кілька тому мив, стриг, голив, одягав. — Та й… Та й звідки в такого розбишаки гроші? Чом би він заходив до корчми?
— А він був не сам! Його виручило кілька вершників, які їхали з Богданії, а може, просто через Богданію.
— Я там знаю?.. Тут буває багато всякого люду.
— Слухай, невірний, я тобі гроші дам — скажи тільки правду, — витяг з кишені гаманця Селім.
Очі Лейбині спалахнули, наче хто запалив у них по свічці, але хутко згасли.
— Славний лицарю, не мучте бідного єврея. Якби він хоч щось знав, він би сказав і без грошей…
В цю хвилину за вікном почувся пронизливий свист. Потім загупотіло, загоготіло, заревло, зарепетувало.
Лейба пополотнів і прожогом кинувся до вікна. Через мить він уже стояв на колінах перед Селімом:
— Славний і хоробрий лицарю! Найхоробріший серед найму дріших, найшляхетніший серед найясніших! Твої яничари схопили мою доньку Ривку. Змилуйся! Накажи її відпустити!
— А вона в тебе гарна? — лихо всміхнувшись, промовив Селім.
— І—і–і погана, кривонога, бруднуля, нечепура, та ще й заїкається, — ридаючи кричав Лейба.
— Скажи про Йона Кодряну. Ти його бачив? Лейба закліпав очима і тут же відповів:
— Я ж казав, ясний лицарю, що нічого не знаю. Та й куди вже вам упіймати його? Він уже, мабуть, на Січі… Скажіть, хай відпустять мою доньку! Я вам золото дам… Я маю трішки, з кров'ю збирав, ясний лицарю, але дам, дам, дам! Тільки пустіть мою Ривку, мою донечку кохану!
Селім підвівся.
— Ну, ходім, я скажу своїм хлопцям… Та йди ти зі своїми грішми!
— Спасибі, ясний лицарю, спасибі! — заспішив Лейба.
Вони вийшли надвір.
Двоє яничарів тримали за руки Ривку. Вона щосили виривалася й плакала, їй було років шістнадцять. Густе чорне волосся обрамлювало її вродливе личко. Брови були, мов два галчині крила, тонкий ніс, маленький рот, а над усе — перелякані, чорно—матові, як згасле вугілля, очі.
Селім гарикнув:
— Пустіть негайно!
Один з яничарів — це був Урхан Сирик — вигукнув:
— Це наша здобич!
— Пусти! — знову гукнув Селім. І, обернувшись до Лей—би: — Он йому дай гроші!
Урхан почув про гроші. Його худе, схоже на конячу морду обличчя ще подовшало.
— Ось нате вам, лицарю, гроші, — підбіг до нього Лейба і тицьнув гаманець із золотом.
Сирик відпустив руку Ривки, і дівчина, плачучи, впала на батькове плече.
— Біжи звідси скоріше! — сказав він Ривці. — Біжи в свою кімнату та замкнися!
Лейба ще раз поглянув на криті вози, звідки виглядали дівчата—полонянки.
Він повів доньку за корчму, і тут почувся пронизливий, схожий на ослячий крик. Це кричав Абдуррахман Ешек.
— Зінджир![98] — вигукував Ешек. Він біг від хліва й ніс у руках ланцюг.
Лейба похолов. Цим ланцюгом було закуто Йона Кодряну…
Селім стрибнув до Ешека, вихопив з його рук ланцюг, кинув тільки один погляд на нього і підскочив до Лейби. Щосили вдарив його по обличчю залізним ланцюгом.
Лейба вужем вився по землі, а Селім бив його і бив, аж поки він не зомлів…
…Шинкар отямився через кілька хвилин після того, як турки переправилися через Дністер. Стояли порожні вози — яничари позабирали дівчат на коней. У розгромленій корчмі з повибиваними вікнами та повідриваними дверима літало пір'я з подушок та перин. Валялися розбиті пляшки. Гостро смерділо порозливаною горілкою. Калюжа вина темніла біля розбитого барила.
Шинкар намагався підвестися, але в голові страшенно гуло, боліло все тіло, наче з нього зідрали всю шкіру.
— Лемеле, Мотеле, Хаїме, — простогнав він.
— Ми осьде, тату, — озвалися діти.
— Де Ривка? — простогнав Лейба. У відповідь залунало дружне ревіння.
— Де Ривка? — несамовито зарепетував Лейба.
— 3–за—а–забрали турки!
Лейба тут же схопився на ноги І, хитаючись, кульгаючи, спотикаючись, побіг до Дністра — за турками. Діти, ревучи, побігли за ним.
— Лемеле, Мотеле, Хаїме! — обернувся Лейба. — Сидіть удома. Чуєте?
Діти зупинились, а Лейбу ніщо не могло зупинити…
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
з якого читач довідується про вельми таємну і вельми важливу бесіду
— Прошу зайти, — вклонившись, мовив лаврський служка і прохилив невеликі залізні двері.
Олександр кивнув головою і пішов за ченцем. За ним — Петро.
У невеликій темній келії стояв біля столу сивий чоловік і дивився на тих, що зайшли.
— Добрий день! — низько схиливши голову й приклавши руку до серця, мовив Олександр. Потім став на коліно і поцілував простягнуту руку. Петро зробив те ж саме.
— З чим, сину мій, прийшов ти сюди? — мовив сивий чоловік Олександрові. — Скажи мені…
Олександр не відчув у мові Йова Борецького тієї теплоти, на яку чекав…
Він підвівся з коліна.
— Сідайте на лаву… Ось сюди, — так само рівно сказав Йов Борецький.
Сідаючи, Петро обдивився келію. Стіни темні, похмурі, як і в Цетинському монастирі, темна ікона в кутку, лампадочка, що ледь—ледь освітлює святий лик. Та ще — книги. Ціла стіна зайнята книгами, що стоять на грубих полицях, тесаних сокирою.
Олександр уважно вдивлявся в обличчя знаменитого київського митрополита, що прославився далеко за межами своєї землі мудрістю, проникливістю й людяністю. Це ж він, знаменитий Йов, самовіддано бореться проти унії,[99] сіє освіту на Україні. Силами й стараннями преподобного Йова на Вкраїні відкриваються братські школи, а Київська — то е справді академія мудрості… А от його, графа Олександра, прийняв байдуже…
Митрополит був невисокого зросту, чорняве волосся його густо помережане сивизною, сірі очі пильно дивилися на прибульця. Великі жилаві руки спокійно лежали на столі — цими руками можна добре кувати в кузні й рубатися в бою.
— Знаю, сину мій, з чим ти прибув здалеку до Києва, — сказав Йов Борецький, — та хочеться мені послухати з твоїх вуст твою розповідь. І тебе послухаємо, — перевівши погляд на Петра, додав митрополит. — Можете говорити зі мною грецькою мовою чи латиною, по—турецьки чи по—польськи, по— французьки чи по—сербськи, арабською чи й німецькою мовою. Я вас зрозумію.
— Дозвольте моїм недостойним вустам узброїти себе мовою вашого народу, — сказав Олександр трохи закручено, і Петро навіть у півтемряві постеріг, як граф почервонів.
— Я радий слухати тебе, сину, — всміхнувся Йов.
— Звуть мене, преподобний отче, Олександром, графом Чорногорським. А при народженні звали мене Ях'єю. Я — син турецького султана Амурата Третього, онука великого Сулеймана Кануні та Роксолани— хуррем. До самої смерті батька я жив і виховувався в Трапезонті. Коли ж стало відомо, що батько вмер, а на престол став мій брат Мухаммед Третій, ми втекли з Трапезонту. Бачте, новий султан повинен був знищити всіх своїх можливих суперників. На мене чекала смерть. Але моя хоробра мати — гречанка Єлена — разом з євнухом Махмудом та нянькою—рабинею Устею вирішили мене врятувати. Темної ночі ми втекли з палацу на
