З нижніх поверхів галери вибивався вогонь, чорно—червоний дим підіймався вгору. На верхній палубі метушилися турки, намагаючись пострілами з гармат відігнати судна запорожців та донців.
— Ах ти іродова душа! — гукнув Клюсик. — Гориш?! Так ми зараз такий смолоскип із тебе зробимо, що ну! Швидше горніть, хлопці! Весь наш порох повикидаємо їм в огонь. Там він таки загориться!
Чайка мчала назустріч галері. Кілька ядер збурило воду біля неї.
Ніхто не помічав Яремка. А він горнув веслами разом з усіма, задихаючись від утоми, не чуючи до крові натертих рук.
— Швидше, хлопці! І шумить, і гуде, дрібний дощик іде!.. — завів Клюсик пісню.
І затанцювали весла, мов скажені. Ось уже зовсім близько галера. Ось уже дим від неї їсть очі…
Ударило ядро в корму. Там, де тільки—но сидів Тодось, не залишилось нічого. Відбило корму. Вода тече в чайку. Нічого! Не потонемо. Очерет підтримає.
Закрив півнеба борт галери.
— Кидай, хлопці, порох туркам!
Барила летять у дим і вогонь. Одно, друге, третє. Загоготіло, язики полум'я вирвалися нагору. Залементували турки на верхній палубі. Стріляють навмання.
Якийсь турок, палаючи, стрибає у воду. Тільки випірнув, схопив обпеченим ротом повітря та й пішов на дно… А козаки стоять по пояс у воді, і не холодно їм, розпалилися боєм…
— Ану, хлопці, назад погорнемо! — закричав Клюсик, коли викидали весь порох. — Треба подивитися, що воно вийшло.
Напівзатоплена чайка якось відійшла від борту галери на кількадесят сажнів.
— Горить! Горить! — зареготався Клюсик. — Бач, як бігають, іродові душі! Ото буде фарос,[148] га?
Галера й справді стала маяком. Від її полум'я було добре видно й інші турецькі кораблі. Біля них теж кипіла битва.
— Де ж отаман Олександр? — почув Карпо голос сеньйора Гаспероні. — Треба б до нього підійти…
— А треба, — озвався хтось попереду. — На нашій чайці багато не навоюзш…
— Чекай, — відмахнувся Клюсик. — Я ще хочу довідатися, що є в каюті капудана—баші. Зараз я туди збігаю… У турків — переполох, вони не помітять.
І знову чайка наблизилася до галери. Клюсик вхопився за брус, що повис над водою, підтягся — і спритно подерся нагору. Крізь дим, вогонь…
Сеньйор Гаспероні піймав себе на думці, що зараз зручно бабахнути з пістоля Клюсикові в спину — так би й злетів…
Не можна… Та й чим стріляти? По пояс у воді, пістолі давно промокли…
Тисяча чортів! А він же мусить будь—що вбити Ях'ю—самозванця. Що ж робити? Ножем? Навряд чи вийде…
Що робити? Що робити?.. Ага! Є ще одна річ. Він бачив у схованці арбалет,[149] стріли.
Сеньйор Гаспероні поліз у схованку, де раніше лежав Яремко, став мацати у воді. Ага, є. Арбалет у нього в руках.
Стріли з сагайдаком — теж.
Зарядив арбалет стрілою. Треба спробувати, як стріляє. Побачив крізь дим — стоїть якийсь турок біля гармати. А, все одно пропаде… Прицілився. Пустив стрілу. Турок вигнувся від болю, зірвався з борту і полетів у море…
— Де ж Клюсик?
Та онде й він. Перехилився через облавок галери, кричить:
— Ловіть, хлопці! Золото!
Падав в чайку важенний мішок із золотом, ледь не пробиває днища. А слідом за ним падає щось маленьке. Хлопці хапають — і при світлі палаючої галери бачать усміхнене обличчя Клюсика. Він усміхається — а в очах його — здивування: що сталося?
Він ще не збагнув, що його тіло лишилося на галері, а голова у хлопців у руках, і він цього вже не збагне ніколи, у його голові лишилася остання думка: здорово все—таки вийшло — цілий мішок золота дістав для хлопців…
— Клюсику! — страшним голосом заволав Яремко. — Клюсику!..
— Назад горніть! — похмуро говорить сеньйор Гаспероні. — Треба йти до отамана. Галера згорить і без нас…
А зопорожці та донці, що висадилися на берег, уже встигли оточити Трапезонт з двох боків по суші й узяти його у вогняне кільце. Юрби переляканого народу бігли до палацу бейлер—бея. А з палацу лунали постріли, летіли стріли — бейлер—бей не хотів, щоб різна там голота рятувалася на його подвір'ї.
Запорожці та донці з'явилися перед огорожею палацу. Йон і Максим Балабай — той парубок, у якого обличчя було, мов суцільний струп, бігли разом.
Вони бачили, як юрба турків та греків рвалася до бейлер—беєвого палацу, а звідти їх зустрічали пострілами. Вже кілька десятків трупів лежало на землі.
Юрба помітила козаків, захвилювалася, залементувала розпачливо…
Почулися постріли і від козаків… Якась ще зовсім юна туркеня з дитинчам на руках кинулась в один бік, потім в другий, страшно закричала і побігла назустріч козакам. Максим вихопив шаблюку й замахнувся.
І раптом його хтось так штовхнув у спину, аж він упав.
Схопився, відстрибнув, як кіт. Перед ним стояв Йон.
— Фіул дракулуй![150] Ти що робиш? То ж дитина й жінка!
— То й що? — закричав Максим. — Турки ж!
— Я тебе з неволі рятував! Для чого? Щоб ти звіром став?
Максим брязнув шаблею об землю. Аж іскри сипонули.
— Жінки й діти, старі й малі! Відійдіть від мурів! Ми вас не будемо чіпати! — гукнув Йон по—турецьки. Юрба не ворушилася. Йон поманив пальцем молоду туркеню.
— Ну, йди! Йди! Не бійся!
Туркеня пішла. Спочатку тихенько, а потім побігла й зникла у тьмі.
— Ну! Бігом за нею, додому, доки ваші хати не погоріли!
Юрба заворушилася. Одна жінка, друга рушила, а потім нараз усі бурхнули повз козаків у темряву.
Два десятки донців, роздобувши десь велику колоду, розігналися й вдарили нею в залізну браму.
З муру гримнули постріли, полетіли стріли.
Отаманська чайка разом з кількома іншими чайками вела бій одразу проти трьох галер. Осяяні вогнем від палаючої громадини—галери, турецькі судна, неповороткі й великі, були прекрасною мішенню для козаків.
Джузеппе і Йован лежали біля борту і стріляли з мушкетів. Власне, в кожного був навіть не мушкет, а щось середнє між мушкетом і аркебузою, викуване в козацьких кузнях. Але ця зброя стріляла далеко, і важкі кулі пробивали будь—які лати.
Збоку сиділо кілька козаків і набивали зброю порохом та заряджали свинцевими кулями.
— Иоване! — гукнув Джузеппе. — Бий по п'ятій від правого боку гарматі!
Йован мовчки робив своє діло. Жолобчик, виструганий в облавку чайки, давав можливість покласти мушкет і добре прицілитись. Один за одним падали турецькі гармаші.
Чайка йшла паралельно борту найближчої галери. Ядра спінювали воду то попереду, то позаду суденця, але жодного разу туркам не вдавалося влучити в отаманську чайку.
А тим часом Джузеппе з Йованом вибивали гармаша за гармашем. Половина гармат з лівого боку галери вже мовчала.
— Джузеппе! — штовхнув Йован свого приятеля. — Я, здається, побачив капудана—пашу.
Джузеппе спочатку вистрелив, подивився, як упав іще один турок, потім повернув обличчя до
