, спитала Устя в султанчука.
— Треба, щоб весь світ був турецьким.
— Навіщо? Ось туркам аллах відміряв стільки землі — хай собі і живуть; а українцям — стільки, хай теж собі живуть; а грекам — ще стільки, хай і вони живуть… Аллах же недаремно так багато народів на світ призвів. Якби він думав інакше, то були б тільки турки — та й усе.
— А з ким би тоді турки воювали? Де б вони рабів собі брали?
— Без рабів довелось би…
Ях'я замислився. Довго сопів носом. Потім сказав:
