Вітер рвав шматини полум'я і кидав їх у море.
Враз неподалік щось блиснуло й гахнуло. Просвистіло ядро.
— Отамане! — просичав Базалюк. — Кидай вогонь у воду!
— Цить! — з силою смоктонувши люльку, рикнув Недайборщ. — Приготувати рушниці! — скомандував. Та збагнувши, що рушниці зараз нездатні до стрільби, дав нову команду: — Покладіть рушниці назад. Беріться за шаблі та ножі!
— Добре, батьку! — озвалися на чайці.
Ще раз блиснуло — на цей раз зовсім близько, бо одночасно із зблиском гахнуло з гармати. Ядро пролетіло високо й хлюпнуло в воду далеченько. Але Карпо не встояв, різко хитнувся і хоч втримався—таки на носі, проте випустив смолоскип у воду.
Запала ревуча, пекельна тьма.
Пролунало кілька рушничних пострілів з галери.
Недайборщ відчував, що турки поряд, але де вони — хіба ж побачиш у такій непроглядній тьмі?
— Хлопці, пильнуй! — гукнув він.
— Добре, батьку! — озвалася чайка. І в цю ж мить він і відчув і побачив крутий ніс галери, що навис над чайкою.
— Назад! — ревнув отаман, та було вже пізно. Чайку штовхнуло під хвилі, затріщав борт — і Карпо відчув, що це вже кінець… Його підхопила хвиля й кидонула назустріч галері…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
у якому герой більше думає, ніж діє; а втім, це не так уже й погано…
Граф Олександр осадив коня і пильно подивився на Петра.
— Чого засумував? — запитав він. — Ось уже третій день сумуєш…
— Га? — мовби прокинувшись від глибокого сну, кинувся Петро.
— Сумуєш чому? Тридцять літ рвався додому, а тепер сумуєш…
— Тридцять літ… — У пригаслих очах Петрових щось блиснуло, — тьмяно й важко, мов розплавлене олово. — Додому рвався… А що таке: додому? І де воно оте: додому?
Граф Олександр спохмурнів. Звузились чорні очі.
Усе життя мріяв Петро Скрипник про повернення на рідну землю, на сонячну, золоту, квітучу, співучу, зоряну Україну. За тридцять літ вона вже й забуватися йому стала, та він вигадував її собі, він фантазував, він вимріював свої Сугаки, свою Вкраїну.
Бачив поганих, недобрих, підлих людей — думав: «Е ні; на моїй Україні не такі!»
Чув брудну лайку чи лихі слова — думав: «Е, моя Україна — то тільки ласка й бажання добра!»
Бачив, як люди продавали один одного за нікчемний мідяк, і зневажав таких людей, думаючи: «Ні, українці не такі! Це — гордий народ!»
Чув недолугі пісеньки й побрехеньки і думав: «Еге, а як співають і розповідають у нас!»
Бачив пустелю, а уявлялося: «Ой у нас, на Вкраїні, так там усюди сади квітують!»
Чув плач знедолених людей, а згадувався дитячий сміх — згадувався ще з дитинства, і здавалося, що українці тільки те й уміють, що сміятися…
І от він приїхав додому. Першим стрів його шинкар Лейба, якому нема ніякого діла до того, що ти вимріяв у муках тридцятирічної недолі. А потім — кілька зарозумілих польських панків. І аж потім — Сугаки.
Він заскочив туди на якусь лише годинку — збрехав графові Олександру, що сюдою — найкраща дорога до Києва…
Треба ж було ото статися, що граф Олександр і його супутники в'їхали в село якраз у ту годину, коли там ховали якусь бабу.
Двоє чорних волів з білими зірочками на лобі тягли сани, на яких лежала домовина з висохлим бабиним тілом. А за саньми йшов не такий уже й великий гурт людей. Найпередніше дибав сивий, як місяць, дід з шаленими очима, за шворки було прив'язано йому циганського бубона, і обрубаними майже по лікоть руками дід бив—вибивав по бубону, реготався беззубим, як у немовляти, ротом, реготався — і сльози, мов іскрини, бігли по його щоках.
Вершники зупинили коней, спішилися і, знявши шапки, стали обіч дороги.
Петро вдивлявся в лиця — обсмалені сонцем, поорані зморшками, обчухрані вітрами — напружувався, мов зорець на щоглі корабельній, щоб пізнати хоч кого—небудь… І — не пізнавав. Ішли якісь чужії люди, що не знали його, Петра Скрипника… І він тих людей не знав. Але ж це були його земляки, його сугачани…
— Кім бу?[88] — запитав він пошепки в людей, забувши, що це — рідний край й що тут треба говорити по—рідному.
Ніхто нічого не сказав. Усі йшли мовчки. Ніхто не плакав. Тільки десь там, попереду, вибивав у циганський бубон старий—престарий дід.
Нараз схлипнув хтось позаду, і Петро почув плаксивий голос, який, перериваючись і затинаючись, став виводити:
— Ой же господи мій милосердни—и–ий…
Та й сестричко моя рідне—е–е—сень—ка…
Та й чого ж то ти закрила свої очень—ки—и…
Та й вони ж тепер не бачать ні ясно—о–го дня…
Та ще й темно—ої ні—і–іченьки…
Жінка замовкла, мов їй не вистачило повітря. Петро підвів голову й побачив сухі й пекучі, мов перець, очі, білу—білу хустку на голові й пасмо сивого волосся.
— Хто це? — прошепотів він.
Люди німували, наче змовилися не казати чужому чоловікові жодного слова.
Ось уже пройшли останні…
— Не к добру така стріча, — промовив, відкашлюючись, Йован.
— Поїхали далі, — мовби не почувши Йованових слів, сказав Олександр.
Вони посідали на коней і помчали в село. Густа пилюка вибухала пістолевими пострілами з—під кінських копит. Вулиці розкручувалися й розкручувалися перед очима.
«Де ж це було наше дворище?» — шарив—видивлявся напруженими очима Петро.
Все навколо мовби поменшало, змаліло й зміліло… Ось тут, здається, жив Тодор Трагіра, богомаз, за сина якого віддали Устю — сестру Петрову. Так, так, це те дворище, тільки де взялись тут старі яблуні? Ах, як же це він забув, що за тридцять літ будь—яка яблунька постаріє… Десь тут відрубали голову попові — як це його звали? Боже ж ти мій, жив на світі чоловік, загинув мученицькою смертю, а ти, Петре, забув його ім'я… Тут же й Никодима—бідолаху… І Тодорові руки відрубали…
У Петровій голові ожив бумкіт циганського бубона. І Петро ледве не впав з коня…
Чи не богомаз Тодор Трагіра стукає по бубону обрубками рук. Але чому в його очах — безум? Чому він сміється, як дурний Дода — так, здається, звали того бідолаху, якому першому в селі знесли голову, мов галку?
Петро скочив з коня й мовчки подався до хвіртки. Торгонув її — вона зарипіла. З—під хліва озвався собака, задзвенів ланцем, кинувся, давлячись гавкотом, на Петра.
— Кім бурада?[89] — вигукнув Петро і відчув, як йому сухо стало в роті. Стільки літ був у Туреччині й тепер завжди, тільки—но розхвилюється, переходить на турецьку мову.
— Гей, хоч хто є? — знову вигукнув Петро. І тут, мов після чарівного слова, розчинилися двері й на порозі хати з'явилося дівча років сімнадцяти.
— Добридень, дівчино! — закричав Петро.
— День добрий! — відповіла дівчина.
— Чи не дала б ти води напитися?
— Води? — на хвилину вона мов замислилась. — Можу. Зараз. А чому ви так кричите?
