здоровий глузд з брехнею, як хворий на СНІД - за останні крихти задоволення і життя. Ніч поповзла одним цілим желатиновим шматком, і місто всередині тремтіло іграшковим, поламаним дитячою рукою, новорічним кошмаром. Лада спала, згорнувшись калачиком, на задньому сидінні, накрита махровим червоним пледом; оголена частина її литки, по-хлоп’ячому міцна, з налитими круглими м’язами, неймовірно біла, наче виліплена зі снігу. З божевіллям боротися однаково, що зі смертю, вирішив він, заводячи машину мокрим асфальтом під густе намисто новорічних та різдвяних гірлянд. Він відчинив бокове скло, і мороз відбив запахи. Зараз йому захотілося, щоб вона щось сказала, загубила одним словом цей вечір, ніч, наступаючий ранок; вона повинна сказати, щоб він дав їй спокій, інакше не може бути. Пічка гріла ноги теплим котом. Він мовчки усміхнувся, донюхуючись до запахів. Вона, напевне, ляпнула б таку нісенітницю, щоб ти повернувся обличчям до долі, нарешті зрозумів і таке інше, і так далі. Але вона банально собі спала, згорнувшись калачиком. Він ні у що не вірив, навіть у свої почуття, сховані так глибоко, наче у пеклі, наче на краю раю, котрі для нього зараз звучали не менш смішно, ніж признання чогось, звинувачення в чомусь, у що він давно перестав вірити і сприймати всерйоз. Хоча він згодився, задоволено муркнувши під носа, що цієї морозної, з червоним язиком неба ночі відбулося щось неймовірне. І йому зробилося порожньо і кисло. Він шарпнув зі злістю віконце. Насправді ти чекав подібного так довго, зашепотіло на вухо, ого-го як довго. Він задихав часто, намагаючись, через силу, не дивитися на її широке обличчя. Йому примарився вкотре тремтливий фантом, що вже угніздився і сів на тім’я, щоб увігнати пазурі. Він був певний, що хтось керує ним. І його це розлютило. Його розлютила безпомічність, сиза дірка пустоти на кінці міста, там, де повинно зійти сонце, тягуче, як меляса, паскудне, наче всі його смертні гріхи. Фу-у... Тверді удари підборів - це крутився яскравою дзигою Центр. Люди вишмигували, наче з отворів, наче з каріозного велетенського рота. Холера, що таке лізе в голову! Мороз тремтів у повітрі, відчувався фізично, і йому було байдуже, наскільки гарно це чи погано. Головне - його запрограмований мозок починав давати збої. Щось таке невідоме солодко проспівало на дні його самого: люди вулицями йшли у пустелю своєї самотності. Он хоча б та чорнявка, по-хлопчачому стрижена, зі смішними вушками, прикрашеними красивими кульчиками у вигляді мініатюрного виноградного грона; засмагле обличчя, великі сяючі очі, обернені до свого хлопця, кремезного, у дорогому хутрі, з низьким лобом і розум-ними мавпячими очима. Дівчина майже не рухалася, принаймні так видавалося. На поверхах 'люкс' готелю горіли намистом вікна. Пара ступала скрипучим снігом на товстих підборах, і дівчина продовжувала дивитися на хлопця широковідкритими очима. Хлопець дивився прямо, ухилявся, але, здавалося, йому байдуже, про що говорить подруга. А потім вони зникли в мороці міста, зникли, наче їх ніколи не існувало. Йому зробилося сумно і моторошно. З дитячим відчаєм він подивився на верхотуру готелю. Лада прокинулася, позаду почулося уривчасте сопіння, так, як роблять це діти або школярки. Пустота балачки просилася на язик. Коли він обернувся, Лада сиділа, підмостивши під себе ноги, і терла очі кулачками. Хоч у цьому він не помилився і за звичкою пошукав сигарету в бардачку, але знайшов тільки дамські, схаменувся, що машина точно не його і він давно не курить. Ні, справа тут не в Ладі, вирішив він тоді, хоча справа саме була в ній. Оце таки щось прийшло, разом з цією бабою, влізло у ним же заблоковану свідомість і почало зсувати до кінця провалля, туди, в пустелю безкінечності, де карикатурами повзають закоцюблі на морозі люди. І ні біса більше. Нічого вона не хотіла такого сказати. Пішло воно все під три чорти. Але та простота, якою він так упивався, зникла. Це як крутими стежками дертися кудись у невідомість і у темряву після доброї вечері, після жінки, після того, як ти відчув владу і насолоду. Пилюка в кінці вулиці, снігова пилюка, зі зникаючими на очах людьми. Того дня він ясно зрозумів, що його щось підштовхує в інший бік, знову на той бік безмовної ріки предків, звідки він вийшов. І він не хотів ані признаватися і повертатися, зовсім по-дитячому тримаючись механіки власних ви-творів. Тоді вперше за стільки років він з оскомою на зубах, з сухими очима подумав про Бога. І тоді вирішив, що Лада ніколи не зачепить його серця, тому що вони стоять на одному березі, він же перебрався добровільно, одного разу чистосердно вирішивши, що так буде легше перебувати і діяти у навколишньому світі. Бути, як всі, коштує теж недешево, так гадав він тоді, дивлячись на людей, які метушилися у яскравому зимовому передноворічному каскаді вогнів та повітря, здавалося, просякнутому найбанальнішим словом 'щастя'. Саме того вечора він зрозумів, що вона хотіла сказати. Вона говорила своєю підлітковою мовою: якщо ти відмовився, то не слід повертатися і в усьому треба триматися своєї сторони. Він навіть не задумувався над тим, чи помилялася вона. Емоції вичахли, стали, як розтоплений холодець. Світ паскудно вирячив на нього свої зіньки, і він нічого не розумів у ньому - щось лапате, як стонога. Почуття спустошеності наповнило його. Дивлячись услід людям, він підтиснув по- дитячому ноги і вилаявся з тихим попискуванням, наче щур, якому одгризли хвоста. Лада зараз - просто Лада, і була тим дівчиськом, що добре відтягнулося і втомленою мокрою сучкою повертається додому, різниця тільки в тому, що вона опинилася тут з народження. Він дивився на її вогняний локон волосся, дбайливо і впевнено перехоплений защіпкою для волосся. Вся вона охоплена фіолетовим серпанком, тільки двійко непорушних очей, невинних, як наступаючий тугий ранок, і вираз обличчя такий, наче за прочиненими дверима на тебе чекає кімната, повна хижих звірів.
– Тобі коли у консульство? - вона підкурила сигарету, тримаючи її одними кінчиками пальців, і вже потім лиснула поглядом по трасі з брудними чорними калюжами. Погляд підвівся вище, і він прослідкував за ним. Вікна гасли, згорталися жовтими шматочками фольги; зорі тремтіли, нагадуючи дешеві солодкі бурульки, підвішені над містом, з рожевими обламаними клешнями вулиць. Він знову пригадав снігуроньку в дешевих чорнильного кольору колготках, з блискітками, наче дроблене скло, з пружними ногами, довгими і незграбними; він чомусь пригадував, як вона рухалася навколо ялинки зигзагами. Машина котила порожньою вулицею, і він весь час повертався до початку їхнього дня, дня, що обіцяв багато чого, як і все в житті, а приніс пустоту, як у діжі, а ще у його свідомості настирливо з’являлася снігуронька, мовби у зламаному слайдоскопі чи дешевій порнокартині. Йому задерло в горлянці. Лада зробилася непомітною. Вона відчула це і просто цікавою білочкою сиділа на задньому сидінні і спостерігала за його потилицею. Обом, скоріше за все, хотілося позбутися цієї ночі. Хоча це тільки йому видавалося. Проте хвилин за десять до того, як приїхати, він повернувся у дійсність, щоправда, виходило так, начебто він увійшов у кімнату, а відчув себе ув’язненим у тюремній камері. Шум коліс, шум мотора, шум парку наводили на нього якусь божевільну втому, котра завжди буває перед тим, коли ти дійшов до чатованої в пам’яті, в уяві межі, і ось - відбулося. Насправді вона, Лада, підвела його до того, що він сам хотів, але впродовж стількох років боявся вимовити вголос. Він солодко видихнув. Машина припаркувалася біля безлюдної стоянки, забитої важкими лендроверами і хамерами. Вистрілив свіжим зеленим потоком фонтан зеленого вогню за будинками, розсипаючись малиновими і жовтими цвяшками на дахи. Але Лада мовчала, і він повів машину трохи далі.
– Висадиш мене на Городецького. Я пройдуся пішки. А ти їдь. Машину завтра заберуть, - сказала вона і пішла, навіть не поцілувавши. Вона зникла так швидко, що він не встиг кліпнути оком.
Зараз місто повернулося іншим боком. Глухо і напівтемно тягнувся він Повітрофлотським, потім зупинився на роздоріжжі і повернув на Солом’янку. Віддаля побачив темний кострубатий патик ялинки. Там вітер крутив вихори, хилитав гірляндами і гуляв порожнім місцем зміїстими тінями. Він об’їхав кілька разів площу, ялинку, маленький вибілений будинок, що якимось дивом примостився до бетонних склепів. У нього зарізало у лівому оці. І він повернув до скляної будки дешевої кав’ярні, неправдоподібно довгої, з низькою стелею. У кав’ярні було порожньо. Знову цей паскудний сірий колір, що переходив у сині тони, і зверху, прорізами, іржавий, на цей раз від мініатюрних лампочок, вмонтованих у стелю. Наприкінці, в самому кутку, під миршавою ялинкою сиділа вона, дівчисько у брудній білій куртці снігуроньки і синіх колготках з золотими блискітками, що в цій обстановці виглядали достатньо шикарно. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти. Вона сиділа за столиком, занадто низьким, тому вся зсутулилася, піднявши плечі, і пила з білого пластикового стаканчика паскудну горілку. На столі, в одноразовій тарілці, лежав надгризений бутерброд, наче одірвана з жилами чиясь плоть. Він підійшов і сів. Руки у неї були з довгими ворушкими пальцями, видавалося, що від них іде тепло, життєдайна сила. І дійсно, ближче вона виглядала незграбним цибатим дівчиськом, з ніжним обличчям і суворими чорними бровами. Вона була вродливою, аж занадто. Тут наповзло на нього: так, ця зустріч невипадкова. Але він струснув головою на її мовчазний прихований подив. І в цю хвилину вона подивилася на нього так, як дивляться на чоловіків дівчата з вулиці. Шум у вухах і голові наростав. Він підвів руку, затягнуту в чорну рукавичку, і торкнувся скроні двома пальцями. Краєм ока крізь щілину напівпрочинених дверей він побачив шпиль пожежної частини. Зараз знову в пустій кав’ярні потягнуло холодом, і щось невимовно противне надавило на плечі. Він сидів у модному пальті, з широкими плечима, з вгодованим рожевим обличчям, розпускаючи бутонами квітів міазми іншого світу. Значить, відлягло, знову вернулася впевненість. Принаймні так дівчина повинна це зрозуміти зараз.
