— А що казати батькові?
— А те, що Петро Скрипник приїздив, Устин брат… Ну, бувай! — і він скочив було на коня, та враз якась думка скинула його з сідла.
— Слухай—но, дівчино, а ти про діда Скрипника хоч щось знаєш?
— А хіба він справді жив? То ж тільки казка.
— Яка ще казка?
— Про його скрипку. Що він заповів поховати її разом з дим, а сам дідькові продав душу, та як умер, то його тіла тут же й не стало, а скрипку знайшли отам — у полі… Розтоптану…
— Ну і…
— Так наш Дода, ну, отой, що ви кажете Тодор Трагіра, весь час туди носить, на тую скрипку, каміння. Цілу гору каміня за тридцять літ наносив.
— Як же він носить?
— А так… Бере камінь оцупками своїх рук та й несе через усе село. Діти біжать, сміються, пальцями на нього тицяють, а він несе… Скрипчина могила — так кажуть про те місце, але воно якесь чудне… Буває, що вночі там виє, мов скрипка плаче—грає… Чи нечиста, прости господи, сила?
Петро знову скочив у сідло, аж кінь боком—боком пішов.
— Бувай, молода, не забувай!
— Не забу—у–ду! — махнула вона рукою.
І коли Скрипник озирнувся, то побачив, як вона стоїть, махає правою рукою, а лівою тримає біля рота кінчик коси, що впала була у відерце. Скрипник провів рукою по вусах та щоках й намацав щось ніжне й холодне. Він глянув на руку й побачив червону пелюстку. Хотів роздивитися її, та війнуло вітром, і пелюстка злетіла з руки. Він ще раз озирнувся — дівчина стояла й махала рукою…
«Тридцять літ по світах вештався, але знав: є на світі Сугаки — моя батьківщина. Думав: умирати буду — сюди приїду, бо то — моя земля. І от — приїхав. І нічого, нічого немає того, що в'язало мене з нею…
А все одно — п'єш рідну воду і плакати хочеться!»
Вони їхали вузькою стежиною в лісі. Могутні буки шуміли ще міцним зеленим листом. Просвічувало крізь листя різко блакитне, вже не літнє небо.
Стежка то вигиналася між кущами, то бігла прямо, коні йшли собі дрібною риссю. Олександр і Петро сиділи наче влиті, Йован і Джузеппе помітно підскакували, й це діло ні їм, ні коням явно не подобалося, а Йон вигуцував, як йому хотілося, вимахуючи по—хлопчачи ліктями.
Петро якось озирнувся на молдаванина і мимоволі засміявся, побачивши його розвеселе обличчя. Йон дриґав ногами і щось наспівував собі під ніс.
— Що ти, Ионе, так тихо? Заспівай уголос, щоб усі чули! — сказав Петро.
Йон, мовби його застукали на чомусь негарному, зашарівся, махнув рукою: навіщо, мовляв…
— Та заспівай, я ваших пісень не знаю. Ион трохи подумав, а потім, ще дужче почервонівши, попросив:
— Відверніться, тоді заспіваю. Тільки слів не зрозумієте.
— А ти мені розкажеш.
Коні ліниво трусили риссю під густими грабовими гілляками, під їхніми ногами вигиналася поросла мохом стежина. Йон виспівував свою пісню, і вона мов летіла між дерев разом з вершниками, а потім губилася в зеленому шумовинні лісу.
— Ви знаєте, дядьку Петро, про що я співав?
— Мабуть, про любов.
— Еге…
— Я тобі можу навіть розповісти, що діється в твоїй пісні. Хлопець каже дівчині: у тебе такі гарні чорні коси, а в косах квітки; дай мені на твої коси подивитися. Хлопець дівчині каже: в тебе такі білі рученьки, а на рученьках — моя доля; дай мені взяти тебе за руку. Хлопець каже: у тебе такі червоні й солодкі, мов кавун, вуста…
Йон засміявся:
— Не так…
— Я тобі дам не так! — визвірився Петро. — Все так. Кожен думав про своє. Йон — про Віоріку, доньку баді[90] Гогу, яка йому подобалася; Джузеппе згадував напівзабутий ним Трієст і донью в білому у вікні; Йованові згадалися дівчата—чорногорки, що йдуть ланцюжком по вузькій кам'янистій стежині; Олександр думав про далекий Київ і про те, що треба поспішати й поспішати…
А Петрові привиджується родимочка на лівій щічці і червона пелюстка в корці з водою.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
у якому герої більше діють, між думають; зрештою це теж не так уже й погано…
Коли Недайборщ, підхоплений оскаженілою хвилею, летів назустріч галері, він ще встиг закричати:
— Хлопці, хапайтеся за весла!..
Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився, але вхопився за нього. Ще раз гукнув:
— На галеру, хлопці!
Сам же, підтягшись на брусові, розгойдався і перекинув ноги вгору.
Весла в галери довгі. На кожне з них вирубували по добрячому дубові.
Чи почув хто його крик, чи ні, Недайборщ не знав. Він завмер на брусові. Намагався вслухатися в навколишній рев, щоб почути, чи немає поряд ще когось. Але що ти почуєш у цій веремії?
Море шаленіло. Воно жбурляло галеру, лупило своїми тисячопудовими кулаками в її борти.
Карпо сповз з бруса й поліз уздовж борту до корми. Чого його тягло туди, Карпо не думав, він просто ліз, бо треба було щось робити.
І раптом наткнувся рукою на людське тіло. То була голова. Карпо одразу відчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак.
— Хто ти? — прошепотів Карпо.
— Це я, отамане, — почувся знайомий голос Клюсика.
— Де ти взявся? Ти ж у морі!
— А я зачепився в морі за весло та й вибрався.
— Як ти мене побачив?
— А я, як кіт, уночі бачу, — прошепотів Клюсик і раптом схлипнув.
— Чого ти?
— Чайки жаль і хлопців… Дурно пропали…
— Всі?
— Не всі, кілька почепилося на весла… Та, може, хто з другого борту… Та й за чайку, хоч там повно води, вхопився дехто.
— Що робити будемо?
— Воювати, — відповів Клюсик.
Це вже було смішно! Битися з екіпажем галери — це душ двісті озброєних турків, не менше, а їх, козаків, поки що лише двоє…
— Почекай, треба узнати, що тут і як, — промовив Карпо.
— Та тихше — почують!
— У цьому ревиську щось почуєш!
Карпо поліз уперед. Галера здригалася від ударів хвиль. Відчувалося, як рівномірно працюють весла: раз—два, раз—два… Головне, щоби хлопці добре трималися за ті весла. На веслах сидять невольники і, відчувши зайву вагу, вони одразу здогадаються, що це козаки.
Карпо й Клюсик пробиралися уздовж борту, витягши шаблі з піхов і тримаючи їх у руках.
