амазонки по гуртожитках та запльованих «малосімейках» утинають собі цицьки, аби стріляти з лука по хлопах було зручніше, ті хлопи преспокійно діляться благами, славою, преміями і владними кріслами із податливими, згідливими, веселенькими-м'якенькими молодичками. Звісно, з природи я не була такою зручною підстилкою, але вдавати таку доводилось не раз. Допоки не накидала на шию збрую та не брала міцно в руки шовкові віжки…
Але… про що це я? Чого понесла на феміністок, навіжених від гормонального отруєння? Наскільки мені відомо, Ярослава до них не належала. Хто-хто, а вона добре знала, з ким спати. Однак часом любила вдавати із себе таку собі Діву Орлеанську – слава жити не давала. Отож при тій розмові з Миколою мене і розібрала справедлива злість: а й справді – чому це я маю жертвувати власним добробутом ради примх та забаганок голодної на славу, нарваної дурепи? Скільки того життя, щоб його жбурляти під колеса боротьби за якусь там вигадану схибнутими на голову ідею? Тим паче, коли можна цю ідею перетворити в бездонне корито?
ГАСПИД
«І хлебтати, хлебтати, хлебтати з нього, жерти, як не в себе, в три горла, аж щоб через вуха перло, з очей бризкало, і щоб нікому крихти не дісталося, отак-о – отак-о… » – Гаспидська личина, роздувшись, як жаба на болоті, огидними жестами ілюструє мої думки, запихаючись моєю шиншиловою шубою, Миколиними мокасинами (і де воно лиш діп'яло їх?), при тому бридко гикаючи та пукаючи.
– Покидьок, – кажу незлобливо, – глянув би ти на свою гидко-капосну мармизу…
– А так естетичніше? – питає мармиза, перевтілюючись, як Ступка в гетьманів, то в Миколу з виряченими очима, то в мене, з набитим доларами писком. До компанії не вистачало ще несамовитої фізії Петра Першого та мумії Мазепи, прип'ятої до коня, або ще чогось із вбивчого арсеналу «естетики відродження». Однак на чортяче мавпування я реагую спокійно-саркастично, як українська публіка на жалюгідне «патріотичне» збоченство здекваліфікованих бездіяльністю вітчизняних кіно-корифеїв.
– Браво! Ґеніально! Якби всі наші мистці були такими талановитими, як ти, дідчий сину, Голівуд би перевішався з досади.
Дивно, але часом цей бісівський недоносок розважає мене, як блазень французьку королеву. Радше, як колись у дитинстві, заспокоює дурноверхими вибриками мою розтривожену душу. Отож якомога величніше розвертаю свою царствену парсуну і прямую до дверей, що ведуть на позолочену першим сонячним промінням терасу. Вже в порозі різко оглядаюсь і – сто чортів! – бачу, як пекельний виродок смішно викаблучуючись та підстрибуючи на кривеньких ніжках, крадеться по сходах за Дарусею.
– О сссуте дрррач! – ричу ледь чутно улюблену лайку моєї улюбленої дорогесенької бабці.
– Ти кого маєш на увазі? – кокетує, як гей-телеведучий, втративши необачно пильність, нахабний Гаспид.
– Я маю на увазі тих сто чортів, які тебе, клятий вилупку, клянусь бабою Арехтою, сьогодні, ж на очах Князя, поріжуть, як макулатуру, на дрібні смужечки або підсмажать на сніданок для політичних повій…
Гаспид кам'яніє, а далі починає дрібно тремтіти, мов Кібчик при одвірку, блазнюючи та півкаючи: «Йой боюсь, йой страшно!..» – Але взмиг ока розтає в повітрі, наче мильна бульбашка.
Я ж переможно сміюсь, злегка вальсуючи виходжу просто під Ніагару сонячного сяйва і вклякаю, осліплена красою ранкового світу.
РАЙ!
Рай… Мій земний рукотворний рай… Як я марила ним! Як мріяла про власну манюпуню латочку на його недосяжній для простого смертного території! І ось – стою посеред свого Едему, вдихаю запаморочливі пахощі весняних квітів, що буяють небаченим різнобарв'ям на розбитих Кібчиком клумбах. Азалії… флокси… тюльпани… нарциси… гіацинти… Так пахне щастя… Добре, що Гаспид десь завіявся, а то б засмердів мій Едем паленою сіркою. В молоденькому саду серед розкішних смарагдових кущів, обсипаних пуп'янками та самоцвітами рос, витьохкують невидимі щасливі соловейки і ще якісь незнанні пташки-щебеташки… Так звучить щастя. Примружую очі і, здається, чую, як шовковою травою шелестять кроки голісінької Єви… Як, заховавшись за яблунею, вражено стежить за нею Адам, ще не здогадуючись про Змія, що причаївся у листі… Так невинно ходить солодка, мов гріх, любов. Жаль тільки, що ходить, обминаючи мене десятою дорогою…
Однак, щось минає, а щось і зостається… Минає химера, мрія-забаганка. Зостається матеріальне – цей дім, цей сад, цей зільник…
Ні, що б там хто не балакав про святе і найсвятіше, скільки б чесні мучні «за Україну, за її волю і народ» не нудили своїми наївними ідеями, я знаю одне: за такий рай варто продати не лиш ту ідею, а й душу…
ЛАБІРИНТ
Гордо, з гідністю людини, яка немарно живе на цім світі, виходжу за браму. Перед очима – безлюдна вуличка дачного селища, схожа на стометрівку міфічного лабіринту, якби не зелені кучері дерев над суцільними сірими огорожами… Лабіринт влади… Найжахливіший, найлюбострасніший, найжаданіший, найомріяніший храм на землі, до якого рвуться смертні, а дорвавшись, гинуть під копитами, під золотими копитами кровожерливого Мінотавра брехні, підступів, запроданства. Вірніше, гинули… Бо найхитріші наловчились навіть у лабіринті, навіть у шалених перегонах його плутаних стометрівок, вигризти собі затишну нірку-нішку і там час від часу перепочивати, та набиратись сил для нових кривавих змагів за владу.
Машинально оглядаюся: над високою металевою огорожею гордо і неприступно височить моя фортеця… Страшно подумати, яким коштом вона мені далась! Якими героїчними зусиллями!..
– Ой умру! Люди, людоньки, подивіться на цю героїню! Ви вже чували про те, як вона заробила свій перший мільйон, тепер послухайте, як мужньо вона вкрала свою першу тисячу долярів… правда, не зовсім тисячу, а цілих десять!.. Ойо-йой… – У повітрі нагло запахло сіркою. Гаспид! Чорти б його побрали! Очевидячки, бісовій личині обридло курей полохати, тож, заламавши лаписька (з мене збиткується), шкандибає попереду і волає в три горла. І хоч я знаю, що ніхто, крім мене, його не чує і не бачить, перелякано озираюсь навсібіч, хапаюсь за серце і шукаю оком, чим би це пожбурити в проклятуще ісчадіє.
– Заткнись! А хоча… про мене, кричи, хоч лопни! До речі, дурибале лабонатий, супроти оцих, що ще хропуть за броньованими брамами, я – свята! А та якась тисяча, що я, як ти кажеш, украла, ламаний гріш жебрака проти тих мільйонів, на які вони обчистили рідний народ.
– Але ж ті десять тисяч долярів, які зібрала американська діаспора на підтримку штанів скацапнілої української інтелігенції…
– А ми їх і розподілили чесно…
– Авжеж! Пригадую цей перший ваш з Миколою благодійний фарс… Фуршет: дешеве шампанське і вбогий десерт. Щасливі фейси провінційних мистців. У спітнілих мозольних п'ястуках – конверти з десятьма долярами… .
– Решта грошей пішла на організацію та обладнання фонду «Народна поміч». Що, облизався?
– Припустімо, офісну техніку ви теж приволокли після першої своєї візити в Америку… Так що зосталося ще й на дачку, і тачку… А, до речі, за ідею «народної ідеї» мали би-м мені ручки цілювати… »Народна ідея»… таке кругленьке, хитреньке назвисько хитренької організації… І вашим, і нашим. І очі нікому не коле, бо всі – за народ, і на виду у всіх, бо всі ж лиш тим народом перейняті, всі лиш гризуться та голови
