знайшли також повний комплект чоловiчого одягу. I от дивина — зараз це вбрання саме по менi. Нiби на мене шили.
— I що б це значило?
— Не знаю. Але мiй названий батько якось висловив цiкаве припущення. Мовляв, колись я був дорослою людиною, але один злий чаклун, могутнiй чорний маг, перетворив мене на дитину. Лордовi Шону нiколи не бракувало фантазiї. I якщо це так, то злий чаклун дуже прогадав i замiсть шкоди зробив менi велику послугу. Уяви лишень — я отримав можливiсть прожити ще одне життя, уникнути помилок, що їх припустився ранiше... Тiльки от бiда: не пам’ятаю я своє попереднє життя, нiчогiсiнько не пам’ятаю, i уявлення не маю про свої колишнi помилки i про те, як їх уникнути в цьому життi.
— Дивний у тебе гумор, — зауважила Дейдра. — Ти смiєшся з дуже серйозних речей.
Кевiн спохмурнiв:
— Часом варто посмiятися з того, що гнiтить. Якщо до серйозних речей завжди ставитися серйозно, можна з’їхати з глузду.
Дейдра спiвчутливо зазирнула йому в очi:
— Мабуть, у тебе було важке дитинство?
— Скорiше, складне. Допоки на островi з’явився лорд Шон i всиновив мене, я жив у губернаторському домi як вихованець, злиднiв не знав, одержав пристойну освiту, вiдповiдне виховання — словом, грiх скаржитися. — Кевiн гiрко всмiхнувся. — Та бiльшiсть людей цуралися мене, їх вiдлякувало моє загадкове походження... та й зараз вiдлякує.
— Тiльки не мене, — сказала Дейдра й торкнулася пальцями до його руки. — До речi, ти чаклун?
— В тiм-то й бiда, що нi. Коли я був маленький, нiхто не сумнiвався, що маю чаклунський Дар. Це було б логiчно, з огляду на моє загадкове походження. Та, на жаль, життя не завжди пiдкоряється логiцi. Коли я пiдрiс, наш мiсцевий вiдун Етар Альварсон не виявив у мене анi найменшого хисту до магiї. Зовсiм нiчого — а про справжнiй Дар годi й казати. Я неспроможний виконати навiть найпростiшi закляття.
— Ти шкодуєш про це?
— Ще б пак! Як тут не шкодувати.
— Гм, не часто почуєш такi слова вiд провiнцiалiв, — зауважила Дейдра. — Хiба ваш мiсцевий священик не казав, що кожен чаклун, спiлкуючись iз надприродними силами, ризикує своєю безсмертною душею? Церква стверджує, що вiдсутнiсть чаклунського Дару — це i є справжнiй Божий дар, що вберiгає вiд диявольських спокус.
— Все це дурницi, — вiдповiв Кевiн. — Просто незграбнi потуги обдiлених природою людей звести свою неповноцiннiсть у ранг особливої чесноти... — Тут вiн з запiзненням прикусив язика й винувато глянув на Дейдру. — Ой, вибач...
— Нiчого, — глухо сказала вона i мiцно стисла раптово зблiдлi губи. На її обличчi промайнув вираз, схожий на гримасу пекучого болю. — Все гаразд.
А Кевiн подумки вилаяв себе за дурiсть. Захопившись розмовою, вiн геть забув про те, що знали всi в Логрiсi: покiйна Дейдрина мати була необдарована — тобто не мала чаклунського Дару, i її донька народилася без магiчних здiбностей. Через це Дейдра почувалася бiлою вороною в королiвськiй сiм’ї, де всi були чаклуни й вiдьми, а її батько, король Брiан, володiв загадковою Споконвiчною Силою, яку, за переказами, їхнiй далекий предок, вождь скоттiв Гiломан, отримав пiсля смертi легендарного короля Артура, останнього з династiї Пендрагонiв. Незважаючи на це (а скорiше, завдяки цьому — адже звичайнi люди побоюються чаклунiв), Дейдра зажила великої любовi серед простого народу i була, поза сумнiвами, найпопулярнiшою особою з усiх членiв королiвської родини. Проте Кевiн сильно сумнiвався, що загальна любов i популярнiсть достатньою мiрою компенсували Дейдрi її вроджену неповноцiннiсть...
— От бачиш, як багато в нас спiльного, — нарештi озвалася вона, швидкими ковтками допивши вино з другої пляшки. — Ти шкодуєш, що не чаклун, я шкодую, що не вiдьма... i мало сказати, що просто шкодую. Отож ми можемо разом жалiти себе. Удвох якось веселiше. — Дейдра сумно зiтхнула. — Мiй батько утнув величезну дурницю, коли одружився з дiвчиною нечаклунського роду. Як правило, такi шлюби залишаються бездiтними, але їм пощастило... вони вважали, що пощастило. Та я про це iншої думки. Я б волiла взагалi не народжуватися, анiж бути такою... калiкою.
Кевiн стривожено подивився на неї. Видно було, що вона добряче сп’янiла, тiльки от випите вино зовсiм не звеселило її, а навпаки — навiяло смуток.
— Не кажи так, Дейдро!
Вона знизала плечима:
— Я кажу, що думаю. Адже я справдi калiка — на вiдмiну вiд звичайних людей. Вони просто необдарованi, а я напiвкровка... хай йому грець. Хисту до магiї не маю нiякого, але належу до чаклунського свiту, де почуваюся чужою. От мiй брат був повноцiнний чаклун... та це його не врятувало.
Кевiн чув цю iсторiю. Єдиний син короля Брiана, принц Гандар, помер десять рокiв тому вiд затяжної хвороби з явними ознаками навмисного пристрiту. Майже нiхто не сумнiвався, що пристрiтнi чари наслав на юного принца менший брат короля, Урiєн, проте довести його причетнiсть до цього злочину не вдалося. А за кiлька мiсяцiв Урiєн Лейнстер загинув вiд нещасного випадку на полюваннi, i тепер уже в його смертi пiдозрювали короля. Ситуацiя була тим бiльше дражлива, що зараз наступником престолу був старший син Урiєна — Емрiс Лейнстер.
— Мiй батько, — тим часом продовжувала Дейдра, — наполягає, щоб я чимшвидше вийшла замiж i народила йому спадкоємця. Мої дiти матимуть Дар, якщо мiй чоловiк буде чаклун. А я не хочу цього, не хочу за чаклуна, бо тодi стане ще гiрше... а менi й так нестерпно. Я вже стiльки просила татка, щоб вiн дав менi спокiй, щоб усиновив Колiна i зробив його своїм наступником. Та вiн затявся, хоче передати корону онуковi...
Кевiн слухав її, намагаючись не хитати головою. Дейдра вже двiчi ухилялася вiд пояснень, як вона опинилась у Лохланi без супроводу, але її останнi слова навели його на певнi здогади. I це йому геть не сподобалося.
— От що, Дейдро, — сказав вiн. — Ти, бува, не втекла вiд батька? Ну, щоб вiн не змусив тебе одружитися?
В її очах промайнув такий щирий i непiдробний подив, що в Кевiна не лишилося сумнiвiв — вiн помилився.
— Ага, он про що ти подумав. I либонь злякався, що тебе вважатимуть моїм спiльником... — Вона силувано всмiхнулася. — Почасти ти вгадав, я справдi втiкачка. Проте втекла не вiд батька, а вiд викрадачiв.
— Що?! — вражено вигукнув Кевiн. — Тебе викрали? Хто?
— Готiйськi шпигуни, — пояснила Дейдра. — За наказом їхнього короля Аларiка. Мабуть, вiн збирався тримати мене як заручницю, щоб натиснути на Логрiс i виторгувати територiальнi поступки. А може, був такий дурний, що сподiвався через мене накласти на батька прокляття. Але так чи iнакше, вiн спiймав облизня.
— А як тобi вдалося втекти?
Вона недбало знизала плечима:
— Втекла i все тут.
Дейдра встала й невпевненою ходою рушила до озера, щоб вимити пiсля їжi руки. Зробивши кiлька крокiв, вона раптом спiткнулася й напевно упала б, якби Кевiн останньої митi не пiдхопив її.
— Що сталося, Дейдро? — стурбовано запитав вiн, дедалi мiцнiше обiймаючи її. — Тобi зле?
Дейдра пiдняла до нього обличчя, її очi млосно блищали.
— Нi, просто запаморочилося в головi. Я надто багато випила, я п’яна... — Вона поклала йому руки на плечi, усiм тiлом пригорнулася до нього i пристрасно прошепотiла: — Ти такий гарний хлопчик, Кевiне... а я так скучила за любов’ю й нiжнiстю. Ти ж хочеш мене, правда?
— Так! Так! — млiючи, вiдповiв Кевiн i лише потiм зрозумiв, щo вiн сказав. — Але...
— Я теж хочу тебе, любий. Дуже хочу.
Вона нахилила його голову й наблизила свої вуста до його вуст. Кевiн розумiв, що не має права користатися з теперiшнього стану Дейдри, що мусить негайно спинити її. Та це було понад його сили, вiн просто не мiг устояти перед такою спокусою. Вiн вiдповiв на її палкий та жадiбний поцiлунок, i весь навколишнiй свiт потемнiв у його очах, затьмарених пристрастю.
