На тлі чорно—сірого неба, що стрибало то вниз, то вгору, темніла якась постать. Біля люка стояв турок. Карпо, не дихаючи, підкрався ближче. Щосили махнув шаблюкою. Турок навіть не крикнув.
Гуркотіло море, гойдалася галера, було холодно й моторошно.
Турки, напевно, й не відчули, як їхня галера налетіла на отаманську чайку.
Але ж біля двохсот озброєних ворогів… А їх, козаків, якби навіть з чайки врятувалися всі, — п'ятдесят.
Найстрашніше, що в такій темряві не розбереш, де хто є, де — свій, де — чужий…
Хлюпали важкі весла по збуреній воді. На кожному веслі — по сім невольників. Ось хто допоміг би, якби їм розімкнути кайдани. Але як туди дістатися?
Ляда люка, що веде до невольників, — поряд… Якщо Карпо схопиться ось за це кільце, підійме ляду… Що тоді? Скільки там, біля невольників є наглядачів? Небагато, але ж вони можуть підняти тривогу…
— Клюсику, — прохрипів Недайборщ.
— Ну?
— Лізьмо до веслярів.
— Нащо? — схлипнув Клюсик. — Страшно.
— Тьху на тебе!.. Підіймай ляду. Я сам спущусь. Почуєш шум — лети виручати.
— Добре.
— Та не хлипай.
— Холодно.
Ревло море, шалено стрибали хвилі, перекочуючись через галеру. Хлюпали весла по воді — турки йшли на північ.
Тільки—но відкрився люк, як отаман почув стукіт барабана й хрипіння двох сотень невольничих горлянок. Потім ударило в ніс смородом і спекою.
Поволі спускався вниз. В одній руці пістоль, в другій — шаблюка. Навколо — цілковита темрява. І — невідомість.
Ось уже низ. Хтось ніби йде. Притисся до стінки. Так і є. Пройшов наглядач. Пройшов…
Карпо обережно посунув за ним. Рукою наткнувся на ланцюг — тьху ти, нечиста сило… Мацнув далі — лава. Тільки тепер спостеріг, що над ним вигойдується туди—сюди держак весла. Тяжко дихало, як із міха. Карпо мацнув ще далі — наткнувся на людське тіло. Нога. І — тут же:
— Пугу! Пугу! — вимовив стиха.
Гуркіт моря, тяжке сопіння сотень людей — і відповідь:
— Козак… з лугу…
Свій!
— У кого ключ від кайданів?
— Тс—с!.. У Абдали!.. Тільки—но пройшов…
— Де саме?
— На поясі!
— Скільки тут їх іще?
— З десяток…
— Зброя?
— Камча… Ніж. І все.
— Не чув — по веслах інші не лізли?
— Чув…
— Ну, бувай! Щасти тобі!
— Й тобі…
Карпо відліз до стінки, принишк, став чекати. Було душно й темно: в морських баталіях з козаками турки боялися палити вогні на своїх галерах — то був би славний орієнтир для гяурів, які тут же могли кинутися на абордаж.
Наглядач—турок наближався. Карпо його не бачив і майже не чув, але відчував… Тихо засунув пістоль і шаблю за пояс.
«Ну, ходи, ходи!..»
Турок був поряд. Карпо чув навіть, як він дише. Простягнув руку й помацав… темінь…
І в ту ж мить відчув важку руку турка на своєму плечі. Схопив ворога за горлянку і кулаком правиці бабахнув, як колись навчив його один ангелян, в щелепу.
Наглядач навіть не писнув, мішком звалився під ноги. Карпо швидко обмацав пояс, знайшов ключі і ніж. Ключ затис у руці, а ножа загнав туркові в груди. Наглядач здригнувся й затих.
Поліз назад.
— Пугу!
— Козак… з Лугу…
— Ось ключ, — подав шмат заліза в тремтячі пальці.
А сам — далі. Бив барабан, бив, бив, подавав ритм веслярам. Раз—два!
Раз—два!
Між рядами, прикуті, спали невільники, чия черга веслувати настане вранці.
Шуміло море, скрипіли борти галери.
Карпо відчув, що хтось поклав йому руку на плече. Здригнувся, рвучко обернувся.
— Це я! — почувся знайомий голос «козака з Лугу». — Розкувалися. Веслуємо. Що далі?
— Всі розкувалися?
— Всі! Нас спішно заковували — всіх одним ланцюгом.
— Ага! Ну, тоді гребіть і далі, але треба зараз знищити наглядачів.
— Добре.
Невольник зник. Знову шумить море, тяжко дихають раби. Тільки десь щось ніби скрикнуло. Та барабан перестав торохтіти. Ні — знову озвався…
Перед ранком галера повернула назад. На палубі стояв Карпо Недайборщ і вимахував смолоскипом до всіх, хто був у морі:
— Пливіть сюди… Галера наша! З п'ятдесяти козаків уціліло всього лиш двадцять дев'ять. Люто відплатили запорожці яничарам за смерть своїх товаришів — жодного не залишили на борту галери, всіх, навіть капудана—агу жбурнули в розшаліле море, хоч і просився, хоч і благав, щоб помилували — величезний викуп обіцяв.
— А моїх хлопців хто мені поверне? — гарикнув у відповідь Карпо. — Іди раків ловити!
Ляпнув об хвилю — та й усе.
— Хлопці, вилазьте на щогли та видивляйтеся — може, кого з наших побачите! Гуде, реве море.
Дрейфує, гловає[91] на хвилях турецька галера, захоплена козаками.
Десь на півночі — козацька ватага. Чотирнадцять чайок без отаманської… Пливуть додому…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
у якому дивовижно перехрещуються людські долі…
Мабуть, Петрові Скрипнику недаремне привиділася чорноока Галя… Бо саме того дня згадався й їй отой чудний дядько, що пив у неї воду. Він так на неї тоді пильно дивився… Напевно, глибоко нещасливий чоловік. Приїхати додому через тридцять літ і нікогісінько рідного чи бодай знайомого не зустріти…
Галя йшла битою степовою дорогою. Ледь—ледь накрапав ще теплий, але вже дуже дрібний — передосінній — дощик.
Пришвидшила крок — біля старого—престарого береста в степу на неї чекає братик Олелько, що разом з дідом пасе худобу.
У горщику братається борщик, смачко—смачно пахне. Ще гарячий. Сама зварила. Сама й несе братові
