Кортні Прайс нерішуче підняла руку:
— Дозвольте звернутися, адмірале.
— Слухаю вас, лейтенанте.
— Сер, — почала вона, — я не зовсім зрозуміла, чому ви вважаєте, що ми передчасно застосували „звапи“.
— Це просто, міс Прайс. Тяньгонці ще не проминули так звану „точку неповернення“ і будь-якої миті можуть перервати атаку, здійснити занурення й відступити в завчасно обумовлене місце збору, щоб відкоригувати свої плани й застосувати іншу тактику вторгнення. Вони так і вчинять, якщо обставини складатимуться не на їхню користь. До речі, ці обставини й справді склалися для них дуже кепсько: вони неправильно згрупували свої сили і вже за перші вісімнадцять годин втратили п’ять сотень кораблів. Але адмірал Павлов подбав про те, щоб ввести їх в оману стосовно наших втрат. З кожною хвилею в бій вирушають кілька груп кораблів, які досить переконливо імітують власну загибель, створюючи в тяньгонців ілюзію, що на три їхні втрачені судна припадає одне наше. Таке співвідношення ворога цілком влаштовувало — а тут втрутився ваш дивізіон і зіпсував усю статистику. Та це ще не найгірше. Принц Горан необережно продемонстрував нову зброю, чим міг сполохати тяньгонців. На щастя він, хоч і надзвичайно обдарований юнак, все ж новачок у командній справі і діяв з невисокою ефективністю. Досвідчений флотоводець за цей час провів би не сто вісімнадцять, а понад три сотні бойових вильотів, і знищив би як мінімум двісті ворожих кораблів. Це б змусило тяньгонських адміралів добряче задуматись… Утім, я гадаю, вони й так задумались. Але будемо сподіватися, що вони не нададуть надто великого значення цьому епізодові. В усякому разі, такого великого, щоб спробувати „переграти“ вторгнення.
— А чим це погано? — запитав я. — Як на мене, то нехай відступають і повторюють спробу.
— Е ні, капітане. Як кажуть мудрі люди, добра здобувши, кращого не шукай. Я вже зазначав, що тяньгонські адмірали неправильно згрупували свої сили. Крім того, довідавшись про нашу непрохідну аномалію, вони розділили свій флот на шість частин, механічно застосувавши військову практику чотирьохсотрічної давнини. З їхнього боку це була помилка — адже наші кораблі здатні пересуватися з надсвітловою швидкістю в межах системи, і цей маневр жодним чином не ускладнив нам життя, зате розпорошив їхні сили. А от якби вони пішли одним щільним угрупованням, нам було б важче. Тим більше це небажано зараз, коли в нас з’явилися „звапи“. Поза будь-яким сумнівом, ми розіб’ємо тяньгонців, але для мене, як імператора й верховного головнокомандувача, надзвичайно важливо досягти цієї перемоги ціною наменших втрат.
Батько кілька секунд помовчав, потім додав:
— Те, що я вам сказав, навряд чи можна назвати державною чи військовою таємницею. Однак я просив би вас поки утриматися від обговорення цієї теми з іншими. Час іще не настав. — З цими словами він коротко кивнув. — Всього доброго, пані та панове. Капітане Шнайдер, прошу супроводжувати мене.
Коли ми виходили з рубки, боцман урочисто проголосив:
— Верховний головнокомандувач місток залишив! Капітан місток залишив!
Крокуючи поруч зі мною по коридору, батько зауважив:
— Коли створювався ютландський флот, я був категорично проти чергового боцмана в рубці. Мені більше до вподоби цивільна практика — симпатичні довгоногі стюардеси і ніяких вигуків про капітана або адмірала на містку. Проте мої підлеглі, надто ж адмірал Біргоф, виявилися консервативнішими за мене, і цю традицію довелося зберегти.
Ми ввійшли в мою капітанську каюту, яка складалася з двох кімнат. У першій, кабінеті, стояв робочий стіл з комп’ютерним терміналом і широким м’яким кріслом. Ще два крісла, менші й не такі вигідні, призначалися для відвідувачів. Батько обвів поглядом кабінет і сказав:
— У тебе, як і вдома, ідеальний порядок. А от я завжди був трохи неохайним. Твоя акуратність, без сумніву, від матері.
Потім він зазирнув до іншої кімнати, спальні.
— А тут вельми затишно. Вчувається жіноча рука. Ліна, звичайно?
— Так. Здебільшого вона.
— Славна дівчина. Ти ще не говорив з нею про дитину? Так кортить потримати на руках онука.
— Вже вирішено, — відповів я. — Щойно завершиться криза. Ну, тобто, через дев’ять місяців після того, як усе владнається. Ліна й Елі хочуть народити одночасно. Елі — хлопчика, Ліна — дівчинку.
— Це буде чудово. Одразу син і донька, онук і онука… А як твоя третя, Прайс?
Я зітхнув.
— Прайс не моя третя. Вона взагалі не моя. Вона просто… просто так. Тимчасово.
Батько хмикнув.
— Я міг би сказати, що немає нічого постійнішого за тимчасове. Але обмежуся іншою приказкою, суто ютландською: твої жінки — твоє особисте нещастя. — Він улаштувався в одному з гостьових крісел. — Ну, гаразд, у мене мало часу. Давай-но, до справи, Алексе. Як ти ставишся до пропозиції принца Горана?
— Думаю, це розумно. Зарконські катери мають багато вад, а їх єдине достоїнство — „звапи“. А ця зброя буде набагато ефективніша на корветах або висококласних бойових катерах. Шок шоком, але Горан вчинив справді мудро, погодившись розформувати свій дивізіон.
— Цілком згоден з тобою. Та я питав про інше. Як ти ставишся до ідеї встановити „звап“ на твій корабель?
„Передовсім,“ — подумав я, — „це гарна страховка. Майже стовідсоткова гарантія, що я закінчу війну цілим і неушкодженим. Мій корвет супроводжуватиме в бою група кораблів з чітко поставленою задачею — берегти й захищати. Не сина імператора, ні; а дорогоцінний ‘звап’. Зброю, яка звалилася на нас, мов манна небесна. Зброю, що має стати запорукою нашої швидкої перемоги…“
А вголос я сказав:
— Це дуже відповідальне завдання, сер. Сумніваюсь, що я заслужив його. Так, звичайно, „Оріон“ — один з найкращіх корветів нашого флоту. І команда талановита — проте, за невеликим винятком, ще молода й не дуже досвідчена. А після нашою місії на Вавілон ми вирішили проблему нестачі кваліфікованих кадрів, тож тепер у нас вистачає пілотів та командирів з великим досвідом. Серед них неважко буде знайти потрібну кількість справжніх професіоналів, щоб довірити їм „звапи“.
Батько задоволено кивнув:
— Якраз це я й хотів від тебе почути, сину. Знаю: ти кажеш, що думаєш, не лукавиш, не кокетуєш. Та оскільки зайшла мова про справжніх професіоналів, то ти — один з них. Як то кажуть, молодий та ранній. Так стверджують адмірал Павлов і коммодор Томасон. Такої думки й капітан Ольсен. Таке ж враження склалося в адмірала Фаулер за час вашого перельоту від Вавілона до Ютланда. А командор Вебер, безперечний професіонал, навіть зголосився служити під твоїм командуванням. Отож, „звап“ ти отримаєш — хоча б з огляду на прохання принца Горана, яке я не можу проігнорувати, бо ми багато в чому зобов’язані йому. Він, звісно, себе не образив, за свою зброю здер з нас не мало не багато майже піврічну виручку з продажу ендокринолу. Та хіба мають значення гроші, коли йдеться про людські життя! Тому „Оріон“ капітана Шнайдера стане ядром мобільної ударної групи під командуванням адмірала принца Горана Зарконського. Так я вирішив.
„Але ж і хитрющий ти сучий син!“ — мало не в захваті подумав я. — „Все сказав правильно. Все логічно. Лише про одне змовчав, про головне — що хочеш уберегти мене…“
Батько підвівся.
— Що ж, мені пора. Треба віддати розпорядження про монтаж „звапів“, а потім, коли Павлов прокинеться, ми займемося переглядом нашої тактики з урахуванням нової зброї… — Він похитав головою. — Просто неймовірно! Хто б міг подумати, що все так вдало складеться. З цими „звапами“ нам казково пощастило.
— Вже вдруге пощастило, — зауважив я. — Спочатку з ериданцями — і тепер у нас потужний, боєздатний Зоряний Флот. А потім пощастило зі „звапами“ — і до високого професіоналізму особового складу флоту додалася ефективна зброя.
Батько зупинився біля дверей. Подивившись на мене довгим поглядом, він сказав:
— З ериданцями нам не пощастило, Алексе.
— Як це? — здивувався я.
— В тому сенсі, що не було ніякого фарту, ніякої випадковості. Як мій син, ти маєш це знати. Я ніколи
