— Чому ви такі упевнені?
— Тому що цих панів я знаю давно… — О'Брайн поблажливо усміхнувся. — На що здатні старший інспектор Вестрік, вискочка, найвища втіха для якого ганяти вулицями на голубому лімузині, чи його два помічники, одним миром мазані зі своїм начальником? Вони перевернуть усе догори ногами, опитають кільканадцять чоловік, запідозрять, відкинуть підозру і потім… потім старший інспектор Вестрік знову сяде у свій лімузин, а з ним його помічники, і вони повернуться з тим, з чим і приїздили сюди.
Він підійшов до Девітта і по-батьківському поклав йому на плече м'яку, велику, як лопата, руку.
— Ви все ще не зрозуміли, мій любий друже, що ніяка криміналістика не дасть вам найменшої користі, бо тутешні люди німі й глухі, на ваші запитання вони не кажуть «так» чи «ні», а просто відбуваються бурчанням, у яке можна вкласти все, що заманеться. І це, між іншим, добре, бо до чого б ми дійшли, якби кожен почав лізти в душу іншого.
На обличчі О'Брайна якийсь ідіотський оптимізм, і Девітт відчув раптом, що інспектор має рацію. Криміналістськими методами, які застосовуються у великих містах, нічого не витягнеш ні з отого гробаря з букетом троянд, ні з майстра Джойса, ні з місіс Скрогг і навіть з Фіннігена.
Та цих думок Девітт не висловив уголос.
Він сказав тільки:
— Цілком імовірно, що інспектор з Дроеди не зможе одразу виявити злочинця. Але в одному ви, О'Брайне, можете не сумніватися: коли він повернеться у Дроеду, ви не довго будете інспектором у Кілдарі. Як це позначиться на вашій пенсії, підрахуйте на берегах газети.
— Коли вже ви такі відверті зі мною, — О'Брайн аж сяяв од задоволення, — я відплачу вам тим самим. Можна філософствувати про те, чи стає суспільство кращим, коли якийсь бідолаха потрапить до в'язниці; можна ставити питання, хто взагалі завинив — злочинець перед суспільством чи суспільство перед злочинцем. Для Кілдара це не важливо, як не важливо для мене, якої думки про мою персону в Дроеді чи Дубліні. Якщо я піду на пенсію, то мої наміри сягають трохи ширше, ніж просто жити з неї. Разом з паном бургомістром, нашим шановним священиком та деякими іншими особами, зацікавленими в тому, щоб Кілдар прокинувся від сплячки, я візьму участь у благородній справі. Наше старе романтичне містечко оточене чудовими зеленими гаями і луками, має пляж — кращого не знайти навіть на Рів'єрі. Отож ми й поклали використати ці чудові місця для відпочинку людей, котрим необхідна тиша і спокій.
Девітт похитав головою:
— Але в куточку, де люди сподіваються знайти тишу і спокій, не повинно бути постійних убивств. Інакше слава Кілдара згасне, перш ніж закладуть її підвалини.
— Прекрасно сформульовано! — мовив О'Брайн.
— Тоді я дозволю собі сформулювати ще одне запитання, — сказав Девітт. — Що, коли вбивця, котрий все ще вільно розгулює у вашому високоповажаному Кілдарі серед високоповажаних його мешканців, не спиниться на другій дочці високоповажаного Скрогга, і вам доведеться замовляти лід для третьої, Гайлен?
— Теж прекрасно сказано! — похвалив О'Брайн. — Без перебільшення — ви неабиякий конкурент нашому поетові Еррісу. Водночас визнаю доречність вашого запитання. Припустимо, вбивця гуляє на волі. Припустимо далі, якісь причини спонукають його загнати в могилу всіх трьох дочок Скрогга. Та коли це навіть і так, не варто сушити собі голову. Бо Гайлен, яку він тепер мав би переслідувати, живе не в Кілдарі, а в Дубліні, вона хоче там учитись. Раніш вона не могла цього зробити, бо стара хотіла бачити коло себе улюблену дочку. Які сварки зчинялися через це! Тепер дівчина віддалася честолюбному намірові — стати доктором філософії…
Прихід сержанта Албіна перервав розмову. Сержант подав О'Брайнові телеграму, і пухке обличчя того скам'яніло.
Телеграму було адресовано Лайн. Гайлен повідомляла сестру, що вона глибоко вражена смертю Енн і завтра вранці приїздить у Кілдар.
— Все докорінно міняється! — О'Брайн почухав потилицю.
Девітт скоса стежив за ним. Він був певен, що ця дивакувата поведінка інспектора всього-навсього майстерна гра. Невже він знає злочинця і боїться, що той може розправитися з ним? Чи він занепокоєний, що розкриється якийсь вчинок з його минулого?
Девітт знав надто добре: твердження, що нібито поліція рано чи пізно, але неодмінно знайде злочинця, — звичайнісінька легенда, поширювана самою поліцією заради зміцнення свого авторитету. Насправді ж в Ірландії добра чверть карних злочинців гуляє на волі. Нерозкритим лишилося б і вбивство двох сестер, якби він, Девітт, не натрапив, нарешті, на слід, який надав його розшукам певного напрямку.
— Отже, — мовив О'Брайн, — завтра матимемо важкий день. Тому пропоную не марнувати сил. Ай- яй-яй! Оце світ! Оце життя! Та ми все-таки спіймаємо цього негідника.
Коли Девітт і Ерріс підіймалися до своїх кімнат, останній сказав, гикаючи:
— Що за тип цей О'Брайн? Хотів би я проникнути в його думки. На Гайлен чекаю з цікавістю. Коли жінка хоче стати доктором філософії, то це сам чорт осідлав її.
І присолив цей дотеп ще непристойнішим виразом.
Наступного ранку Девітт побачив перед собою молоду жінку, в якій одразу впізнав Гайлен. Бліде обличчя з широко поставленими сіро-зеленими очима, руде волосся. Повіки ледь почервоніли — певно, вона плакала.
Девітт не знав, як поводитися з нею. За кавою вони обмінялися лише кількома фразами. Коли Гайлен закурила сигарету, Девітт глянув на стіну позад неї, де висіла рекламна картинка. На ній був зображений молодик, що курив з насолодою, а внизу підпис: «Стрункий, гожий пан курить лише Боффін-тютюн». Девітт зняв її і повернувся до столу. Під здивованим поглядом Гайлен він витяг з кишені ножика і розрізав картинку на багато маленьких чотирикутників. На кожному з них він написав поняття або імена, які спали йому на думку, коли він обмірковував кілдарську трагедію. Потім струсив ці клапті в попільничку і перемішав їх. Після цього витягнув і порозкладав на столі, наче карти під час гри у «дев'ятку». Майже годину бавився цим, весь час розкладаючи по-новому, і раптом знайшов разючі комбінації. В другому ряду лежали поруч вісім карток, на яких стояли слова: «мати», «двері», «мародери», «ліхтар», «артисти», «замок», «Лайн», «іржа».
Схвильований, ніби він уже тримав у руках ключ до розгадки, Девітт зовсім забув про присутність Гайлен і аж здригнувся від несподіванки, коли відчув за плечима її подих.
— Що ви робите?
Девітт обернувся, не підводячись.
— Хочете відповісти мені на кілька запитань?
— Охоче, — сказала вона серйозно. — Будь ласка, питайте.
— Скільки років цьому готелеві?
— Щонайменше п'ятсот. У нашому краєзнавчому музеї є документи, які засвідчують це.
— Ви не скажете, чому його спорудили так далеко від центру міста, в глухому закуті?
— Скажу, — Гайлен ставала дедалі уважнішою. — Мої предки були завзяті мародери. Але всі їхні гріхи їм відпущено, бо грабували вони переважно англійські судна, які тут, унизу, розбивались об скелі.
— А тепер відгадайте, що я весь час пробую знайти? — Девітт зібрав картки. — Як саме вбивця проник у дім.
— Розумію, розумію, — схвильовано вигукнула Гайлен. — Ви, либонь, маєте, рацію. Мій старий вчитель, який працював у краєзнавчому музеї, говорив, що чув від людей про підземний хід від прибережних скель у будинок. Здобич з розбитих кораблів через нього…
— Ходімо! — Девітт схопився і швидко вискочив у маленький коридор поруч з кухнею. В кінці його виднілися оббиті залізними штабами двері, заіржавілий замок і засув, які він уже оглядав.
— Цими дверима, скільки я пригадую, ніколи не користувалися, — зауважила Гайлен розчаровано. — Та воно й видно: цій іржі вже, мабуть, не одне десятиліття.
Девітт ще раз перевірив засув, замок, шарніри, але й тепер не знайшов нічого підозрілого. Знесилено опустив кишеньковий ліхтарик. І раптом згадав про листівку, де старий готель був знятий з боку моря. Побіг до своєї кімнати, розшукав її. Стіна будинку на листівці мала четверо вікон, широкий надбудований димар. А дверного прорізу не було.
Він знов вибіг у коридор, знов освітив засув. І тихо свиснув. Засув, близько двох дюймів завширшки і три чверті дюйма завтовшки, був точно на скобі перепиляний тонкою ножівкою. Так само й язичок замка.
