йому б тут сподобалося, думав капітан, але за інших умов. Щось не давало йому спокою. Капітан повів поглядом у бік порожньої ніші, клацнув губою - вишукано і лунко.
– Справді?
Стас якось дивакувато хихикнув, пихнув сигаретою, засунув до кишень руки, від чого матня його штанів відтягнулася мало не до підлоги.
– Хм. Ага. Ходім потолкуємо.
– Можна і тут.
Стас знову хихикнув і підтягнув штани.
– Хи-хи, тебе що, від мертвяків пре? Я знаю, що тебе від мужиків останнім часом вставляє... Ну, як знаєш...
– Почалося, - у Величка змінився голос. - Слухай, а її дійсно поховали?
– Ага. Тільки... Якщо це можна назвати її...
Кіт вигнув спину і пішов попід стелажами, де купами лежали клейонки і білі простирадла, потім повернувся і став тертися об ноги Стаса.
– Сигарету, - запропонував Стас.
Капітан встав і утупився у порожню нішу.
– Замість Лади там було... Ну, було щось безлике, синє і смердюче. Важко дізнатися, але то таки була не вона.
– Значить, було...
– Слухай, я цю баришню знав, як ніхто інший. Ще коли на Республіканському працював масажистом.
– Угу, - сказав капітан, розтягуючи вологу сигарету.
– Так, значить, то не вона була. Да, ось так. Да. І чоловік зрозумів. Зрозумів? Ти це хотів дізнатися?
– Ні.
– Брешеш. Я ж тебе вивчив. Для чого тобі шукати клопоту? Краще думай про свою смерть. Не лізь сюди. Їм так подобається жити, нехай собі живуть. Зрозумів? - Стас швидко п’янів.
– Та йди ти, - сказав просто капітан і подався до виходу.
Величко зупинив автомобіль на трасі. Він стояв на пагорбі, а тому бачив туман і місто в срібному серпанку передсвітання. Капітан бачив біле гирло русла, ребра мостів, що горіли тихим самотнім маслом цілу добу, і розумів, що тиша зараз не головне і що ця тиша не дасть йому відпочити. Настійний шум у вухах не давав забутися ні на хвилину. Це місто наче стара рана перед дощем. Він з пустою головою повів свій 'Лексус' до першої-ліпшої заправки. Місто зараз перемістилося на лівий бік, нагадувало витягнуту змію, що ухопила себе за хвіст. Горбату, з шипами дахів, будинків, антен гадину: йому аж прикро ставало від такого порівняння, але він лишився при ньому. Зараз місто лежало під чорним слюдяним небом і жовтим киплячим вогнем ліхтарів, реклам, і так воно горітиме цілу вічність. Навіть звідси капітан чув, як гудуть галогенні лампи. Туман напливав, і капітан зупинив машину, спостерігаючи, як біла молочна піна находить і відходить хвилями. Туман нагадував прибій моря. Густі і мертві хвилі. Капітан сидів, сам не усвідомлюючи, чого він більше бажає: зібратися з думками чи залишатися у такому невизначеному стані. Повстяна наволочка туману відтяглася, і капітан почав розрізняти під’їзди, багатометрові висоти тонованого скла, галогенне світло тріщало угорі, а не внизу. Це якесь дитяче відкриття навіть насторожило капітана. Він подивився на годинник. Четверта година, але світло. Скоро під’їзди відкриються і звідти посиплються люди. Скоро світатиме, рівнодення закінчилося. День бере ніч. Все добре.
– А де ж тіні? - подумав капітан.
Нарешті-таки його погляд заспокоївся. Заспокоївся на людях. Початок п’ятої, а ці сволоцюги починають випадати зі своїх нір. Невідомо з якої досади капітан зачмихав носом. Автоматично руки почали ритися у бардачку, викидаючи речі під ноги. Глянсований атлас нічних клубів пролетів у повітрі і м’яко сів поруч з ним, ха, наче птаха з твого кошмару. Погляд наткнувся на червоного слоїка з амфітамі-нами. Він дістав їх для юнака. Величко блаженно усміхнувся і відгородився від міста, над яким вже підіймалося блідо-голубе шатро ранку і неба, затягнуте плівкою морозу. Величко усміхався, і його голомозий череп оскалився у дзеркало. Туман зійшов, устаканився. Як і не було. Очі шукали сонця. Сонця не було. Величко мугикнув. Так, для сонця рано. Він мчав трасою, сірою і невиразною, і, видавалося, провалля блідого неба падало на нього. Тут зуби капітана зацокали, рівно і дрібно застукали. Величко понюхав повітря носом і впіймав запах кави. Саме кави йому не вистачало, щоб обпекло горлянку, шлунок і мозок. Скоро сонце, скоро сонце, скоро сонце, - повторював утомлено розум. Він їхав без напруги, думав, що б сказав про таке коханець. Так, він достобіса розумний, з ним легко, хоч утнись. А от про Ладу не треба згадувати. Її закопали, зарили. Зовсім не треба про Ладу. Скоро зійде сонце і поставить все на свої місця. А до світання, до сонця ніяких коханців, ніякого дому, треба десь сховатися і розібратися з минулим днем, з Ладою, з дзвінком, з мертвим бомжем, трупарнею. Зуб на зуб не попадав. Хай йому, з цими бабами. Якщо добре подумати, то краще так, з юнаком.
Клуб 'Золотий голуб' навряд чи можна назвати чисто клубом для геїв. Більше парафія належала трансвеститам, а не гомосексуалістам, що носили справжні чоловічі шмотки, поводилися так десь, як Сталлоне чи Шварценегер. Величко підкотив машину під чорний хід, швидко вийшов і натиснув на дзвоника. Ділок, з квадратним писком, з вузькими щілинами на обличчі, з довгими руками, весь затягнутий у шкіру, відчинив двері і, впізнавши капітана, пропустив його усередину. Величко прослизнув у широкий хол вузьким коридором, за-ставленим ящиками з фруктами і морозивом.
– Завтра у нас крута вечірка, - сказав ділок.
– Все одно бардак. А де бардак, там... - капітан пошукав потрібне слово, продовжуючи йти довгим коридором, обминаючи ящики з помаранчами, ананасами, яблуками і морозивом.
– Холодильники переповнені, - сказав охоронець.
– Ламай у себе? - запитав капітан.
– Він за стойкою бару. Людей майже немає. Є крихітка Бібі, як завжди вгашений. Він чіплявся до якогось натурала. Сьогодні вийшла потасовка. Можуть бути неприємності, - сказав охоронець.
– Ти хочеш сказати, що я якраз вчасно?
– Я нічого тобі не говорив, капітан, - і з цими словами воротила відкрив важкі, оббиті червоним двері.
Зал дійсно напівпорожній. Стриптизні жердини пустували, тільки біля одної крутився обдовбаний Бібі, але ніхто на нього з присутніх не звертав уваги. Бібі походив з багатої родини і з дитинства любив одягати жіночі шмотки. Потім це стало потребою, але виховання і суспільна думка примушували його кожного дня ходити на роботу, а вихідні збавляти у 'Золотому голубі', де про нього ніхто майже нічого не знав, крім Ламая, хазяїна клубу, та кількох клієнтів. Бібі йому не хотілося бачити. Вони знали один одного у тому житті, а тому коли перетиналися, то чемно кивали головами і розходилися, принаймні нічого ворожого. За столиками, під світильниками, що зображали пальми, сиділо троє чоловік. Двоє явно плакали за каталажкою - обдовбані до такого чамору, що їм столи видавалися білими маль-дівськими пляжами. Величко пройшов темною стороною до бару, сів за стійку. Ламай зробив здивоване обличчя і поправив розкішне каштанове волосся рукою. Одягнений Ламай був зараз у шикарну сукню від Версаче і десь віддалено нагадував Ванессу Параді, тільки на чотири розміри більшу.
– Привіт. Як завжди коньяк? - замість привітання сказав Ламай.
– Так. І каву поміцніше, - відповів капітан і глянув через плече на Бібі. - Ти не боїшся, що через цього сучого сина у тебе будуть неприємності?
– У тебе настрій паскудний? - спитав Ламай, ставлячи перед капіта-ном каву і коньяк.
– Ні. Просто я не хочу віддуватися за цього покидька, - процідив крізь зуби Величко.
Капітан випив коньяк залпом, наче горілку. Каву пив маленькими ковточками, з насолодою прислухаючись, як рідина опускається до порожнього шлунка. Бібі зліз зі сцени і підійшов до бару.
– О! Привіт, привіт, - сказав він і обняв за плечі капітана. Величко скинув руку і продовжував пити каву. Бібі ображено розвів руками, відкопилив губу і, похитуючись, побрів до бару. Ламай кивнув головою вишибалі.
– Він не той, за кого себе має, - процідив Величко.
– Х-м-м, подобається, нехай грається. Це справа вибору, - відповів Ламай.
