літературними передачами збляк і розтанув печально за відгодованими спинами «рятівників» України. Телесимвол відродженої неньки України пережив себе. В умовах політично-економічної кризи він уже не збуджував у голодного, враз збайдужілого народу жодних патріотичних імпульсів. І в цьому найбільша заслуга такої шароварно-калинової, такої освітницько-просвітницької балди-шараги, як очолювана вами Ліга «Народна ідея». І твоя теж, мамусю…
– Якби я знала, що так думає Князь… Що ти не перебріхуєш його…
– Будь певна, що він думає саме так. Інакше – чи тратив би я час на тебе, солоденька? Але повернемося до Ярослави. Тож, дякуючи націонал-мовчунам, мало хто з громадян помітив, як зник з телеекранів чорнобривий символ незалежної України. Сама ж вчорашня сліпуча телезірка ще відчайдушно борсалась в комерційній трясовині телеефіру, намагаючись пристосуватися до нових вимог нових господарів. Але ці потуги виглядали жалюгідно. І не без вашого сприяння-мовчання всі її проекти піддавались нищівному остракізму, как нєсостоятєльниє. Чужорідним богам українського ефіру до фені був народ з усіма його клопотами. Яка біда, які проблеми?! Купи прокладки і будеш захищений аж до вечора! – глумились з голодних пенсіонерок телеекранні дівулі. А молодики з перфектно розвиненими хліборізками щодень переконували беззубих шахтарів, що головна загроза для них – це карієс.
ЛАБІРИНТ
Дачна вуличка здається безконечною, як витягнуті в нитку ходи міфічного Лабіринту. Доки пан Український чи то пак Отто Брех, чи то сам Князь в особі Гаспида розводить антимонії про наші з Миколою «злочини» перед рідним народом, помічаю, що на місці старого приземкуватого будиночка давно забутого радянського кінорежисера, де в останні роки проживала його шоста вдова із сином-парубком, просто-таки як із води виріс модерний котедж у п'яти рівнях: якийсь бідний слуга народу хатинку собі злабудав, та таку, проти якої моя фортеця – собача халабуда. А ти, вишкварку з пательні пекельної, ще смієш пельку на мене відкривати та звинувачувати у всіх смертних гріхах! Ой-йо-йой! «Ярослава не вписувалась в жодний крутий віраж рідної студії! Єдиним її шансом став проект телерепортажів про самоселів у Чорнобильській зоні!.. Вона вхопилась за цю тему, як потопельник за соломинку. І – випливла!»
Знаю! Без тебе знаю: босам студії проект сподобався. Їй дали «добро» і відрядження в зону. Разом з тим її дружком-оператором. Він, до речі, теж десь пропав. А він, бува, не…
– Ти, мамусю, добре знаєш, що – «не»: не вбивав, не тручав, не замішаний. І що його «випадково» збила машина біля під'їзду студії. Інформація про це промелькнула тільки на одному з приватних телеканалів.
– Журналісти самі провокують свій відстріл. Я теж ризикую. Щодня, коли підписую до друку якусь гостру статтю. Теж мені геройство! Буденна робота, та й годі… А щодо Ярослави, то вона теж із власної волі стала сталкером. І прибилася до покинутого села, населення якого складалося з молодої сім'ї біженців із Чечні з трьома дітьми, баби Палажки та причинного її мужа Федора, з однією метою – зняти фільм, який би її реабілітував в очах начальства. От і весь героїзм.
– Воно то так, мамусько, але біда в тому, що ти на цей примітивний, звісно, на твою думку, героїзм не здатна…
– Не твого розуму справа, дідьку, – відмахуюсь від осоружного Гаспида, як від мухи, не в силі чинити спротив спогадам, що, як вир, затягують мене назад у минуле.
ЗЛОЧИН
Ярослава стільки разів переповідала цю детективну історію, що мені здається, нібито все відбувалось зі мною.
… Приютила Ярославу баба Палажка, щаслива, що буде з ким бодай словом перемовитись. Від балакучої баби і дізналась Ярослава про «чортівню», що останнім часом почала творитися у нічних чорнобильських нетрях. Бабине диво не забарилося. Десь на третю ніч свого побиту в зоні, намагаючись прилаштувати звикле до м'яких диванів тіло до твердого бабиного тапчана, Ярослава почула глухий жіночий крик: »Облава! Ховайся!»
Ярослава кинулася з хати, мало не збивши в темних сінях Палажку. Тільки за тином, де починалися чорнобильські джунґлі, схаменулась: «Господи, таж не війна! Хай вже баба облави боїться, а мені чого страхатися з посвідкою телерепортера одного з найпрестижніших каналів?»
Але приглушений переляком гул наростав, заповнюючи темний безмір здичавілої тиші. Скоро між деревами замиготіло пригашене світло фар. Машини були, видно, важкі, бо заледве повзли по зарослій травостоєм лісовій дорозі. Вантажівки їхали в напрямку Чорнобильської АЕС… Чого вони туди їхали під покровом ночі? Чуття мисливця за сенсаціями підказувало: тут щось нечисто. І Ярослава, перемагаючи страх, побігла назирці, ховаючись в темені лісу. Бігти довелось недовго. Фури – закриті рефрижератори, зупинилися зразу ж за селом. З них вискочили темні тіні, мовчки почали вивантажувати контейнери і тут же прикопувати їх у готових шанцях. Чувся тільки скрегіт лопат і шурхіт землі.
Через тиждень Ярослава повернеться сюди з оператором, а ще через тиждень її репортаж із Чорнобильської зони про незаконні захоронення там радіоактивних відходів атомних електростанцій Європи, санкціоноване котримсь із державних зверхників, дивом з'явиться в ефірі і потрясе всю країну. А за кілька днів всі опозиційні газети заволають: »Україна – світове радіоактивне сміттєзвалище!», «Нас усіх хочуть поховати в Чорнобильській зоні!», »Хто заробляє на знищенні українців?»
Ім'я Ярослави знову було на устах народу. Але щаслива зоря її як зблисла миттєво, так і згасла. На цей раз – назавжди. Газети покричали-покричали і переключилися на нові події нашого стражденного, щедрого на підлість життя, народ поремствував–поремствував та й забув, депутати та прокурори пововтузились і, не знайшовши винних, благополучно заспокоїлись. А Ярославі тихо порадили шукати собі роботу деінде.
Отака казочка про мужню журналістку, що не продалася ні владі, ні олігархам і поповнила список мучнів свободи слова. Як на мене ж, бідна Ярка не знала, кому чим дорожче продати свою політичну цноту. Купця тоді просто не знаходилось. Та й кого, в якій такій Америці цікавить наш Мозамбік? Хіба що як ринок збуту промислового та культурного непотребу, смертоносних ліків та ядерних відходів… і з цим треба змиритися. І мати з цього зиск. Вірніше, бодай з цього, як не годні дати собі іншу раду.
Гаспид, очевидячки, стомився від політичної дискусії, як стомився б кожен аматор, бо не прощаючись щез, залишивши мене одну на півдорозі до Озера.
МАРГАРИТА
Я намагаюся бути об'єктивною. І коли в мене це виходить, в'їдлива бісота дає мені чистий спокій. От і зараз десь не видно Гаспида, мабуть, почувши моє благородне алаверди чи то пак здравицю на честь покійної колеги, втішився і поскакав, козел безмозкий, на Банкову п'яти владі лоскотати. Най біситься! Доки не напореться на якогось дебелого агента служби безпеки самого Князя… А САМ, як мені відомо, вольностей чортячих не полюбляє, хвости відкручує враз і то при самій сраці.
Але – повернемось до Ярослави. Отже, попри все, її репортаж «До смерті і назад», звичайно, потрясав. Але він був побудований не стільки на фактах, як на здогадках, припущеннях і святому гніві. Я ж знала все про цю, не скажу, що гуманну, але, що поробиш, безвихідну справу, яка, на жаль, заварювалось на моїх очах і варилась на моїй кухні, при моїй мовчазній згоді. А що робити? Ми, як придумав один сатирик, – Мозамбік. Країна третього сорту. Наші зверхники нічого не вирішують на світовому рівні. Вони тільки слухають, вухами мовчки хлапають і слухняно виконують дружні поради. Часом – просять. Народ теж поки що німує… попереджений планетарною кампанією боротьби проти тероризму. А що? Спробуй-но тепер підняти свій національно-визвольний хвіст, як тобі його одним махом відрубають американським
