користуючись із того, що вибух приспить бандитів, тікати.
Бурлака підняв передній капот і покришку багажника і порадив П’єро сісти серед клунків і накритися ковдрами. Наближалася рішуча хвилина. В’юн спустився до сховища з вибухівкою і виніс динамітний набій.
— Треба використати якнайкраще цей подарунок Преміора і Любова. От спасибі їм!
Парижанин підклав динаміт під двері і підпалив шнура. Почулося шипіння, засмерділо порохом. Ледве він устиг скочити в машину і зіщулитися поруч П’єро, як розлігся вибух, приглушений низьким склепінням підвалу. Машину хитнуло повітряною хвилею, густий дим виповнив коридор. Мур попереду обвалився, відкривши широкий вилам. Машина втікачів підстрибнула на купі уламків, мало не ввігнавшись в огорожу, але міцна рука водія вчасно вивернула кермо. У місячному сяйві прослалася звивиста дорога. “Морель” помчав уперед.
Коли вибух струснув повітря, бандити попадали долілиць.
Але на подив досвідченого артилериста Любова, вибух був несильний! Кілька секунд він лежачи чекав, що от-от земля важко струснеться, але потім, нічого не розуміючи, підвів голову і поглянув на замок. Саме ту мить жовта перегонова машина вискочила з хмари диму.
— До зброї! — заволав врангелівець. — Ці шельми втікають у своїй машині!
Незважаючи на свою огрядність, Преміор, немов обпечений, схопився на ноги.
— Вогонь! Вогонь! Та стріляйте ж, ідіоти, бо вони втечуть!
Він схопив автомат, і нічну тишу розірвала черга. Любов теж зняв безладну стрілянину.
Та втікачам уже кулі були не страшні. Після кількох карколомних поворотів машина зникла в лісі. Преміор і Любов такі були приголомшені, що не могли як елід лучити.
А в цей час Бурлака гнав машину путівцем, що за двадцять кілометрів виходив на шосе між Сольє і Отеном.
— В Отені заправимося, — спокійно звернувся до щасливих друзів Бурлака.
СПЕЦІАЛЬНИЙ КОРЕСПОНДЕНТ “ВЕЧІРНЬОГО ПАРИЖА”
— Ми їх проґавили! — загорлав Преміор і брязнув об землю своїм автоматом. — Банда нездар! Не могли стріляти краще!..
Вандергольдів поплічник аж посинів із люті. Та ось він охолов, підняв зброю і наказав їхати наздогін. Вся зграя понуро спустилася з пагорка, порослого густим, колючим чагарником. Продираючись через плетиво гілок і кущі, найманці зойкали і лаялися на всі заставки. Любов перечепився через дикий хміль і мало не роз’юшив носа. Водії негайно зайняли свої місця, натиснули на стартери, але мотори не заводилися.
— Ну, чого ви? Вперед, собачі сини! — закричав Преміор.
Машини не рухалися. Водії вилізли, підняли капоти.
— Тут добре хтось попрацював: електричні дроти обірвано, шини проколото, а весь бензин виточено на землю…
— Що-о?! І нічого не можна зробити?
— Нічого. Треба дістати свічки, бензин і довго длубатися, щоб полагодити електричне обладнання.
Преміор вилаявся.
— Ану лишень подивіться на карту, Любов. Де нам можуть допомогти?
— Найближче селище Люсєне?й-л’Ефек, — відповів врангелівець. — Але до нього близько двадцяти кілометріф. Я не пефен, що там ми знайдемо гараж. Ф такому разі треба йти до Отена, а це тридцять п’ять кілометріф.
— Чому тоді не в Париж або Китай! — загорлав Преміор. — То що, нам треба йти пішки?
— Не бачу іншого фиходу…
— Нічого собі, гарний вихід! — знову розлютився Преміор. — Втратити даремно щонайменше шість годин! Добре, доведеться йти… Але підуть зі мною не всі. Боже, ну й йолопи, кретини, покидьки!.. Мачухін, Любов і Петровський! Підемо разом. Ви ж решта залишитесь біля машин — ремонтувати. Накази передаватиме Петровський… І де зараз шукати тих шельм?..
Гнів Преміорів ущух. Рушили в дорогу. Небо на сході зажевріло. Стежка бігла молодим буковим ліском і врешті вивела на пустельну дорогу. В долинах і ярах лежав густий туман, наче хто розлив молоко. Скрізь панував спокій, мовчали коники в траві, птахи ще спочивали. Віяло прохолодою, бо серпень наближався до кінця… Четверо авантурників довго йшли мовчки.
— Котра зараз година? — поцікавився Преміор.
— Десять филин на четферту, — відповів Любов. — Ми фже пройшли понад чотири кілометри…
— Не знайдемо ми вже їх, — скрушно позіхнув Вандергольдів поплічник. — Боюся, що цього р, азу старий не виплатить нам гроші…
— Фам нічого скаржитись, фи маєте їх достатньо, — кинув Любов.
— Я, зрозуміло, не гаяв час із паном Вандергольдом і тому забезпечив себе на все життя. Але цим я зобов’язаний перш за все своєму пригодницькому життю. Я живу задля пригод, Любов. Як я мріяв потрапити до Китаю під час війни 1914 року! Але доля зрадлива, я втратив у Росії все, що мав. Я бився в армії Колчака. переїхав бронепоїздом увесь Сибір, пішов слідом за бароном Унгерном аж у Тібет… Таємно пробрався в Росію, щоб підняти бунт проти більшовиків. Але найкраще я працював з “бандитами нафти”. Які були часи, які події, га? І ось я усім важу тільки тому, що двом негідникам пощастило втекти! Але ви мене знаєте, Любов, я не заспокоюся…
— Годі фам побифатися, Преміоре! — заспокоїв його Любов. — Такі люди, як фи, скрізь потрібні. І найбільше ф Німеччині. У мене хороші зф’язки з штурмовими загонами. Фи ж знаєте, що Гітлер…
— Машина! — скрикнув раптом Мачухін.
І справді, крізь вранішній туман, що виповнив долину і залив дорогу, пробилися ліхтарі. Наближалася машина. Преміор із своїми людьми заступили шлях. Шофер відчинив дверцята.
— Та це ж Розенвайн! — здивувався Преміор.
— Ви не помилились, друзі. Найперший обов’язок журналіста — бути на місці подій. Я ночував в Отені і заздалегідь виїхав близько третьої години. Але як це сталося, що я нічого не почув?
Преміор, ледве стримуючи лють, коротко розповів про втечу двох своїх затятих ворогів на жовтій спортивній машині.
— Кажете, жовта спортивна машина? — перепитав Розенвайн. — Коли вони звідси виїхали?
— Щось на початку третьої, — відповів Любов.
— Ото ж вони прибули в Отен близько третьої години. Я саме виїздив із гаража, — це поряд із вокзалом і бензоколонкою, — коли вихором примчав спортивний автомобіль. За кермом сидів здоровезний парубок, а позаду худорлявий юнак і хлопчик…
— Це ж отой клятий П’єро! Невже він живий? — вигукнув Преміор.
— Вони набрали бензину, — вів далі Розенвайн, — і, розпитавши про шлях на Ніццу, негайно виїхали…
— Шлях на Ніццу! — скрикнув Преміор. — Тоді ми їх схопимо. Я певен, вони дізналися, що Клемана Лотера відвезено в Бедежюн під охороною Гране. А це ж по дорозі на Ніццу, в Нижніх Альпах! Погоні вони не чекають, отож потраплять прямісінько в наші обійми. Доведеться їхати вашою машиною, Розенвайне! Ми з одного маху знищимо це гадюче кубло.
Автомобіль розвернувся і помчав назад, до Отена.
— Ні, зарано ще прощатися з пригодами! — прошепотів Преміор на вухо Любову.
