Коли Кевiн повернувся, Дейдра, вже одягнена, сидiла на травi й розчiсувала своє пишне волосся кольору мiдi. Поруч iз нею лежав букет лiсових квiтiв, її смарагдовi очi мрiйливо дивилися в небо, а на нiжних рожевих устах грала безтурботна усмiшка.
Кевiн вiдчув, що йому пiдкошуються ноги.
„Боже, яка вона красуня! — замилувано думав вiн. — Хiба мiг я уявити, що на свiтi iснує така довершена, така чиста й невинна краса...”
Втiм, Дейдра навряд чи була невинна в банальному розумiннi цього слова. З її поведiнки Кевiн зрозумiв, що вiн не перший чоловiк, який бачив її голою. Надто вже невимушено вона трималася перед ним без одягу й анiскiльки не соромилася цього. Проте в нiй вчувалося щось незаймано-чисте, цнотливе, майже янгольське... Кевiнове серце стискалося й солодко щемiло.
Знявши з пояса шпагу, щоб не заважала йому, вiн розстелив перед Дейдрою скатертину й видобув iз сумки весь харч, а також двi невеликi пляшки червоного вина. Вiдкоркував їх i передав одну Дейдрi.
— Даруй, але келиха не взяв.
— Не бiда, я вмiю пити i з пляшки.
Не гаючи часу на подальшi розмови, Дейдра зробила ковточок вина, а вiдтак поклала до рота шматок добре пiдсмаженого i приправленого спецiями м’яса. За кiлька секунд, схвально промурмотiвши, вона потяглася за наступним шматком.
Якийсь час вони їли мовчки. Кевiн повiльно жував пирiг з перепелиною начинкою i знай поглядав на Дейдру, яка при всьому своєму вовчому апетитi примудрялася їсти з такою вишуканiстю, нiби сидiла за святковим столом у блискучому товариствi витончених естетiв. З її манер, правильної мови та одягу, дарма що добряче потрiпаному, було видно, що вона дiвчина шляхетського роду. I тим бiльше Кевiн не мiг зрозумiти, як вона опинилася в цiй глушинi, сама-однiсiнька, без супроводу. Та ще й у такому виглядi. Та ще й голодна, налякана...
— А знаєш, — нарештi заговорила Дейдра, — це дивно, що я зустрiла тебе тут. Вiдколи надiйшла звiстка про смерть лорда Шона Мейгi, ми чекали на твоє прибуття до Авалона. Ти ж мав представитися королю як новий герцог Лохланський.
— Я так i збираюся вчинити. Але мiй названий батько заповiдав розвiяти його попiл з фортечного муру Каер-Сейлгена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крiм того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володiнь.
— Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А пiсля секундної паузи, додала: — Не всi зрадiють твоїй появi в Авалонi. Родичi лорда Шона дуже сподiвалися, що ти залишишся на своєму островi й вiдмовишся вiд спадку.
— Я хотiв вiдмовитися, ще за його життя. Але вiн змусив мене заприсягтися, що я не зроблю цього. — Кевiн сумно зiтхнув. — Бо бачив у менi свого вмерлого в дитинствi сина. Часом менi навiть здавалося, що вiн вважав мене своїм справжнiм сином.
Дейдра пильно вдивилася в Кевiнове обличчя.
— А й справдi, — промовила вона, — ти чимось нагадуєш Дункана. Я добре пам’ятаю його, хоча тодi ще була маленькою дiвчинкою. Щоправда, кузен Дункан був бiлявий i синьоокий хлопчик, а в тебе темне волосся й карi очi, проте щось спiльне мiж вами є. Обоє худi, височеннi, вродливi — ти схожий на нього i статурою, i лицем... Якось батько казав, що по смертi сина та дружини лорд Шон геть утратив смак до життя й поїхав на ваш острiв, щоб тихо померти. А там зустрiв тебе — i, може, завдяки тобi прожив ще вiсiм рокiв. Ти замiнив йому сина, отож права на Лохлан належать тобi не лише за законом, а й за...
— Стривай-но! — здивовано урвав її Кевiн. — Ти сказала „кузен Дункан”? Лорд Шон Мейгi був твоїм дядьком?
— Через свою дружину, тiтку Констанс. Вона була сестрою моєї матерi, а отже, лорд Шон був моїм дядьком. — Дейдра лукаво глянула на нього. — А ти, виходить, мiй названий двоюрiдний брат.
Кевiн раптом зайшовся кашлем.
— Але ж... лорд Шон був одружений з сестрою королеви!
Дейдра поважно кивнула, однак у куточках її очей причаїлася пустотлива усмiшка.
— Саме так. Мiй батько — король Брiан. Я Дейдра Лейнстер з Авалона. — Вона слiпуче всмiхнулася. — Це ж бо так очевидно.
— Очевидно? — перепитав збентежений Кевiн.
— А хiба нi? Хiба ти не чув, що королiвська донька — найвродливiша дiвчина в свiтi? Чи можеш ти уявити, що на свiтi iснує дiвчина гарнiша за мене?
Кевiн допитливо подивився їй в очi, але так i не збагнув, сказала вона це серйозно чи жартома.
— Е-е... так, звичайно, — промовив вiн, усе ще пiд враженням щойно почутого. Йому навiть на думку не спало, що Дейдра могла збрехати; чомусь вiн негайно й беззастережно повiрив їй. — Та розумiєш, я аж нiяк не сподiвався зустрiти в цих краях принцесу з роду Лейнстерiв — одну, без почту, без охорони...
— I без одягу, — смiючись, додала Дейдра. — Сподiваюсь, це залишиться мiж нами?
— Певна рiч!
— А ще я сподiваюся, — продовжувала вона, так i не пояснивши своєї присутностi в Лохланi, — що мiй титул принцеси не вплине на нашi стосунки, i ти не станеш називати мене „ваша високiсть”, „мiледi” — i взагалi корчити iз себе придворного кавалера.
— Я нiколи не був придворним кавалером, — вiдповiв Кевiн. — Я типовий провiнцiал.
— Тим краще. Я обожнюю провiнцiалiв i терпiти не можу всiх цих набридливих маккормакiв та маелгонiв з їхнiми солоденькими манерами. — Дейдра обурено пирхнула. — А втiм, друзяки кузена Емрiса ще гiршi. Колiновi наближенi хоча б мають голову на плечах, а не лише вiшалку для вух.
— То ти вирiшила трохи вiдпочити вiд придворних серед лiсiв i озер Лохлану? — значуще запитав Кевiн.
Натяк був досить прозорий, однак Дейрдра знов ухилилася вiд прямої вiдповiдi.
— Десь так, — сказала вона, допила вино зi своєї пляшки i взяла Кевiнову, ще наполовину повну. — Ти ж не заперечуєш?
— Звiсно, нi. Та май на увазi, що вино гiбернiйське. Здається слабким, мов сiк, але здорово вдаряє в голову.
— Нiчого, я знаю собi мiру, — запевнила Дейдра. — Розкажи про себе, Кевiне МакШон. Я чула, що в твоєму походженнi є якась загадка.
— Ну, це ще м’яко сказано. Особисто для мене моє походження
— Оцей? — Дейдра вказала на його середнiй палець лiвої руки, де був надягнений золотий перстень з великим гранованим каменем синього кольору. — Можна глянути?
— Прошу.
Кевiн зняв перстень i передав Дейдрi. Якусь хвилину вона уважно роздивлялася його, потiм повернула зi словами:
— Дуже гарний. Надзвичайно тонка робота на золотi, та й камiнь красивий. Це ж сапфiр, так?
— Наче так, — сказав Кевiн, знову надягаючи перстень. — Хоча нiхто напевно сказати не може. На вигляд вiн типовий синiй сапфiр, проте твердiший за алмаз.
— Може, чарiвний?
— Цiлком можливо. Якщо довго дивитися на нього, вiн заворожує, гiпнотизує; складається враження, що всерединi каменя схована безодня. А от моя шпага напевно чарiвна. Звичайне срiбло, з будь-якими домiшками, не може бути таким мiцним i пружним.
Дейдра оглянула Кевiнову шпагу, погодилася, що клинок начебто срiбний, i водночас визнала, що такого мiцного срiбла не буває.
— Та це ще не все, — додав Кевiн, повернувши шпагу до пiхв i поклавши її на траву. — Поруч зi мною
