Так, міжзоряні катери й шатли найновіших моделей здатні розвинути швидкіть до двадцяти семи тисяч вузлів, проте в них замалий запас міцності для тривалого безперервного польоту. Як мінімум, їм потрібні регулярні профілактичні зупинки, що зводять нанівець весь виграш у швидкохідності. Зате надважкі кораблі лінійного класу, чия швидкісна межа наразі не превищує половини світлового року на годину, теоретично здатні дістатися центра Галактики — щоправда, на це їм знадобиться близько семи років. (До слова, кілька таких спроб мали місце, та поки всі вони були безуспішні: чотири дослідницькі кораблі повернули назад, не подолавши й половини шляху, а решта експедицій зникли безвісти.)
Незаперечними лідерами за співвідношенням „швидкохідність — далекобійність“ є корвети крейсерського типу на зразок „Оріона“ та інших кораблів нашої бригади. При швидкості півтора світлові роки на годину вони здатні провести в безперервному польоті до вісімнадцяти місяців без капітального техобслуговування і навіть без профілактичних зупинок; головне, щоб вистачило харчових припасів на борту та інших ресурсів системи життєзабезпечення.
На подолання тисячі з гаком світлових років нам знадобилося трохи більше місяця. Спочатку кораблі бригади зібралися в обумовленому місці зустрічі за чверть парсека від кінцевої мети подорожі (різниця між першим з прибулих і останнім склала близько двох діб), потім один за одним здійснили короткий перехід до перевалочної бази.
Утім, назва „база“ в даному разі була чисто умовною. Значно більше згодився б термін „пункт“, оскільки це була лише ділянка в міжзоряному просторі з точно вказаними галактичними координатами, де ми мали отримати нові кораблі.
Та, зрештою, це неістотно. Перевалочна база чи пункт — головне, що там нас уже чекала флотилія з тридцяти семи суден. З них тридцять шість були нові військові кораблі — чотирнадцять корветів, одинадцять фрегатів, по п’ять есмінців та крейсерів і один лінкор. Останнім, тридцять сьомим судном, був пасажирський лайнер, на якому посередники, що доправили сюди кораблі, мали повернутися назад.
Процедура передачі була відпрацьована роками. Адмірал Сантьяго, наказавши нам зберігати радіомовчання, зв’язався з командиром флотилії й передав пароль. Невдовзі від лайнера відчалили шлюпки й попрямували до інших кораблів, щоб зняти з них екіпажі.
Перевезення на лайнер всіх людей зайняло понад три години. Нарешті ми отримали повідомлення, що кораблі вільні, і тоді до справи взялися космічні піхотинці в супроводі групи інженерів. Перші обшукували нові кораблі на предмет виявлення можливих диверсантів, вибухових пристроїв та інших подібних речей, а другі перевіряли функціонування всіх бортових систем.
Весь цей час ми перебували у стані повної бойової готовності. Лайнер мусив залишатися на місці до завершення всієї операції, а нашому „Оріону“ було доручено тримати його під прицілом. На той випадок, якщо нам приготували пастку, він став би першою ціллю для удару, і всі люди на лайнері були попереджені про це заздалегідь, ще коли їх наймали на роботу. Разом зі щедрою винагородою, це служило додатковою гарантією їхньої лояльності.
„Оріон“ перебував у безпосередній близькості від лайнера, лише в двох десятках кілометрів. Наші артилеристи — мічман Картрайт і ворент-офіцер Мерфі — сиділи за пультами керування бортовим озброєнням і напружено вдивлялися в свою потенційну ціль. Їх нітрохи не надихала перспектива одним залпом знищити понад дві тисячі людей, проте вони були готові виконати наказ, якщо станеться зрада.
Капітан „Ольсен“ стежив не лише за лайнером, а й за перебігом інспекції кораблів. Під кінець другої години він вдоволено промовив:
— Ну от, взялися до мого. — Він збільшив зображення бортового телескопа і звернувся до мене: — Справжній красень, хіба ні?
— Авжеж, — погодився я, оцінивши грубувату вишуканість форм важкого крейсера, корабля першого класу. — А як він називається?
— „Чорний ворон“. Але це тимчасове ім’я, яке дали йому посередники. А постійне маю обрати я. Правда, ще нічого вдалого не придумав.
— Назвіть його „Меган“, — запропонував я.
— Гм… Власне, у нас не заведено давати військовим кораблям жіночі імена.
— А ви зробіть виняток. Буду вам дуже вдячний.
Ольсен запитливо подивився на мене, а вже наступної секунди в його погляді промайнуло розуміння. Нарешті він згадав, як звали мою матір.
— Гаразд. Хай буде крейсер „Меган“. — Він трохи помовчав. — Для мене це велика честь, колего. Не через вашого батька, ні, просто… просто приємно, що ви довірили мені пам’ять про дорогу для вас людину.
Я ні на мить не засумнівався в його щирості. За час подорожі ми з Ольсеном чудово порозумілися і навіть, попри різницю у віці, стали добрими друзями. Так склалося, що він виявився моїм останнім наставником. Весь цей місяць він навчав мене найскладнішому мистецтву в нашій професії — вмінню бути командиром. Поза сумнівом, про це його попросив мій батько, проте Ольсен займався моєю підготовкою охоче, з натхненням, зовсім не зі службового обов’язку, а — хоч як це пишномовно звучить — за велінням серця. Як і кожен справжній капітан, він відчував внутрішню потребу передавати свій досвід молодшому поколінню. Втім, він і сам був аж ніяк не старий, сорок років — самий розквіт для командного офіцера, а я став першим випускником його капітанської школи. Вже з однієї цієї причини я зайняв у його житті та кар’єрі особливе місце. Певен, що він поставився б до роботи зі мною з такою ж відповідальністю, навіть якби я не був сином адмірала Шнайдера…
Огляд кораблів не виявив жодних сюрпризів, і адмірал Сантьяго наказав розпочати посадку екіпажів. А пасажирський лайнер продовжував залишатися на місці під прицілом гармат „Оріона“ — вже на той випадок, якщо посередники привели за собою ворожі сили, що переховуються десь віддалік, в очікуванні слушної нагоди. А найзручніший для зовнішньої атаки момент настав саме зараз — коли відбувалося масове перевезення людей на вразливих, беззахисних шлюпках.
Ольсен ввімкнув систему внутрішнього сповіщення і віддав своє останнє розпорядження в статусі командира „Оріона“ — назвав шлюзи, біля яких мали зібратися екіпажі трьох нових кораблів для подальшої посадки в шлюпки. Потім повернувся до мене і, відповідно до статуту, відсалютував.
— Капітан Ольсен командування кораблем здав.
Я відповів йому таким самим салютом.
— Капітан Шнайдер командування кораблам прийняв.
Черговий боцман оголосив:
— Новий капітан на містку!
На прощання Олсен міцно потиснув мені руку.
— Щасти вам, колего. — І в супроводі старпома Сміта, єдиного з команди „Оріона“, кого він забирав з собою на крейсер, залишив місток.
От і все, подумав я, окинувши поглядом рубку. Тепер я тут повновладний господар. Я став командиром корабля. Здійснилося те, про що я мріяв ще підлітком. Здійснилось набагато раніше, ніж я міг припустити у своїх найсміливіших мріях. Здійснилося з батькової волі… Ой, та ну його к бісу! Нехай і так. Тим більший у мене стимул стати гарним капітаном, довести всім, що я не просто адміральський синок, „золотий хлопчик“, що я вартий чогось і сам по собі, без мого таточка-диктатора…
— Лейтенанте-командоре Купер, — звернувся я до першого пілота. — До повернення на Ютланд виконуватимете обов’язки старшого помічника.
Він, звичайно, очікував цього, та все одно обличчя його просяяло.
— Є, сер!
— А зараз проконтролюйте посадку наших пасажирів у шлюпки.
— Слухаюсь. — Він козирнув і вийшов з рубки.
На відміну від цивільних кораблів, у війському флоті старші помічники були льотчиками і в разі необхідності саме вони, а не перші пілоти заступали капітана на містку. А позаяк на військових кораблях було лише три, а не чотири літно навігаційні групи, то і старпом, і капітан нерідко підміняли пілотів, займаючи пост штурмана. На більших суднах, третього класу й вище, існувала окрема посада заступника капітана з адміністративної роботи, але на корветах цю функцію поділяли між собою старший помічник, який мав справу лише з офіцерами, і головний старшина на чиї плечі лягали всі клопоти з рядовим та сержантським складом.
