двадцять секунд. Наші патрулі виявили вторгнення ще пізніше: перше з угруповань — через 2 години 56 хвилин, останнє — через 3 години 12 хвилин. Нічиєї вини в цьому не було — ані самих патрулів, ані командування, яке в своїх планах і не розраховувало заскочити ворога відразу після переходу в звичайний простір. Космос, навіть у межах однієї планетної системи, занадто обширний, щоб цілком контролювати його. Тим паче — на відстані десятків астрономічних одиниць.
Коли передові з’єднання ютландського флоту вступили в бій з ворогом, тяньгонці вже йшли на пристойній швидкості і з кожною хвилиною нарощували її, витискаючи максимум потужності з реактивних термоядерних двигунів. А наші кораблі, виринаючи з вакууму, непорушно зависали в просторі. Утім, це не робило їх зручними мішенями для супротивника — рух у природі відносний, і, з точки зору тяньгонців, ютландські судна також летіли з великою швидкістю, тільки у протилежному напрямку. Тож наша перевага в маневровості ніде не поділася, просто за цих умов важче було підбити ворожий корабель, ніж якби він стояв на місці й не брикався.
А проте, вже за перші п’ять годин було знищено майже дві сотні тяньгонських кораблів при дев’ятнадцяти втрачених наших. Перебуваючи в оперативному центрі Ставки Головного Командування на передислокованій за межі „тіньової зони“ Станції-Один, я мав можливість знайомитися з найсвіжішими зведеннями (їх, випереджаючи радіохвилі, регулярно доставляли швидкісні шатли-авізо) і був у курсі подій, що відбувалися на всіх шести фронтах. Власне, за своїм статусом капітана корвета я не мав вільного доступу в оперцентр, а мусив задовольнятися офіційними повідомленнями, відпочиваючи в одному з офіцерських клубів або нудячись на борту „Оріона“ в очікуванні нашої черги вирушити в бій. Але так уже сталося, що я зазирнув сюди, а мене ніхто не неважився прогнати. Це був, мабуть, перший випадок у моїй кар’єрі, коли я скористався привілеєм імператорського сина.
Єдиний, хто міг без вагань вказати мені на двері, адмірал Павлов, цілком зосередився на аналізі нових повідомлень, що надходили мало не щохвилини. Та й сам я не був таким дурним, щоб потрапляти йому на очі.
— Десять до одного, — констатував він співвідношення ворожих і наших втрат. — А з урахування класу кораблів, виходить один до п’ятнадцяти. Все, як і планувалося для Першої хвилі. А в Другій ми зменшимо силу лобових атак і змінимо розстановку наступним чином…
Павлов продовжував говорити, а мені стало моторошно. Я б ні за які скарби світу не погодився зайняти його місце. Це робота не для мене. Адже Павлов чудово розуміє, що за цими коефіцієнтами стоять тисячі життів, зокрема й сотні наших, проте він не може дозволити собі емоцій. За своєю посадою, він змушений відсторонитися від людського фактору і розглядати й наші, й ворожі втрати лише як сухі цифри статистики. Мій розум для цього не пристосований. Як на мене, краще безпосередньо ризикувати власним життям і життями своїх підлеглих, аніж вести битву звідси, з оперцентру, жонглюючи коефіцієнтами, ударними векторами, тактичними побудовами загороджувальних хвиль — так називалося чотири угруповання, на які був розділений Зоряний Флот Ютланда. Кораблі кожної хвилі мали почергово брати участь у бою, змінюючи одна одну через кожні шість годин. Як мені було відомо, адмірал Біргоф пропонував розділити флот не на чотири, а на три хвилі, але Павлов обрав ощадливіший варіант — не стільки для кораблів (їхнім ходовим системам цілком вистачає для відновлення й чотирнадцяти годин навіть після найінтенсивніших маневрів), скільки для людей, які й шість годин битви сприймають мов вічність…
Тут Павлов зустрівся зі мною поглядом, коли я необережно визирнув з-поза спин присутніх. Він на секунду замовк, переконуючись, що це саме я, його швагер, а не якийсь схожий на мене молодий капітан- ад’ютант зі штабу. Переконавшись, що не помилився, він гаркнув:
— Капітане Шнайдер!
— Так, сер? — відповів я, приготувавшись до прочухана.
— Що ви тут робите? Вас надіслали зі штабу ескадри?
Аж раптом, де не взявся, поруч зі мною вигулькнув принц Горан.
— Капітан Шнайдер зі мною, — швидко заявив він. — Це я його запросив.
— Тоді все гаразд, — сказав Павлов і повернувся до обговорення тактичних схем.
— Дякую, — шепнув я принцові.
Він коротко всміхнувся: мовляв, пусте.
Горан, як контр-адмірал і командувач союзним з’єднанням, мав повне право знаходитися в оперативному центрі. І хоча зарконський дивізіон наші вояки сприймали з іронією, вони з повагою ставилися до принца, а в його особі й до всього Заркона — малої, незначної планети, єдиної, яка не побоялася накликати на себе гнів могутнього генерала Чанга, надавши нам, нехай і суто символічну, проте реальну військову допомогу. (Та обставина, що за цю допомогу Заркон здер з нас пристойну платню, не набула широкого розголосу.) За минулі десять днів принц дав кілька інтерв’ю ютландським ЗМІ, які зобразили його справжнім героєм, юним лицарем без страху та докору. Багато наших дівчат-школярок шаленіли від нього.
Три дні тому мій „Оріон“ було відкликано з патрулювання й призначено флагманом зарконського дивізіону. Батьков вдалося переконати принца, що командувати сотнею катерів набагато легше з борту крейсерського корвета, що має більш розгалуджену систему зовнішніх комунікацій. Горан зрештою визнав слушність його аргументів, а Павлов у неофіційній бесіді зі мною остаточно роз’яснив ситуацію:
— За вдачею ти не військовий, Александре, але трохи зірвиголова. Тепер ти мусиш угамувати свій запал і не лізти чортові на вила. Якщо ти загинеш, твоєму батьку і Яні буде боляче; та й мені, чесно кажучи, теж — прив’язався я до тебе. Але якщо з тобою загине зарконська високість, його дід звинуватить в усьому Ютланд. А нам ні до чого зайві міжнародні ускладнення. Ти розумієш?
Я розумів. Чудово все розумів. Мені підсунули принца з завданням берегти його як зіницю ока. А це означало, що воднораз я мав дбати і про збереження власної шкури. Причому формально це було продиктовано не особистими, а суто політичними міркуваннями. Спритний хід, дуже спритний! Але я не засуджував батька, що він дозволив собі таку слабкість. Якби я сімнадцять років шукав свого єдиного сина, а потім зрештою знайшов його, то нізащо не відпустив би на війну. Придумав би що завгодно — але не відпустив. А він не став утримувати мене, хіба що трохи підстрахувався…
Невдовзі після того, як на зміну Першій хвилі вирушили кораблі Другої, до Ставки Головного Командування прибув батько. Він вилетів з Ютланда, щойно отримав повідомлення про початок вторгнення, проте його катерові знадобилося майже шість годин, щоб подолати „тіньову зону“.
При батьковій появі в оперативному центрі, я нишком рушив до виходу, але він одразу помітив мене з Гораном і передовсім звернувся до принца:
— Вітаю, адмірале. Якщо не помиляюся, ваш дивізіон стартує в складі Четвертої хвилі?
— Так, сер.
— Тоді у вас залишилося менше дванадцяти годин. Я б радив вам з капітаном Шнайдером піти відпочити.
Натяк був більш ніж прозорий.
— Дякую за пораду. Ми негайно скористаємося нею, — люб’язно відповів Горан. — Та спершу скажіть, сер, ви ще не передумали щодо придбання наши „звапів“?
— Ні, Ваша Високосте, не передумав. Нам вистачає і власного озброєння.
— Ну, як знаєте. Проте майте на увазі — щогодини ціни зростають.
Батько силувано посміхнувся:
— Я маю це на увазі, не сумнівайтеся…
Коли ми вийшли з оперцентра, принц зауважив:
— Знаєш, Алексе, твій батько — хитрий лис.
Відтоді як „Оріон“ став флагманом зарконського дивізіону, ми з Гораном стали називати один одного на ім’я.
— Авжеж знаю, — сказав я. — Але в чому виявилась його чергова хитрість?
— В нас з тобою. Є такий вислів: поскладати всі яйця до одного кошика. Він поклав разом два яйця, проте золоті — тебе й мене. А кошик, у даному разі, це твій корабель. Якщо ми загинемо, то обоє, і в мого діда язик не повернеться дорікати твоєму батькові.
— Гм-м. Гадаєш, це зроблено навмисно?
— Я це знаю. У декого з Генерального Штабу задовгий язик. Чутки вже ходять. Визнай: хитро
