мудрі сушать, як його обдурити, нажившись добряче. Тож це я шепнув декому на вушко, мовляв, хочете уникнути всіляких там громадянських непокор, націоналістичних рухів та протестів, барикад і кровопролиття, благословіть «Народну ідею» на чолі з досвідченим і неперевершеним бійцем невидимого фронту Миколою Стукачевичем Страхопуденком. Цей словоблуд і підлороб так вже затуманить розгорнутою метафорою мізки національно пробудженим масам, що замість барикад підуть вони строєм під «Червону калину» йому барабульку садити або ж з лементом патріотичним: «Ідею убивають!»– поскачуть по селах гроші збирати на новий піджачок панові чоловому, бо цей вже дуже засмальцьований та заштопаний. І де це ти лиш так ловко штопати навчилася?
– Не твоє псяче діло! І на Миколу не наїжджай, не податкова… Якби він був таким мерзотником, його б люди вкотре до парламенту не вибрали. – Звісно, що я лукавлю, і вража личина аж підскакує, готова політикувати хоч до вечора. Нахапалося грамоти, свинське рило, гасаючи по лискучих паркетах владних коридорів на Банковій та Грушевського, от і вдає з себе профі з політики та чорного піару. Куди тим політологам та політтехнологам! Хай поховаються по шпарах і звідти вчаться, як світом колотити, доки я цього виродка диявольського при собі в столиці тримаю. Хоч, щось мені ся здає, на інших дивлячись, що не лиш я одна… От вам і влада від Бога. Та кишить вона чортами, як болото тепле – пуголовками!
– Не люди, дорогенька, твого Микольцю вибрали, не люди… – перебиваючи мій внутрішній полум'яний монолог, вставляє своїх п'ять копійок Гаспид, – А в'їхав наш герой у парламент у партійному списку, як блоха на собаці. А про що це свідчить? А про те, що питомий патріот ще не виконав до кінця свою добре оплачувану місію, не вичерпав себе, як інші… Ті кричали, дряпали один одному очі, а він повз тихенько, як гад лісовий, та щоб не забули його, все нам про невичерпний енергетичний потенціал рідного народу розказував по радіо…
До речі, хто його напоумив з тими списками та з радіом? Ваш покірний слуга! Між іншим, справедлива наша, тебе теж лоскотав щотемненької нічки грандіозними планами. Сама ж бо ти навряд чи дотумкала, хоч ти в нас достобіса серомудра. Особливо там, де грішми пахне.
ГРОШІ
– Гроші, вилупку, не пахнуть.
– Не заспокоюй себе намарне, мамусю: пахнуть! Ще й як пахнуть! Лайном і кров'ю. І той запах чують… і знаєш хто? Ті, що до тебе щоночі з вилами приходять. – І щойно така фист серйозна гаспидська почвара аж захлинулася сміхом, як циган сироваткою.
– Так це твоя робота, виродку? – від несподіваного прозріння мене починає дрібно теліпати.
– А ти як думала, бріліянтова? Що я тільки на паскудства твої здатний, і ні на що добре? Між іншим, ти – зажерлась, мамусю, і це декому перестає подобатись…
– По-перше, бісова личино, я тобі не мамуся…
– А хто ж мене вилупив із того світу? Хто виколупав із рідного теплого і веселого пекла і пожбурив, мов непотріб яку, у брехливий, злий, пімстливий людський світ? Чи ж не ти, моя мамусько? Це раз. А по- друге, прийшла пора твої карби-грішки рахувати. І, як ти здогадуєшся, мамцю, в цім, фе, гівні бабратись татко Князь, як на біду, мені доручили. Так що…
– Курва мама твоя була, то ти мені погрожуєш?!
– Та де?! Попереджаю, що час розплати не за горами. Борги ростуть, ціни зростають… Бо вже й золотце для розплати підросло, як декому відомо, от-от шістнадцять стукне.
– Але я сказала, що не віддам її вам! І Князю перекажи, недоноску поганий.
– Даремно базар розводиш, а ще даремніше по церквах бігаєш, прощення в того, що вгорі, просиш… Чого очі вирячила, мамусько? Ми все знаємо, все бачимо, ми – скрізь і всюди – таємні агенти Пекла… Дурно попів за ризи шарпаєш та в руки цілуєш… Хтозна, може, той, що в оболоках, і простить тебе, грішну, але той, що у бездні, – ніколи! Дворушництво, дорогенька, у наших краях пекельних не прощається.
СУСІДИ
Мені темніє в очах від диявольських одкровень Гаспида, який до того ще й мавпується переді мною то знахабнілим Кібчиком, то кривить щосили бандитську морду Фекалюка, то виписує кренделі, випнувши груди, червонохвостим півнем, увінчаним Миколиною головою.
Гаспид веселиться, а мені кров крижаніє… Вони все знають. Ці пекельні агенти, ці жорстокі воїни Князя… Вони контролюють кожен мій крок, кожен прокол, кожен грішок… Гаспид правий: виходу немає… Але я не здамся… Я заподію собі смерть… Я… я ж просила бабу Арехту, я ж заклинала Князя, я ж – душу запродала!, аби лиш вона, дитина моя, прожила в мирі із собою, під Богом, як більшість людей…
– Я… я… я уб'ю тебе, бридкий недоноску, донощику поганий!.. Я переверну догори дном ваше кляте Пекло, але не віддам, не віддам її!… Не-е-ві-і-дд-а-а-ам..
– Бідна жінка, не витримала випробування достатком… Н-да, не просто: з болота та зразу до злота… – Співчутливо-зневажливі слова долітають з вотчини розбухлого на розпродажі карпатського лісу вождя однієї з тих дрібненьких партійок, які прикривають свою голу злодійську суть поетично-гуманістичними назвами. Звісно, вони – про мене, божевільну, що репетує вдосвіта під чужими ворітьми та чесним людям спати не дає. І хоч достеменно я не знаю чи то справді так, чи мене знову жорстоко розігрує клята гаспидська личина, про всяк випадок імітую кашель і прискорюю крок. Швидше б до озера! У ліс!! Подалі від цих пластикових мішків, під зав'язку натоптаних грішми, від цих силіконових душ, напханих гріхами, від самої себе, наскрізь фальшивої… і нещасної, такої нещасної і самотньої… Жаль мій такий великий, що навіть Гаспид не сміє над ним збиткуватися. І лиш хекає здивовано при нозі, як вірний псяюра.
ЯРОСЛАВА
До озера й назад… До озера й назад… «До смерті й назад» – так, здається, називався останній телерепортаж Ярослави Вишиваної на каналі незалежної телекомпанії «Ренесанс», президентом якої вона збиралась незабаром стати? Про це призначення говорили всі. По-різному, але одностайні в одному: це крісло – Ярославине. На початку 90-х Ярослава прийшла на ще державне телебачення просто з мітингів і барикад нашої так званої оксамитової революції. Гарна, запальна і, як вона говорила про себе, національно віруюча, Ярослава, певно, впала в око тодішньому міністру інформації, теж націонал-демократу, оскільки в ті роки належати до національно свідомих було престижно і дуже вигідно. Ще б пак! Зріла сорокарічна красуня з важким вузлом вороного волосся над високою шиєю, з палаючими карими очима на блідому лиці відповідала всім уявленням про ідеальний образ українки і повинна була стати символом пробудженої і вже вільної неньки України. Міністр був романтиком, але знав що робить. У той ворохобний, революційний час ошалілий від свободи народ спраглий був героїв і героїнь, харизматичних особистостей, за якими можна було кинутись у вогонь і воду. Народ, в пам'яті якого зі шкільної лави ясно сяяв легендарний образ Ярославни, всім серцем прикипів до колоритного, такого телегенічного образу Ярослави. Столицею шелестіли чутки, нібито телепередачі Ярослави побили популярністю навіть латиноамериканське «мило», нібито по цілій Україні, а надто по селах і надто жінки кидали роботу в полі, забували про негодовану худобу і дітей і вклякали перед телевізорами. Кожне її слово падало в онімілі маси, як краплі довгожданого дощу в суху землю, пробуджували в них приспану або залякану національну свідомість, а з нею і надію на кращу долю.
Що ж до мене, то я не дуже заздрила Ярославі. На той час, коли всі, наслухавшись Ярослави, бігли синьо-жовті прапори піднімати на ґанка сільрад і фронтонах обкомів партії, я реалізовувалась у не менш почесному, але прибутковішому бізнесі – на благодатній благодійній ниві національного відродження.
