змучений, виваляний у пилюці. Він, хитаючись, ледве тримався на тремтячих ногах і водив у повітрі руками, мовби шукав опори…
— Ви відплатите за це самоуправство! — просичав пан Болеслав.
— Пане, один хлоп не хоче підводитися, — пролунало позаду.
Джузеппе підбіг до охоронців пана Болеслава, які схилилися над тілом, розпростертим на землі. Це був хлопець років тринадцяти. Його очі були заплющені, губи міцно стулені.
Джузеппе дістав баклагу і, з зусиллям відкривши рот нещасному, влив йому трохи вина. Це допомогло. Хлопець розплющив очі, потім сів, спираючись на обдерті руки й заплакав.
— Сеньйоре Олександр, — почувся голос Джузеппе, — третій чоловік — мертвий.
Олександр мовчки зняв капелюх.
Петро відчув, що йому наморочиться в голові від шаленої люті. Господи, боже мій, оце тобі й Україна! Мало їй турецьких наскоків, мало їй іншої біди, так от маєш — ще й польські пани!
— Ану, Йоване, відійди! Я зараз йому в черево кулю зажену! — вигукнув він.
— Петре! — пролунав твердий голос Олександра. — Не чини самосуду.
— Та ж це звір, а не чоловік!
— Петре, я наказую!
Олександр під'їхав, подивився на мертвого селянина.
— Як же це сталося? Він же біг…
— Не знаю, — відповів старший бранець. — Нас тягли верстов з десять отак, а може, й більше…
— Як звали його?
— Данило Клименко… В нього жінка й троє дітей лишились…
— За що ж то вас так?
— Не витерпіли панської сваволі. На Запоріжжя тікали… В нас багато хто тікає, бо несила… А коли піймають, то сам граф сідає в карету і тягає отак чоловіка по шляхах, аж доки той богові душу не оддасть…
— А вас же як звуть?
— Мене — Максимом Балабаєм, а його — Яремком Ціпуриною. Хлоп'як іще, а і його не пожаліли…
— Так, так… Ваше село далеко?
— Та далеченько… Я сяду, а то щось ноги не тримають… Олександр замислився. Щось треба робити з покійником. Не залишати ж його на шляху…
Петро сказав півголосом кілька слів по—турецьки. Олександр гірко всміхнувся.
— Ви, графе, йдіть додому пішки, — сказав він. — І дякуйте богові, що ми вас отут не застрелили. У карету покладемо вашого хлопа, вами ж замученого. І нехай стангрит його відвезе. Ваші два селянини поїдуть з нами — вони гідні бути вільними людьми. Вважайте, що я їх тут у вас купив. Ціною вашого негідного життя. Ми забираємо й трьох коней. Все.
— То є розбій! — верескнув пан Болеслав.
— Ще одне слово — і моя куля зробить отвір у вашому череві, пане граф! Встати! — заревів Петро. Граф Болеслав, тремтячи, підвівся.
— Бігом додому! Бігом, бігом, пся крев! — І щоб жодного слова! — крикнув Петро.
Ноги в графа Болеслава дрижали, але він намагався бігти.
— Борше, борше! — гукнув услід Петро.
Товстий, огрядний, переляканий польський граф біг не озираючись.
Граф Олександр сидів на коні й перебирав пальцями гриву. Йому не хотілося дивитись на ганьбу польського графа. «Ні, ми взялися не за свою справу, — подумалося йому. — Граф Лозовицький, звісно, варвар, але це його селяни і він може з ними робити, що хоче…» А другий голос підказував, що Петро має рацію…
Думки Олександрові перервав чийсь крик. Він підвів голову й побачив, що Яремко Ціпурина підвівся й, хитаючись, побіг услід за графом Лозовицьким.
— Ти куди ото, малий? — гукнув услід Петро. Але Яремко вхопив палицю і, махаючи нею над головою, став щось гукати, захлинаючись від сліз.
— Ану, назад! — гримнув граф Олександр. Але Яремко мовби й не чув, що йому гукали.
— Та нічого страшного не станеться, — сказав по—італійськи Джузеппе. — Хай влупить кілька раз по литках. Дуже гарно впливає на характер…
— А він, мабуть, жодного разу не був битий палицею, та ще й мужицькою, — реготнув Йон, і це неприємно вкололо графа Олександра.
Тим часом Яремко наздогнав графа і вдарив його палицею по литках, як і передбачив Джузеппе. Граф Болеслав звискнув, помчав ще хуткіше, але Яремко не відставав і бив, по чому трапляв.
— Оце тобі, — плачучи, приказував він, — за дядька Данила… І ще раз за нього… І за Максима… І ще раз — за Максима… І за мене… І за всіх… І ще раз за всіх… І ще раз!
Зашпортнувся за грудку на дорозі, впав, але зразу підхопився, рвонув слідом за графом. Та тут його наздогнав Петро.
— Досить уже, хлопче!
— Не досить! Пусти! — закричав Яремко вириваючись, дригаючись, дряпаючись. Але тут же одержав такого стусана, що перелетів канаву й покотився по траві.
— Ану, щоб слухався мені! — вигукнув Петро, тупнувши ногою й стьобнувши нагайкою себе по халяві.
— Чого ви його захищаєте? — закричав Яремко у відповідь. — Він людину убив, а ви кажете «досись». Я його вб'ю! Ось як піду в козаки та одержу шаблюку, то я йому зразу голову зітну!..
— Молодець! Правильно! — вигукнув Джузеппе. — Треба вбивати таких! Ось як станеш козаком, так ми всі гуртом приїдемо до тебе в село й графа на палю посадимо.
— І посадимо, — шморгнувши носом, відповів Яремко.
— А зараз ходи сюди, допоможеш нам мертвого перенести.
Очі Джузеппе були сумовиті й добрі. В такі очі не хотілося кричати чогось образливого й злого.
Джузеппе разом з Максимом та Яремком перенесли мертвого Данила в панську карету. Стангит цьвохнув батогом — і карета повільно рушила до села.
— А що з цими робити? — Олександр показав на графських охоронників.
— Змилуйтеся! — попадали вони на коліна.
— Що скажете ви? — запитав Олександр у селян.
— Лихі вони люди, — озвався Максим Балабай. — Служки такі, що не приведи господи. Кати, а не люди.
— Змилуйтеся!
— У нас, у Чорногорії, — озвався Йован, — катам відрубують руку, щоб знали…
— Змилуйтеся! — заволали графські слуги.
— Ух, як я їх ненавиджу! — скреготнув зубами Петро і, тримаючи на прицілі зразу двох бранців, вигукнув: — Ну, кажіть мені зараз, ви хто — поляки?
— Ні, не поляки, — захлипали охоронці.
— Ви хто — католики?
— Ні, православні!
— Щоб вас усіх чорти позабирали! Кому ви служите? Тим, хто катує земляків, одновірців? — вилаявся Петро. І, розшалівши од люті, закричав:
— Ану, підвести вгору руки! Я вам покажу, як своїх продавати!
— Петре! — застережливо крикнув Олександр.
— Я на своїй землі! — вигукнув Петро і тут же вистрелив з двох пістолів у підняті руки…
Двоє графських охоронців завили від болю й закрутилися в пилюці.
— Йоне, давай пістолі!
Молдаванин кинув два пістолі в руки Петрові. Знов пролунали два постріли.
— Як твоє прізвище? — показав Петро пістолем на крайнього.
— Биченко.
