України, з її українським антирадянським націоналізмом, який поет назвав 'агентурою Гітлера'. Марна була надія Гітлера на цю 'п'яту колону': 'Завдяки мудрості партії і нашого вождя товариша Сталіна ми заздалегідь вибили з рук фашистів то оружжя. Розгром українського націоналізму — велика перемога'.5 Не знаємо, що справді думав доповідач та зібрана публіка про проведення совєтизації Західної України. Мабуть, багато присутніх бачили це 'визволення' так, як Довженко висловився про неї у своєму щоденнику: 'Про цю трагедію написати б роман, на тисячі три градусів температури і вилити в нього увесь свій біль, усю тугу, усі свої скорботи'.6 Та якої гадки не була б українська інтелігенція, виступати публічно вона мусіла так, як цього бажала правляча Компартія, бо режим вимагав одного голосу, навіть якщо не було одної думки.
Заява Бажана про сталінську перемогу над українським націоналізмом була передчасною. Зате вона вказувала на дійсні обставини політичної реальності. Бажан визнав, що два роки після прилучення Західної України до СРСР, і незважаючи на масові депортації та інші репресії, режимові таки не вдалося вповні совєтизувати тамтешнє населення і запевнитись його лояльністю. Водночас грубий напад на український націоналізм означав, що протилежно до російського, який режим збирався використовувати у війні з Німеччиною, український націоналізм залишався проскрибованим та об'єктом подальшої нищівної кампанії.
Засуджуючи український націоналізм, комуністичний режим нібито загравав з українським патріотизмом радянського покрою. 6 липня партійно-державне керівництво України вперше звернулося з відозвою 'До українського народу' із закликом боротися за 'рідну Україну'.7 У відозві були наведені приклади героїзму з української історії часів Данила Галицького, Богдана Хмельницького та 1918 р. Звернення наче б в українському патріотичному дусі. Але якому? Українцям було сказано боротися з ворогом 'за прикладом брата нашого — великого російського народу'. Український уряд наказував захищати Україну, але лише як невід'ємну частину радянської імперії. Врешті, і це найважніше, Київ заявляв про свою готовість повністю виконати злощасну сталінську тактику 'спаленої землі', виголошену 'любимим вождем' 3 липня в його першому зверненні до радянського народу. Сталін наказував вивезти все що можна, а що не можна — знищити. Хто залишався на окупованій території, мав зробити перебування там ворога нестерпним, як для окупанта, так і для окупованих. Це були заходи, щоб рятувати владу кремлівського 'хазяїна' та його наставників в Україні, а не турбота про інтереси українського народу. Пігідо вважав цю політику головним засобом руйнування України та нищення її народу, а Довженка жахало, що коли повернуться 'свої', людей 'каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями'.8 Комуністична історіографія припише цим злочинним заходам героїчну жертовність радянського народу для перемоги над німецькими загарбниками.
Від самого початку нова війна ставала частиною української історії за новою радянською схемою. Прикладом послужить нам стаття М. Петровського 'Військова доблесть українського народу', надрукована в газеті 'Комуніст' 2 липня 1941 р. Відомий історик пристосував найважніші принципи радянського патріотизму до України: 'Вся історія України сповнена героїчної боротьби народу за свою свободу і незалежність, боротьби проти всяких іноземних загарбників'. Але зі слів автора виходило, що 'ця багатовікова боротьба' мала ще й друге завдання: 'об'єднання з братським російським народом' та 'возз'єднання в одній державі'. Ці прагнення зародилися ще 'в далекі часи Київської Русі, історія якої була спільною початковою історією трьох великих братських єдинокровних народів — російського, українського і білоруського'. Для здійснення цих двох віковічних мрій 'український народ самовіддано йшов на величезні жертви'. Таким способом Петровський долучив німецько-радянську війну до тези, яка в тридцятих роках стала аксіомою радянської історіографії: українці і росіяни вийшли з одного 'древньоруського' кореня і продовж усієї своєї історії прагнули возз'єднатися зі своїми 'кровними братами' в одній державі. Цю ціль українці частинно досягли переяславським 'возз'єднанням' 1654 р., та довершили її 'возз'єднанням' Західної України у 1939 р. Здійснення вікової мрії українського народу стало можливим лише з допомогою великого російського народу.
Петровський наводить численні приклади українських війн проти зовнішніх загарбників та народних рухів за возз'єднання з російським народом у спільній російській державі. В київських часах руські воїни виганяли з Києва польського князя з його найманим німецьким військом (1019 р.) і розбили угорські війська під Перемишлем (1099). Пізніше Данило Романович вигнав німецьких лицарів із Дорогочина (1237), а Олександр Невський переміг 'псів-лицарів' (за висловом Маркса, спопуляризованим совєтами) на Чудському озері (1242). 1648 року козаки Кривоноса розбили німецьку піхоту під Старокостянтиновом, а 1918 р. 'за допомогою великого російського народу' були вигнані з України кайзерівські 'пси-лицарі'. Автор прославляє 'приєднання України до Росії 1654 р.', боротьбу українського народу за спільну батьківщину проти загарбників у Північній війні 1700–1721 рр., та українську участь 'у вітчизняній війні проти навали Наполеона 1812 р.'. Одночасно він засуджує 'зрадника Мазепу', що 'хотів віддати Україну на поталу ворогові', але 'не знайшов ніякої підтримки в народі' ані в козаках, які 'зосталися вірними батьківщині і разом з російською армією громили загарбників'.9 Історик переконує читачів, що в боротьбі проти іноземних загарбників 'міцніли братські зв'язки українського, російського та інших народів' спільної батьківщини. Після довгих віків поділу 'український народ возз'єднався у своїй соціалістичній Республіці, яка є складовою і невід'ємною частиною великого СРСР'. Тепер та 'вся багатонаціональна єдина сім'я народів СРСР піднялася на священну вітчизняну війну', щоб відбити гітлерівський напад на 'велику соціалістичну батьківщину'. Боротьба за спільну 'радянську батьківщину' завершувала історичний шлях українців від спільної Київської Русі до спільного Радянського Роюзу.
З початком нового шкільного року переданням такої російсько-центристської історії українського народу молодій генерації майбутніх громадян мала зайнятися школа. Обов'язок кожного вчителя, як пригадував директор Харківського міського інституту удосконалення вчителів — виховати 'мужніх, стійких захисників батьківщини', 'сповнених справедливою ненавистю до всіх нападників'. Директор вважав, що для цього особливо надавалася історія, коли її 'подати ширше, опрацювати з учнями ґрунтовніше'. Добрим прикладом був матеріал 'про славетну перемогу Олександра Невського над псами-лицарями', де 'треба показати безприкладну хоробрість, героїзм і кмітливість російського народу, який не шкодував життя, боровся за свою незалежність і виборов її'. Другою вдячною темою директор уважав боротьбу з німецькою окупацією України 1918 року. Врешті, сучасна війна мала стати об'єктом вивчення в усіх класах:
'Вітчизняна війна зобов'язує нас показати героїчне минуле нашого народу не тільки в тих класах, де це пов'язано з програмним матеріалом (8-10 класи), а й у всіх інших класах школи. Першим кроком роботи педагога в цьому році, від 1 до 10 класу, повинно стати ознайомлення учнів з великою вітчизняною війною радянського народу проти німецького фашизму'.10
Компартія наполегливо старалася створити, якщо не єдино-мислення, то хоча б один спосіб публічного дискурсу на воєнні теми. Велика частина відповідальності за пропагування цих ідей була накладена на міську інтелігенцію. Лише в Петровському районі Києва агітаторами працювало 70 учителів, і за декілька днів 30,000 людей вислухали там лекції на тему 'Великої Вітчизняної війни'. Можна сподіватися, що ці зусилля дали бажані результати серед міської інтелігенції та робітників. Подібну роботу вчителі виконували серед молоді у школах і вузах. Слабше доходили відгуки офіційної пропаганди до сіл, де все ще жила більша частина українського населення. До того ж зі свідомості селян ще не зникли свіжі рани недавньої колективізації та голодомору. На противагу великій кількості евакуйованого міського населення, майже все селянське населення попало під німецьку окупацію. Це населення мало нагоду порівнювати обидва режими та на якийсь час було звільнене від радянської пропаганди. Воно ставало великим джерелом інакомислячих на воєнні теми, яких прийшлось комуністичному режимові перевиховувати після війни. Окрім селян та деякої частини інтелігенції і робітників, залишалася ще велика кількість невповні інтегрованих громадян у Західній Україні, для яких була неприйнятна радянська воєнна пропаганда.
Отож, коли закінчувалася німецько-радянська війна, існували два протилежні погляди на участь українського народу у воєнних подіях та на місце цієї війни в українській історії. З одного боку була офіційна радянська інтерпретація, за якою закріпилися вислови й поняття 'Велика Вітчизняна війна', 'визволення' і 'Перемога'. Ці терміни стали сакральними, а 'Велика Вітчизняна' та 'Перемога' писались уже з великої букви. Згідно з офіційним дискурсом, Україна була не просто 'відвойована' чи 'звільнена', а 'визволена'. В такому дусі Верховна Рада УРСР дякувала 'великому російському народові і всім народам Радянського Союзу, союзному урядові, большевицькій партії і великому вождеві народів товаришеві Сталіну' за поміч у 'визволенні українських земель від німецьких окупантів'.11 Не менш трафаретним стало
