Та тільки-но трепетний лірик, влучивши момент, пригорнув до грудей грайливу русалку, як отримав… коліном у пах. Зловтішно зареготавши, Жоржетта вилетіла, як рибка золота, з басейну, підхопила на льоту барвисту сукенку і розтанула за межею володінь пана Чепраги.
Клята дракулиця! Навіщо вона дражнила його? Чого добивалася? Він не міг збагнути. Не знала цього й Сніжана, недалекість якої спочатку вабила його, як несподівана цнота, але тепер почала дратувати. Біда, але Тодор Йонович все частіше ловив себе, як злодія на гарячому, на думці про Жоржетту. Що за чортівня, — лаявся, але це не допомагало: йому потрібна була та чорна вогненна дракулиця!
Скоро почав помічати, що шукає її… Їдучи містом, обмацував поглядом всіх перехожих дівчат. Одного разу навіть пригальмував біля стрункої чорнявки… Серце мало з грудей не вискочило… але то була не вона… І раптом, коли він вже втратив надію, побачив дівчину… у власному домі! Але тепер уже… поряд з його першою, з його вірною старою жоною Ритою!
Шалене бажання охопила його при першому погляді на Жоржетту. Збудження затьмарило розум. Втративши обачність, він спробував укоськати брикливу лошичку, але всі його безумні спроби завершились ганебним провалом… Любовний вогонь згас. Натомість з'явилась тривога: чого хоче від нього ця дівка? Навіщо вона його переслідує? (Тепер Тодор Йонович був переконаний, що Жоржетта його переслідує, але невідомо, з якою метою). І хто вона така, звідки взялася на його сиву голову? Чисто, мов кара Божа…
Ще більше занепокоїло Тодора Йоновича повідомлення Рити, що Жоржетта — племінниця Мілі, відданої, німої його довголітньої наложниці Мілі! Отої чорнявої солоденької молодички, що сама прибилася в його дім, сама стала рабинею його жінки і дітей, роками перла замість лінивої Рити хатню роботу, дітей доглядала і роками, як тінь, безшелесно проникала опівночі до нього кабінет і безшелесно покидала його, сонного і вдоволеного, прикривши оксамитовим коцом. Сараку, сараку… Бідна терпелива Міля… Де вона зараз? Чому пішла від Рити? Він ніколи не питав її, де збирається віка доживати. А могла б вікувати у тому великому домі, що став уже і її, старітись разом з Ритою, котра, звісно, ні про що не здогадувалась, а коли й здогадувалась, то не показувала, боячись втратити і його, і Мілю…
За спогадами, що зненацька нахлинули на нього, Тодор Йонович забув, де він. Кволий голос Рити повернув його до дійсності.
– Приходила сусідка Надя, — сказала ледь чутно Віоріка, — вечерю приготувала. У мікрохвилівці… ще тепла печеня. Хоч ти й любиш, щоб з печі… але вже вибачай. Прошу тебе, повечеряй. А я посиджу. Хоч подивлюсь на тебе. Ти так рідко став бувати вдома, що я вже й забула, як ти виглядаєш. Бачу, зовсім посивів. І мішки під очима… Багато працюєш? А здалося б і про здоров'я подумати: не двадцять уже…
«Завелася, старушенція: сивий, мішки під очима! Та шістнадцятки мене ще за гайдука молодого мають, а вона… занила—завила, бля. Нема гіршого, як стара хвора жінка! Сам коло такої окучуришся від тоски-печалі», — з досадою думав Тодор Йонович, метикуючи, як би це швидше відправити Віорелію до дітей, бо якщо та суча чорна бісиця вже протоптала сюди стежку, то добра не сподійся…
Рити він не боявся. Скоріше… хотів мати фацу (лице), як кажуть у його колишній вотчині — селі Буківці, і то не стільки перед дружиною, як перед дітьми, для яких був завше взірцем порядної людини і доброго, турботливого батька. Не хотілося б, аби вони дізнались від обдуреної і обуреної матері про його… зальоти. Бо ж хто його знає, коло кого ще прийдеться голову прихилити на старість… В цьому житті все скороминуще, а найбільше — гроші. Вони минають і обминають людину, а от старість і смерть — ті не обминають, навіть царів не обминають.
Щось квилила хвора дружина, але він не чув, зайнятий невеселими думками, що зненацька нахлинули на його ще браву гайдуцьку душу, і… і ледь вловимим, як перший укол невиліковної болячки, передчуттям смертельної небезпеки. Звідки це погане… незатишне… мульке передчуття? Чи не дівка його та чорна налякала? Мабуть, це вже старість підкрадається підступна, якщо почав він молодих жінок побоюватись…
– Ходи поїж, а я на тебе подивлюсь. А то вже забула який…
Прокинувшись від невеселих дум, Тодор Йонович якусь мить здивовано дивився на літню жінку, що, лежачи на дивані, намагалась по-дівочому кокетувати з ним, але виходило це так жалюгідно, що йому самому було незручно. Тож мусив послухатись. Поплескавши дружину по крутому пухкому плечу, встав і пішов на кухню, подалі від її невмілого кокетування, жалюгідного загравання і… чогось незатишного, тривожного, що наразі холодним вітерцем повіяло в душу.
* * *
Тодор Йонович вечеряв печенею на кухні, і крізь відчинені двері Віоріка бачила, що їв зі смаком, видно, молода не дуже дбає про нього. Та й не дивно. Молодим жінкам не до хукання — їм кохання подавай. І то щоночі. Он як змарнів, мішки під очима. Певно, «віаґру» ковтає жменями… Бо звідки б то у його роки тій дитинці взятися, як не від «віаґри»? Часто такі чоловіки, що лигаються з молодими, вмирають від інфаркту, або їх інсульт розбиває… Їй навіть жаль стало Тодоріку. Це вчора, переконавшись на власні очі в його тяжкій зраді, вона проклинала і ненавиділа його. Хотіла вбити, на шматки порізати… І зробила б це, не здригнувшись, якби він потрапив під руку. Але зараз їй жаль його, старого, втомленого гонитвою за грішми і жінками.
Відчуваючи на собі уважний погляд дружини, Тодор Йонович раз по раз здвигав плечима, ніби хотів скинути з себе вагу вини перед нею. Наразі він позіхнув, відсунув горщечок і сказав, ні до кого не звертаючись:
– Щось мене на сон клонить. Піду подрімаю…
І, ледь ногами переставляючи, побрів у кабінет і зачинився. За хвилю щось там глухо гупнуло, а із саду через чорний хід ввійшла у вітальню Жоржетта.
– Пора, — сказала, звертаючись до враз посірілої Віорелії. І та покірно встала під суворим поглядом покоївки, і обидві жінки зайшли у кабінет. Тодор Йонович лежав на зеленій килимовій долівці, розкинувшись та похропуючи, як молодий гайдук на галяві весняних кодрів. Жінки деякий час мовчки дивились на нього, мов зважуючись на щось чи споминаючи щось. Потім схрестили, як шпаги, і розвели погляди, побачивши в них тільки сірий сталевий блиск запеклої рішучості.
Жоржетта присіла навпочіпки, розгорнула пакет із міцного поліетилену і спритно одягла його на голову Тодора Йоновича, тісно скрутивши краї під підборіддям. Той зашарпався, заклекотів, як лелека, замахав руками, мов крильми, задихаючись та з усіх сил намагаючись зірвати з голови пакет.
– Тримайте його за руки! Чуєте? Сядьте на нього і тримайте за руки! — зашипіла люто Жоржетта, відбиваючись від дужих Тодорових п'ястуків. Але побачивши, що Віоріка стоїть скам'янівши, закричала. — Не стій! Не смій його жаліти! Він тебе не жалів, він не думав про тебе, коли ґвалтував мене під самим твоїм носом, ось на цьому дивані, на цьому килимі! А ти знаходила мої шпильки, мої сережки і не вірила! На ось, подивись! — І покоївка рвонула на собі куценький, до пупця, топик, оголюючи груденята у фіолетових покусах і засосах. — Може, хоч тепер повіриш, що твій чоловік — чудовисько, яке має здохнути! Бо я… я тебе сама вб'ю!
«Он воно що! — сахнулась Віорелія від страшного зізнання Жоржетти. — От звідки ця ненависть! А я… А він… як він міг… у неї, дружини, під боком…»
Чорна кров ненависті залила її розум, солод помсти розіллявся тілом, і вона сліпою лютою совою кинулась на свого ворога, на свого тирана, на свого кривдника і … стиснула на його борлаку сталеві кігті…
Але Тодор Йонович виявився дужчим, аніж думали жінки. Треноване, плекане тіло не здавалось. З усіх сил напружилось, рвонулось і вирвалось із трясовини паралізуючого снодійного та «обіймів» дружини. З нелюдським зусиллям розклепив ніби склеєні повіки, і…
