Галя заплакала від безсилої люті.
— Пусти мене, кьопек!
Турок не розсердився, а засміявся.
Вона ухитрилася навіть плюнути йому в ті безсоромні очі, чужі, ворожі, турецькі очі, а він тут же закрив їй рот важкою, шорсткою долонею.
Дівчина щосили хапнула зубами за цю ненависну долоню, відчула в роті присмак ненависної турецької крові, а через мить її рот було запхано якоюсь ганчіркою.
Вона почала задихатися… Але терпіла… «Добре, добре, я задихнуся, але вашою не буду!»
Задуха стала нестерпною. Галя заплющила очі й відчула, що вся вона вкрилася гарячим потом, її тіло здригалося в конвульсіях…
І тут турок вийняв кляп з її рота. Галя закашлялася, з очей бризнули сльози, все лице горіло. Турок дивився на неї люто й стурбовано. З його руки текла кров.
Він перевернув її обличчям донизу. Кінь побіг дорогою Останнє, що Галя побачила, — ліс кінських ніг і далеко в степу — безрукий Тодор Трагіра, який підвівся із землі и побіг за кіньми… Біг, біг, аж поки знову не впав…
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
у якому герої слухають правдиві історії Джузеппе, стріляють з пістолів і сваряться між собою…
На сьомий день подорожні, переспавши ніч у Фастові, рано—вранці виїхали до преславного города Киева.
Хто з піших чи кінних не стрічався, в усіх Петро перепитував:
— До Києва скоро?
Й усі всміхалися й відповідали:
— Скоро, скоро! До вечора будете!
Навіть коні, яких добре—таки притомила далека дорога через кілька країн, — навіть коні побадьоріли, мовби відчували, що ось—ось кінець путі.
Вони їхали битим шляхом п'ятеро в ряд, і коненята весело їх несли, і кожному хотілося співати.
А Джузеппе розповідав свою чергову побрехеньку.
Попереду показався якийсь екіпаж, запряжений четвіркою коней.
— Цікаво, хто це? — примружився Петро.
Вершники спинилися. Назустріч їм швидко їхала запряжена четвериком карета, вигойдуючись на пружинах, торохтіли колеса, здіймалася пилюка, і в тій пилюці безсило бігли, задихаючись, троє чоловіків, прив'язані довгими мотузками до карети.
Трохи позаду — ступнів за сто чи сто п'ятдесят — скакало щось близько десятка озброєних вояків з надвірного війська якогось польського графа.
— Петре, ти бачиш? — показав Джузеппе на карету.
— Бачу!
— Стій! — закричав Джузеппе, ударивши свого коня ногами.
Стангрит[96]і вухом не повів. Коні мчали, мов показилися, карета гуркотіла, а ззаду бігли прив'язані люди…
— Сакраменто! — зарепетував італієць. — Я вас перестріляю!
Він вихопив пістоль і націлився.
— Джузеппе! — вигукнув Олександр.
Але італієць, люто витріщившись на карету, удав, що нічого не чує.
Коні заіржали, віжки натягнулися, завищали колеса — і карета зупинилася. Пов'язані люди попадали в пилюку.
Карета була схожа на якийсь хитромудре оздоблений сундук з дорогого дерева й міді. Всі дерев'яні її частини були вкриті тонкою різьбою й полаковані, то там, то тут виблискували позолочені прибрязкальця. Віконця були не тьмяні, слюдяні, а з скла.
Тільки—но карета спинилася, як її дверцята розчинилися і з них виглянула товста червона пика.
— Пся крев! — зарепетувала пика. — Геть з дороги!
— Що він кричить? — запитав Джузеппе у Петра.
— Що ти — собача кров, — відповів Петро по—турецьки.
— Сакраменто! — заревів Джузеппе. — Скажи йому, щоб негайно вилазив із своєї буди, а як не хоче, то я його й там застрелю. Чому він людей мучить?
— Геть з дороги! — репетувала пика. — Де моя варта? А варта якраз набігала. Вершники летіли на п'ятірку мандрівників.
Джузеппе вихопив ще одного пістоля. Вихопили зброю і його товариші, крім Олександра.
— Графе! — не повертаючи голови, промовив по—сербськи Йован. — Ви мрієте, щоб цей народ вас поважав і йшов за вами в похід? Отже, виймайте пістолі.
Олександр промовчав, але пістоль вийняв.
В цю мить з карети гримнув постріл — і кінь, на якому сидів Джузеппе, захропівши, стрибнув убік і впаз на передні коліна. Та італієць, вже падаючи, встиг вистрелити з обох пістолів одразу. Він перевернувся, скочив — і лиш тоді всі побачили, як полетів через голову вбитого коня передній охоронець і почули, як страшенно закричав пикатий у кареті.
Джузеппе вихопив шаблюку і загорлав:
— Зупиніться!
Супротивники тут же натягли поводи й стали.
— Зброю — на землю! — наказав Петро. — Ну? За криком хазяїна карети нічого не було чути. Петро гарикнув:
— Ша, пане розпротакецький! Ша, а то стрельну! Це подіяло одразу. Пан замовк. Тепер чувся тільки стогін, та й то слабкий.
— Зброю — на землю! — повторив Петро й вистрелив. Усі побачили, як вилетіла, вибита кулею з рук одного з охоронців карети, шабля.
— Слухаємо пана, — відповів передній вояк, що впав разом з конем на землю. Він відкинув шаблю вбік. За ним те ж зробили інші.
— А тепер вийміть з карети свого пана і перев'яжіть йому рану, — наказав Петро. — Хто він, до речі, такий?
— То є славнозвісний граф Лозовицький пан Болеслав. Поблідлого пана Болеслава вивели з карети. Куля італійця, попсувавши дорогий кармазиновий жупан славнозвісного графа, пробила рукав разом з рукою нижче ліктя. З графового рукава текла кров.
— Хто вам дозволив, — українською мовою звернувся Олександр до Болеслава, — отак поводитися з людьми?
— Не розумєм, — відповів, кривлячись од болю, Болеслав.
— Ось я тобі запечу ще кулю в дупу, тоді ти все зрозумієш, — скипів Петро.
— Ну? — нетерпляче повторив Олександр. — Хто вам дозволив отак мучити людей?
— То мої голдовники, то мої раби, — відповів граф Лозовицький. — Що схочу, те й зроблю!
— Шайтан! — аж заскреготів зубами Петро.
— Ваша поведінка не гідна християнина, — гнівно сказав Олександр. — Ви поводитесь гірше, ніж наглядач на галері чи кримський мурза…
— Вони розбійники. Вони втікали на Запоріжжя…
— І це все?
— Цього вже багато.
— Ага… — Олександр на хвильку замислився. — А що скажуть ваші люди? Розв'яжіть і підведіть їх.
Двоє охоронців пана Болеслава підійшли до пов'язаних і стали їх підводити. Підвівся один — молодий,
