Софії:
— Диви!
Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно—блакитного, поцяткованого зорями неба.
— Що там таке? — знизав плечима.
— Хмарку бачиш? Он випливає з—за мінарету… На що схожа?
— На дівчину… Ух ти, і справді — мов дівчина—гяурка…
— Ото ж то воно й є…
Справді, з—за мінарету випливала незвичайна хмарка. Точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку, плинула в небі. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяєвом серпи над банями Айя—Софії, мечетей Баязида та Сулеймана, підіймали в небо свої гострі зубці громади фортеці—тюрми Єді—куле, роззявляли свої кам'яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія, привезений ще язичниками з далекого Мисиру…
Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина… Аллах забороняє зображати людей на папері, на стінах, на камені, на металі… І раптом сам створив отаке зображення на темно—блакитному небі.
Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна. На селах та в передмістях столиці простий люд відгуляв хидреллез — язичницьке весняне свято хизира Ілляса…[33]
Лазіз подивився на профіль Селіма, мовби вирізьблений на тлі темно—блакитного неба.
Десь хлюпала вода, гавкали собаки й брязкало щось залізне.
— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.
— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку… Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке видиво?
Лазізові ураз стало холодно. Татари, з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, що кілька літ тому пролетіла над Кафою[34] отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа української полонянки накликала біду на місто.
«Бути біді над Стамбулом», — лячно вдарило в серце Лазіза.
А Селім наче почув думку приятеля.
— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали майже все військо під Хотином, а тепер треба пертися аж на Мекку за султаном — хіба це не біда?
Знає Селім, говорять у яничарських казармах, що незадоволений Осман яничарами, що виведе він їх із Стамбула, побуде в Мецці («кожен з вас стане хаджі»[35]), а потім набере нове військо в Анатолії й яничарів або ж понищить, бо непокірними та вередливими поставали, а чи ж розформує їхні орти[36] — і кінець настане яничарству, прирівняє його султан до звичайного війська…
— Усе в руках аллахових, — озвався Лазіз і знову подивився на Айя—Софію. Хмаринка не втрачала чіткості своїх обрисів.
— Біда буде, ще більша біда, ніж ми досі мали, Лазізе…
— Усе в руках аллахових…
Наче у відповідь знедалеку почулося:
— Ля ілляги іль алла ве Мухаммеден ресуль Ілля…[37] ]
— …і Мухаммед його пророк — повторив услід за голосом із темряви Лазіз.
Повз них пройшов дервіш.[38] Він бурмотів собі під ніс молитву за молитвою і видзвонював дзвіночками, що були причеплені до посоха.
Почувши, що повз нього проходять люди, дервіш вигукнув:
— Біди чекайте, правовірні! Султан Осман Другий знищити яничарів та їхній орден хоче! Синьо—синьо стає на землі! О аллах, порятуй свою віру!..
— Біда буде, Лазізе, — повторив. Селім, як вони відійшли від дервіша. — Про біду кричить кожна каменюка… Ти знаєш, про що зараз наші говорять?
— Трохи…
— Говорять, що не треба йти в Мекку, треба йти на Ат — майдан[39] і перекидати казани. І — палити палац великого візира Делавера — паші. Боюся, що одним Делавером не обійдеться… Кажуть, що має повернутися на трон султан Мустафа. Той недоумок, що був раніше…
— Тс—с, — приклав пальці до губ Лазіз, — а то ще хтось почує…
— Нам з тобою вже не страшно, — всміхнувся потерплими вустами Селім. — Той, хто бачив невільницю в небі, — той уже у волі божій. Його першого спіткає біда…
— Я перший побачив ту дівчину, — осілим голосом сказав Лазіз.
— Ми разом її побачили…
— Невже не досить тієї кари, що маємо за Хотин? Мені стало моторошно… Та ти ж бачив, як я воював під Хотином…
— Ми всі під Хотином воювали хоробро. Тільки аллах став на бік гяурів, а нас змусив їсти коней та собак… Я бачив, як один турок їв свиняче м'ясо… Аллах од нас відвернувся, бо правди з нами не було…
Лазіз мовчав.
Йому згадалися раптом гори, де він жив, коли ще був дуже малим. І батько згадався, суворий чорногорець, і сестра, і мати… Потім його було украдено, потім — яничарська школа, далі — він зрікся своєї віри, хоч мови й не забув. Він став воїном султана, найлютішим ворогом тих, хто колись дав йому життя…
Чому зараз згадалися гори далекі. Чорні гори? Чи не Селімові бентежні слова навіяли Лазізові таку згадку? Чи, може, оці провалля темних вулиць чимось нагадали прямовисні бескиди Чорногорії?
Не витримав — озирнувся. Полонянка вже піднеслася високо—високо. Безсило виблискував унизу золотий серп викуваного людськими руками півмісяця… А повний місяць котився над ним, мов розпечене мармурове ядро — простісінько на Стамбул.
Бути біді… Коли це настане — сьогодні, взавтра, післязавтра?..
Грало, мерехтіло, танцювало синє море… Вічно юне, вічно молоде…
А над Стамбулом підіймалися чорні дими — це яничари розпалили айякланму.[40]
Орта за ортою сходилися на Ат—майдан, несли туди свої казани і там перевертали їх догори дном — не підкоряємося, султане, тобі більше, не треба нам твоєї чорби.[41]
До султанського палацу були послані яничарські посланці, які передали султанові: «Ми не можемо тобі заборонити йти в Мекку. Йди, великий султане, але йди без нас. Йди, всемогутній султане, але перед тим видай нам свого великого візира Делавера—пашу і ще вісім інших начальників, яких ми ненавидимо, бо це вони довели Високу Браму до ганьби, а нас до старцювання. Віддай у наші руки винуватців нашого горя, а сам іди з миром куди хоч…»
Султан вигнав яничарських посланців і сказав, що повідрубує голови всім яничарам, якщо вони не розійдуться по своїх казармах…
Яничари не послухалися. Вони почали трощити й палити все, що попадало під руки.
Вдруге пішли до султана посланці.
І вдруге їх було вигнано…
Грало, мерехтіло, танцювало синє море…
Так грало воно й п'ять літ тому, коли молодий Осман став султаном Високої Брами — султаном Османом Другим.
То були славні дні. То був блаженний час.
Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалася йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п'яницю й кретина на кшталт Мустафи… Те, чого не могли здійснити Мухаммед Фатих,[42] Селім Явуз,[43] Сулейман Кануні та Селім Мест,[44] те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб'є персів, він розгромить Австрію й Ляхи — стан…
