Від цих звинувачень нещасний Кібчик полотніє, а нахабний Гаспид чорніє всім своїм і без того безпросвітним видом, і, затуливши лаписьком Кібчикові рота, щоб не перебивав, каже голосом Миколи в парламенті:
– Високодостойна пані, дозвольте відновити у вашій дівочій пам'яті всі свої скромні заслуги перед вами, невдячною, і вашою ще гіршою родиною. Може, почнемо з першого мільйона, який не без нашої з вами участі заробив ваш коханий чоловік, продавши в перший день свого побиту в кріслі голови екологічної парламентської комісії Чорнобильську зону під звалище європейських радіаційних покидьків, чи то пак… відходів? На відміну від вас, мені таки шкода було рідної багатостраждальної землі, як і вашої подружки, котра палко бажала відвернути біду, але замість того полетіла з балкона стрімголов просто у клумбу з чорнобривцями. Але я, на жаль, не міг не виконати ваш наказ, оскільки я – не що інше, як ваш виплодок, раб ваш, якого ви зробили ще й приватним кілером.
А щодо того нещасного правдоборця Загуменного, який на засіданні Благочинної ради Ліги «Народна ідея» посмів (подумати тільки, яке нахабство!) привселюдно засумніватись у вашій громадянській порядності, себто запитати вас, в які піски йдуть бюджетні гроші, виділені на розвій святої ідеї, то я над ним ридма ридав. Повірте, рука не піднімалась штовхати його під трамвай, а ще більше – висмикнути з крапельниці ту тоню-ю-юсіннь-ку прозору трубочку… А скільки я намучився з тим неповоротким «КАМАЗом», щоб його розвернути посеред траси якраз в той час, коли нею проїжджав опонент вашого чоловіка на минулих виборах?
– Гаспиде триклятий, защепи пельку! Щоб ти провалився в тартарари! Щоб ти в пеклі своєму на вугіль зотлів, ліпше б я тебе була розчавила ще в курячому зноску, недоноску поганий… я через тебе душу запропастила, чого тобі ще треба?!
Переляканий Кібчик хоче втекти, але гаспидська мармиза не пускає його і, ніби дражнячи Хазяйку, починає знову мотляти наймитом, як вітер осиковий листком, перекривлюючи:
– Чого тобі треба, чого тобі треба? – І враз викинувши за двері нещасного Кібчика, строго каже: – Не придурюйся, Маргарито. Сама знаєш, чого – її! – І тицяє кігтем кудись під стелю.
ДАРУСЕЧКА
Лиш тепер Хазяйка помічає за кілька кроків від себе аж зелену на виду перестрашену Дарусю. Дівчина стоїть з відкритим ротом, як скам'яніла на соляний стовп Лотова жінка, і ніяк не може второпати, кому мама кричить, майже ридаючи:
– Ні, тільки не її!.. вона й так нещасна… Мені її дав Бог…
– Авжеж, – каже пекельна мармиза, – лиш той, що Чорнобиль пустив димом…
– Замовкни, бо я роздеру тебе!
Даруся з жахом дивиться, як обезуміла мама кидається сходами вниз, перетинає неозору вітальню і, підбігши до зачинених дверей кімнати для прислуги, за якими щез Кібчик, починає гамселити кулаками по одвірку.
– Кібчику, Кібчику, мама збожеволіла, мамі погано! – верещить Даруся, котиться сходами, чіпляється за маму, і та, схаменувшись, обнімає дитину, і так, обнявшись, вони ридають, довго, надривно і нудно.
– Чорт з вами, – спріснілий враз Гаспид лише лаписьком махає і йде собі геть трохи розважитись – пополохати цесарок у саду екс-міністра економіки чи курей на подвір'ї колишнього класика рідної літератури, а тепер просто письменника Х.
– Мамо, що з тобою? Заспокойся, прошу тебе…
Справді, що це зі мною діється? Якесь помутніння свідомості, огидна маячня впереміш з диким чортовинням… Бідна дитина… Вона так і не звикла до наших з Миколою брутальних сварок, істеричного вияснення стосунків.
– Нічого, доцю, нічого… Вже все о'кей! Все нормально… Не бери так до серця… У кожній сім'ї сваряться… Таке життя… Іди поспи… Ще рано… Іди. А я пройдуся… Мені треба трохи заспокоїтись… і подумати… Іди.
Дочка слухняно піднімається сходами до своєї спаленьки. По-старечому неповоротка, якась загальмована, згорблена… Боже мій, чого вона така нещасна, ця моя дитина? Чого така затюкана, до всього байдужа? Чого її не тішить ні ця шикарна, для неї збудована, казкова вілла, ані авта, ні рахунки в банках офшорних зон? Якби мені в її роки та її можливості, я б світ перевернула, я б уже не знати де і ким була… Принаймні з нічних клубів не вилазила б, та видивляла б у табунцях золотої молоді принца з батечком- олігархом за плечима та дванадцятизначними рахунками у банку. А вона… Ніби я за неї і відгуляла, і віджила, – світом нудить… Їй байдуже, скільки задля того всього, що вона має, мені довелося дряпатись, принижуватись, а потім – брехати, лукавити, видирати з пащек, штовхати в урвище, і при тому самій балансувати, мов на канаті над прірвою… Скільки разів могла зірватись і полетіти сторч головою, як та нещасна Ярка? Як подумаю – жити не хочеться!
ЯРОСЛАВА
Згадка про Ярославу витісняє з голови гризоту про долю Дарусі, сповнює душу мульким сум'яттям: а й справді, як на здоровий глузд, то не могла ж непитуща, здорова дівка ні з того ні з сього випасти з балкона своєї квартири просто на клумбу чорнобривців! Мало вірогідно й те, що популярні й везучі телеведучі просто так, ні сіло ні впало шандарахаються об асфальт, повернувшись із урядового прийому, де їм цілують ручки властьпрєдержащіє і роблять багатообіцяючі пропозиції елітарні мужі і володарі цього світу.
Потьмарення від сварки з Миколою ніби й не було. В голові чітко і ясно сплітались у логічний ланцюг події недалекого минулого. Все почалося з мимоволі підслуханих Миколиних телефонних розмов:
– Згоден, ця пташка забула, з чиєї руки золоте пшінце ще недавно клювала… Варто б натякнути… злегка… Або відправити… в Чечню… Хай дрочить по гарячих точка…
Тоді в нас виник невеличкий конфлікт.
– Не чіпай Ярки, – дала зрозуміти Миколі, що все знаю і не погоджуюсь на жодні радикальні дії проти неї.
– Гаразд, – легко, без звичних для нього еківоків, згодився Микола. – Але, коли твоя подружка насмілиться оприлюднити своє так зване журналістське розслідування, нам, дорогенька, прийдеться розпрощатись не тільки з нашим першим мільйоном, а й з єдиним, першим і останнім своїм життям. Отож, вибирай.
– А до чого тут я? Чому завжди, при будь-яких ситуаціях, маю вибирати я?
– А тому, що ти хочеш золоту рибку ловити і ніжок не замочити. А так, дорогенька, не буває. Пора змиритись і зарубати собі на носі, що великих і водночас чесних грошей не існує в природі. Отож або змирись, або іди в монастир.
Микола явно ставив мене на місце, натякаючи, що, коли не перестану грати вар'ятку, відправить мене або в подружню відставку або ще далі, наприклад, в монастир, психлікарню, чи просто відстріляє і оком не моргне. І я причинила піддувало, не тому, що боялася стати жертвою репресій, які влаштовували на початку 90-х осоружним старим жонам новоспечені провідники нації. Мені іноді задля розваги хотілося помилуватися самодурством і наївним самочванством свого чоловіка. Дивись, дивись, як красується-малюється, хвіст і пальці віялом, воло роздув, мов пелікан… Якби ж я не жила в цій дикій країні, серед цих примітивних гуманоїдів з їх середньовічною пристрастю до перманентних полювань на відьом, а, наприклад, в Об'єднаних Стейтах, то давно була б сенатором… В Америці, точно, вже була б світовою знаменитість. Там соціально активні жінки круто стоять. А головне – затребувані. Тому й порядок у державі. Хоча – ненавиджу феміністок, звісно, доморощених, з їхніми гендерами-бендерами і паритетами-раритетами. З істеричним лементом про рівні можливості… З їх позою незалежної жінки… А коли розібратись, то все це лиш гормональні рефлексії, викликані тугою за двома суто жіночими позами – на спині і на колінах. Отакий маленький парадокс моєї, перепрошую, ментальності. І большая правда жізні… Бо, поки ті недотіпані
