Йована.
— Де капудан?
— Бачиш шатро на кормі?.. Поруч нього щось таке дощате. Так там є дірка, в яку він дивиться зараз на нас.
— Бачу, бачу! Але чи то він?
— Побачимо! Б'ю!
Йован узяв мушкет, добре прицілився і вистрілив. За якусь хвилину всі побачили, як заметушилися на галері.
І тут ударили по хвилях міцні козацькі весла. Мов випущені з гігантського, схованого в пітьмі лука, стрілами помчали назустріч галері запорізькі чайки. І не встигли турки отямитись, як ці стріли вже вп'ялися в неповоротке тіло галери. Козаки лізли з усіх боків на судно, кидали барила з порохом, кричали «пу—гу!», рубали шаблюками направо й наліво… На веслах сиділи невільники. Козаки тут же порозбивали замки, невільники вирвалися на палубу і зчинилась веремія! Полетіли у воду голови в чалмах, мертві тіла, полилася кров у темне море.
Полум'я галери, що палала якраз посеред бухти, кидало несамовито фантастичні відсвіти на море, на чорні козацькі чайки з білими вітрилами. У цьому червонястому сяйві танцював блискіт шабель, плювали вогнем і димом гармати, билися об воду, мов крила поранених птахів, весла…
Олександр підійшов на своїй чайці майже впритул до галери. Далі йти не дозволив Недайборщ.
— Не будемо ризикувати. Козаки справляться з турками самі, — сказав він і став набивати свою люльку тютюном.
Кована залізна брама довго не піддавалася ударам колоди. Та донці, незважаючи на те, що вони перебували під скаженим ворожим обстрілом, били й били колодою об ворота.
— Помагайте, чорт би вас позабирав! — гукнув бородатий донець до запорожців. — Сили вже не стає!
Йон, Максим, а з ними ще з десяток козаків кинулися до колоди.
Розігналися, щосили бабахнули у ворота. Знову розігналися — і вдарили знову.
— Тріщить! Тріщить! — крикнув Йон.
— То твої штани ззаду тріщать, — задихаючись, але із смішком гукнув бородань. Знову розігналися.
— Ну! Давай—давай! Вперед! — і понеслася ватага з колодою на браму.
Просто перед носом у Йона шугонула стріла і вп'ялась у колоду — аж задзвеніла. І тут же інша — в плече бородатому донцеві. Наскрізь!
— Ну! Ну! Ну! Давай! Давай! Давай! — і гупнули щосили
колодою в оббиті залізом могутні двері. І хряснули вони, і подалися.
Лише тоді донець випустив колоду й побіг назад, до своїх хлопців, щоб витягли стрілу й перев'язали…
Про нього тут же забули, бо всі метнулися до розчахнутої брами.
— Ура! — закричали донці.
— Пугу! — озвалися запорожці.
Тут уже туркам ніщо не допомагало — ні темрява, ні гострі шаблі. Летіли голови в кущі, падали з мурів найкращі лучники і тріщали під козацькими ногами стріли…
А біля мурів усе ще палали вогнища, на яких булькали смолою величезні казани. Навколо них бігали, вимахуючи шаблями, козаки й турки. Турків меншало й меншало. Ось один із них, побачивши, що непереливки, хотів було втікати, та навперейми йому кинувся Максим. Свиснула шабля і голова в чалмі, відлетівши від тіла, булькнула просто в казан…
Уже закурілося над бейлер—беївським палацом, над стайнею, над іншими будівлями, уже вщух вереск усередині палацу, віддзвеніли шаблі.
Кілька донців тягли попід руки бейлер—бея.
— До казана його! — гукнув хтось.
Бейлер—бей затіпався в руках. Його підтягли до казана.
Обірваний, побитий, весь у синцях та крові, без чалми, бей—лер—бей усе ще намагався вирватися з рук ворогів.
З темряви виринув Єфтимій Петрунін, підбіг до бранця.
— A—a–а! — закричав він. — То це ти, Алі—паша?
— Товмача треба! Товмача! — загули донці.
— Не треба товмача, — сказав Петрунін. — Він чудово розуміє, все, що я кажу.
Бейлер—бей зблід. Його очі перелякано й розгублено дивилися на Єфтимія.
— Пізнав?! — зловтішно запитав отаман донців. — Пізнав колишнього побратима Єфтимку?! Бейлер— бей мовчав.
— І я тебе пізнав, колишній мій побратиме Олексію! Ну? — Петрунін тупнув ногою по землі.
— А ти не тупай, — понуро озвався Алі—паша, опустивши голову й спідлоба зиркаючи на Петруніна. — Я був Альошкою, гяуром був, а тепер я — Алі—паша.
— Недовго вже ти ним будеш, — недобре подивився на бейлер—бея Петрунін.
— Нічого, зате я довго був ним. А ти — ні.
— Де хлопці з твого човна? — запитав Петрунін.
— Нема тих хлопців. Я продав їх усіх на галери. Там вони й поздихали.
— А ти?
— А я прийняв найсправедливішу віру, — вишкіривши зуби, закричав бейлер—бей, — і мені не страшне вже ніщо!
— Почекай! — аж заскреготів зубами Петрунін. — Я двадцять літ шукав тебе після того, як ти зрадив нас і втік до турка. — І я тебе знайшов. І я таки примушу тебе налякатися, собако!
Петрунін несамовито блиснув очима і показав рукою на казан із смолою
— Сюди його!
Бейлер—бей рвонувся щосили, але даремно. Його підняли на руках і стали розгойдувати.
— Зараз ти в мене заспіваєш! — сплюнув Єфтимій. Тіло бейлер—бея хлюпнуло в казан зі смолою. В ту ж мить з пронизливим криком він — чорний, палаючий! — на очах сторопілих козаків вистрибнув з казана. Він біг, чорний, страшний і верещав від несамовитого болю, що охопив усе його тіло.
— Добити? — залитав хтось із донців у Петруніна.
— Не треба. Хай помучиться… Він заслужив на таку смерть, — зціпивши зуби, відповів отаман.
Клюсикова чайка наближалася до галери, яку захопили козаки. На ній знову захлюпали весла — і галера пішла на зближення з іншими турецькими суднами, безперервно осипаючи їх градом ядер, куль та стріл.
— Швидше, швидше горніть, хлопці! — заволав сеньйор Гаспероні.
— А ти нам не наказуй. Теж мені старшина знайшлася на нашу голову, — похмуро озвався козак, що сидів за веслом найближче до сеньйора. — Як хочеш — то сам і горни.
— Давай! — сеньйор Гаспероні сів на лаву й знову взявся за нелегку веслярську працю. Він горнув і думав, що це навіть добре, що він зараз горне, а не чекає напружено, коли ж то чайка наздожене отамана Олександра.
Вогонь від палаючої галери мовби послабшав. Та ні, вона палахкотіла, мабуть, ще сильніше, але вже світлішало надворі, вже небо поблідло на сході. Виднілися густі дими, що підіймалися з усіх кінців Трапезонта. Козацькі чайки гасали біля причалів. Палали амбари, гамазеї, майстерні, кішла, густий дим здіймався вгору, а лемент шугав над морем, мов безперервний передзвін.
— Гей, на чайці! Зачекайте! — гукає козак, що замість нього сів за весло сеньйор Гаспероні. — Маємо щось повідомити. Сеньйор Гаспероні мимохіть озирається. Бачить, як, тримаючи в руках Клюсикову голову, плаче Яремко Ціпурина. Не до нього тепер. Отаманська чайка зовсім близько. Треба лише добре прицілитись… Але це бісове весло…
— Сідай назад, — каже сеньйор Гаспероні козакові. — Я вже втомився.
— Горни! Горни! Нічого з тобою не станеться. Грітися треба, а то промокли в крижаній воді…
Сеньйор Гаспероні крізь зуби вилаявся. Обернувся назад.
