— А що — кричу?
— Та трохи…
І — шаснула в сіни.
— Злазьте, хлопці, — по—турецьки звернувся Петро до своїх супутників. — Зараз будемо пити найсмачнішу в світі воду. Джузеппе, Йован, Олександр зіскочили з коней. Дівчина вийшла з відром і корцем. Зачерпнула води, сполоснула корець, знову набрала й подала Петрові. Той передав графові Олександру.
— Тебе як звуть, дівчино? — запитав Петро.
— Галя.
— А чия ж ти?
— Шлапакова.
— Це якого Шлапака? — поморщивши лоба, перепитав Петро. Він намагався згадати когось із Шлапаків, але згадати не міг.
— Ну… Шлапака Демида… коваля…
— То він, Шлапак Демид, тут живе?
— А то хто ж? — здивувалась дівчина.
— А…
Уважно роздивлявся її. Це було метке чорнооке дівча з кирпатеньким носиком, тонюнє, мов стебельце; довгі кучеряві «оси, а в косах — квітки. І — малесеньке родименятко на лівій щічці.
— То, кажеш, Галя Шлапаківна? — усміхнувся Петро.
— Та не Вівдя ж…
Дівчина взяла від Олександра корець, нахилилася над відерцем — і її чорна коса, що була закинута за спину, ковзнула по плечу й хлюпнула у відро.
Вона з досадою відкинула косу назад, взяла відро й понесла під кущ.
— Я зараз вам свіжої принесу.
— Давай цієї, — засміявся Петро. — Це найкраща.
— Та ну вас, — теж засміялася дівчина, але відро поставила й зачерпнула з нього води.
Червона пелюсточка плавала в корці, мов манюній човник у морі. Сонце світило в прозору воду і на дні червонясте від тієї пелюсточки відблискувало…
Петро пив цю воду й дивився на дівча, а воно стояло й дивилося на нього — поважного вусатого дядька.
— Давно в Сугаках живеш, га? — одірвавшись на мить од води, запитав Скрипник.
— Я живу сімнадцять літ, — блиснула перловими зубами дівчина.
— А батько? Чому я не пам'ятаю його?
— Бо батько — сам лядовський.
— А… З іншого села.
І він припав до води. Потім одірвався знову й запитав:
— А кого то сьогодні ховають?
— Бабу Мотрону Совиху, царство їй небесне…
— А чом у церкві не дзвонять?
— Давно не дзвонять. Влада заборонила. У нас же церква православна, а не костьол…
— Як то — заборонила? За яким правом?
— А хто теє право питає? Помовчали.
— А що то за чоловік?.. Попереду з бубоном. Безрукий… Обличчя дівчини спохмурніло.
— Убогий один… Він у нас живе, он у тій хатині.
— А без рук чому?
— Не знаю. Кажуть, що турки поодрубували за щось…
— Як то — за щось? — аж розсердився Петро. — Ім'я в цього чоловіка яке?
— Тодором звуть… Але на селі всі його дурним Додою дражнять.
Петро здригнувся.
— Дода — то інший. Доду турки зарубали першим у Сугаках. А Тодорові—богомазові тільки руки повідрубували!
— Не знаю, я при тім не була, — відповіла дівчина.
— Та вже ж — не була…
— Слухай, Петре, — обізвався по—турецьки Джузеппе, — доки ти триматимеш кухля? Я хочу пити.
— На, пий, — віддав трієстинцеві корця Петро. І знову до дівчини: — Так ти що, не знаєш, що Тодор Трагіра був богомазом?
— Не знаю, — похитала головою дівчина.
— Та як же це можна? Чоловік мав такий хист, що йому за це руки повідрубували, а ти про це нічого не знаєш!.. Та ти бачила його ікони?
— А де?
— Ну в церкві?
Петро підвів руку, щоб показати на церкву, але її на тому місці, де вона стояла колись, не було, згоріла разом з Юхримом—дзвонарем ще тридцять літ тому… Нова церква стояла праворуч на горбі…
Похилив голову.
— Так, так! Я, мабуть, трохи дивний?
— Та нічого, нічого, дядьку, — поспішила заспокоїти його дівчина. — Я здогадуюся, хто ви такий…
— Хто?
— А ви з турецької неволі втекли… Так?
Петро мовчки кивнув головою, бо, здавалося, кліщами стисло йому горло, а перед очима потуманіло —попливло…
— А в нас, — мов крізь туман чув Петро, — у селі чекали, кажуть, бранців з неволі. Десять літ чекали, і п'ятнадцять, і двадцять п'ять…
Туманіло—пливло перед очима. Зціпив зуби до болю…
— Не прийшов ніхто… Всі погинули, мабуть… Царство їм небесне…
— Не всі, — зі стогоном видавив Петро з себе. — Не всі, дитино… Дай—но ще водички…
Пив рідну воду, дивився гарячими, зволоженими очима на чорняве дівча і заспокоювався поволі.
— Так от, мала. Дядько Тодор Трагіра — то був пречудовий богомаз. Чоловік такого великого хисту, що його сам дід Скрипник поважав. А ще ж і хоробрий був. Коли в Богданії Йон—Воде Лютий піднявся на турка, Тодор Трагіра був у нього хоробрим вояком… А вже потім прийшов на Вкраїну… Син його, Никодим, мою сестричку Устю взяв собі за жону… Отак…
— Де ж вони всі?
— Де? — блиснув очима Петро. — Отам он, — показав пальцем до старих яблунь, — прив'язали Никодима й голову відрубали. А ось тут, — показав пальцем ближче, — Трагірі руки повідрубували… А Устя… Устю далеко забрали. В Туреччину. Син у неї там народився — онук діда Тодора Трагіри.
— Живий?
— Не знаю… — зітхнув Петро. — Не знаю. Чи живий, чи ні… Потурчений він. Яничар. Може, приїздив сюди наших людей вбивати… Я й імення його не знаю. І навіть Устя не знає… Знає тільки, що його позначено синім над бровою та на підошвах…
— А ви ж як? Маєте жінку, дітей?
Всміхнувся гірко Петро. Та відповів за давнім козацьким звичаєм: витяг наполовину з піхов шаблю і промовив:
— Оце моя жінка…
— На Запоріжжя їдете?
— Далеко їдемо. Дуже далеко. Але я ще думаю навідатися додому…
— Будь ласка, раді будемо.
— Ну, що ж, спасибі за смачну водичку, за добру розмову…
