щелепою:
– Але чому виходить завжди так, як не ми, а він хоче? - запитав Величко.
– Хто?
– Христос.
– Знову ти про це? Перестань. Залиш все це на... - він досить віртуозно покрутив долонею у себе перед носом. - Ми, так, ми не релігійні. Залиш це попам і мистецтву.
– Яка тиша. Прямо таки чортова тиша... Колись у дитинстві я любив спостерігати за товстими людьми. Я був певним, що, коли підійду до них і почну говорити, вони мене не проженуть, а зрозуміють. Так, наче я їм найближчий, - вільною рукою Величко попорсався у кишені, намагаючись відшукати сигарети.
– Давно ти думаєш про це? - коханець потерся щокою об його гостре коліно. - Краще... ну... Краще жити одним днем.
– Саме так він і вчив...
– Знову. Дай спокою тому, до чого навряд чи будеш належати.
– Т-с-с, - капітан приклав до губ вказівного пальця. - Краще не займай невідомості. Ти б краще не починав. - Капітан провів долонею по обличчю, та очі у нього були закритими.
– Перестань, противний... Мені страшно, - проскімлив коханець зовсім натуральним голосом.
Капітан повернув голову і відкрив очі. Густі зелені тіні плавилися у рогівці. Він ухопив юнака за голову і поцілував.
– Перестань, перестань, - закапризував коханець. - Ти грубий і збожеволів...
– Т-с-с, - капітан закотив очі під лоба. - Так говориш, там нічого немає?
– Ти дістав, дістав, дістав. Що з тобою коїться? - юнак зіп’явся на ноги. - Якщо по-серйозному, я особисто намагаюся не думати.
– Звідки такі розумники беруться... Ну давай, дурашка, давай, дурашка...
Вночі пішов дощ. Над вітражним дахом летіло чорне небо і вилущува-лися одноокими вовчими очиськами кошлаті зорі, майже тобі, як улітку.
– Ну не треба так, не треба... Для чого ти так? - Коханець перевалився на бочок і сунув довгого червоного язика йому у вухо. Капітан відмахнувся, але коли це не допомогло, стусонув зігнутим коліном юнака. Причиною зупинки фрикційних рухів був в’їдливий, наче комариний писк, дзвоник мобільного. Мобільного поруч не знайшлося. Капітан пішов через велетенську кімнату з прозорим дахом, через який, наче причеплені на шнурку, проглядали зелений місяць, іграшкові зорі, чорні вихори хмар. Величко натиснув на клавішу і сказав: 'Алльо-о'. Чітким, мужнім голосом, навіть не задумуючись, яка нелегка сидить на тому кінці зв’язку. Але нічого не почув, крім тріщання, якихось видихів та вдихів. Потім запала тиша, досить неприємна, від якої лоскотало внизу живота, навіть п’яти. Капітан уже хотів кинути трубку, як нарешті голос, зовсім не знайомий, швидше, з похмілля, зашкабарчав:
– Їдь до моргу... Їдь до моргу... Там знайдеш відповідь...
– Ти хто в хєра? - загнув капітан, одним оком намагаючись зчитати номер, але нічого не виходило.
– Її не поховали... Ладу не поховали... Чекаю тебе в центрі...
– Та пішов ти! - капітан жбурнув мобільник і пішов, ще зліший, до велетенського ліжка, готовий почати закінчене, але голос наче прилип до барабанної перетинки. Величко відчував його майже фізично.
– Чорт!
Повільно пішов назад і став натягувати штани. Сліпий косяк світла ударив крізь стелю і розсипався дрібними рівними трикутниками на підлозі.
– Чорт! - вилаявся він. - Знову на Хрещатику бузять.
Протираючи очі кулаками, в довгих трусах фантастичного кольору до нього йшов коханець.
– Ти куди зібрався? Противний...
– Лишайся тут, - капітан натягнув светра, потім кобуру з пістоле-том. - Я скоро буду.
– Ти нікуди не підеш. Вже друга ночі... Ти нікуди не підеш, - коханець розсівся на підлозі.
– Заспокойся. Я скоро повернуся! - гаркнув капітан.
Юнак подивився на нього довгим поглядом, якимось тупим і несучасним, і капітану зробилося трохи ніяково. Він продовжував одягатися з якоюсь тупою оскомою на зубах, у всьому роті, нервово смикаючи руками.
– Не влаштовуй сцени, - прогарчав він, коли юнак ухопив його за рукав і не відпускав. Він пішов і потягнув за собою юнака, який тягнувся за ним до самого ліфта. Нарешті у того забракло сили і він випустив рукав.
Квадратний простір міста, без жодного руху, тільки дрібний дощ рівно сипав на мідного кольору асфальт; будинки іграшковими конструкціями висіли у повітрі, купоросному, відразливому і німому, а дощ повільно падав, і в проріхи було видно на кілька кварталів попереду. Капітан зупинив свій 'Лексус' у більш зручному для нього місці, хоча можна було поставити, де заманеться. Він сидів і нічого не думав, тільки щелепа ходила туди-сюди, капітан нервував і злився. Невідомо якого біса він зупинився тут, саме тут, і чого сюди приїхав. Нарешті він з того боку побачив людську тінь, згорблену, під будкою банкомата. Він підвів машину ближче. Але то був простісінький бомж. Згорблений, з поораним зморшками обличчям. Він чимось нагадував Міка Джаггера. І капітан вилаявся, пригадавши, що лишив теплі простирадла, затишок і юнака. А дощ слинявив і слинявив з неба. Величко вже хотів розвернути машину, коли погляд упав на руки бомжа: той замість пляшки, як йому видалось, тримав сотовий телефон. Капітан дивився на чорну поверхню сотового, наче на якогось рідкісного птаха, що вискочив з цифрового фото і приліпився лапками до засмальцьованого одягу цього чоловіка. Нарешті він вийшов і підійшов до бомжа, поклавши руку за звичкою на пістолет. Бомж спав, а мобільник продовжував працювати. Капітан нахилився й узяв сотовий. Механічними рухами перевірив повідомлення і знайшов свій номер. Інших там не було. Сотовий виявився досить дорогим, ексклюзивним свого роду, і коштував не менше середнього авто. Безумовно, він міг належати тільки Ладі і нікому більше. Величко навіть знайшов її ініціали.
Капітан спробував розбудити бомжа, але це виявилося справою невдячною. Він потягнув ніздрями повітря й ухопив за петельки бомжа. Капітан чекав усього, але тільки не такого повороту. Взагалі, на що він розраховував? Спина його швидко мокла під дощем, і це було незручно. Абсурдність світу дивилася на нього переляканими очима бомжа. Знову ця падлюча тиша зав’язла у вухах. Тоді він защебнув на нього наручники і затягнув до салону авто. Далі не знав, що робити. Він промчав кілька кварталів, потім зупинився і потягнув його до кав’ярні. Погрюкав у двері, і йому майже відразу відчинили. Він заволік бомжа під заспане бурчання хазяїна.
– Знову драп шмалили? - пробурчав він.
– Ну, ти ж того... - почав був товстун, з маленькими очицями, крихітними, що їх ледве можна було розгледіти на опухлій фізіономії.
– Столик мені там, у кутку, організуй. Щось пожерти. І водки. Водки побільше. Будеш водку? - звернувся він до бомжа. Бомж закліпав очима, синіми і безумними, що не вписувалися у навколишній антураж. - Тоді ходім.
Вони сиділи під надувними китайськими драконами. Горіло червоне світло, тьмяне і бридке, саме так йому зараз видавалося. Бомж випив горілки, поїв і зараз обсихав, розносячи отруйні для капітана міазми, витріщившись синіми очима, де бігала іскоркою веселість, але аж ніяк не цікавість.
– Ну, і де ти взяв мобілку?
– Знайшов...
Капітан хруснув пальцями.
– Значить, кажеш, знайшов? - перепитав він.
– Ага, - бомж запхнув китайський пиріжок до рота, цілий.
– Для чого ти мені дзвонив? Ні, не так: хто примусив тебе подзвонити?
– Я нікуди не дзвонив. Я його знайшов, а потім ви приїхали... Ось так. Можна ще водочки?
– Пий... Пий, - капітан виставив щелепу. - Але здається мені, що ти брешеш. Мобілка відбила мій номер. Га? Ти не знаєш? - Величко говорив більше до себе, і це його дратувало.
– Тоді не знаю.
Величко поставив лікті на стіл, поклав підборіддя на кулаки: за вікнами чорним гудроном тягнулася ніч. Здається, ця скотина не бреше. Ні, не можна так брехати. А втім, кому можна йняти віру? Він ухопив за
