пояснення радянської перемоги над Гітлером. Бачачи вже конання Третього Райху, П. Тичина писав: 'Переміг радянський народ, зв'язаний могучою силою сталінської дружби народів, організований і натхнений великою більшовицькою партією і проваджений нашим геніальним вождем Маршалом перемоги Сталіним'.12
Альтернативні погляди на далеку й недавню українську минувшину були заборонені і не могли мати тої єдності, якою втішалася радянська історія, санкціонована державою. Частина українського населення, в першу чергу національне свідома інтелігенція, розуміла українську історію за так званою схемою Михайла Грушевського. Для них Київська Русь була не спільною державою східних слов'ян, а українською, спадкоємцем якої була Галицько-волинська, а не Московська держава. Після литовського й польського панування на українських землях, українці відновили свою державу на якийсь час, вперше за Хмельницького, а опісля — в Українській Народній Республіці 1917 р. В цій історії червоною ниткою проходило змагання українського народу за збереження та відновлення української держави не для злуки з іншими державами, а для вповні незалежного життя. В цьому процесі Росія і російський народ не допомагали Україні здобувати незалежність, а навпаки, самі її поневолювали. Тому український народ мусів провадити найтяжчу боротьбу саме проти Росії. З незалежницьких позицій оцінювались так звані 'Жовтнева революція' і 'Велика Вітчизняна війна', які принесли Україні відновлення її поневолення.
Своєрідні погляди про минувшину мали селяни. Їхня історична пам'ять зберігала головно недавнє минуле: розкуркулювання, колективізацію і голодомор. Багато з них сподівалися соціального та національного визволення від німців. Але гітлерівці не розпустили колгоспів і не дозволили організувати українську державу, та й поводилися із селянами не краще сталінців. Вповні розчарувавшись в німецькому 'визволителеві', селяни не мали іншого виходу, як погодитися на повернення 'свого' 'визволителя'. Червона армія несла на своїх плечах сталінський режим, але в тій самій Чевоній армії були їхні чоловіки, батьки й сини. Треба було миритися з реальністю й відсувати в забуття неприємні спогади знущання 'своєї' влади. Альтернативна пам'ять недавньої та дальшої історії на селі могла зберігатися лише на індивідуальній чи родинній базі.
Для західно-українських земель війна, розпочата завоюванням Закарпатської України 1939 р., не закінчилася берлінською капітуляцією. Боротьба Української Повстанської Армії з радянськими Збройними силами втішалася підтримкою локального населення до початку п'ятдесятих років. Для цього населення, якщо кому й майнула думка про 'вітчизняну війну', то її могло бачити лише у боротьбі Української Повстанської Армії, а не Червоної армії чи каральних загонів НКВС, — але такої термінології ніхто не застосовував. Національне свідоме населення Західної України вкладало боротьбу УПА в довговікову історію змагання українського народу за свою власну незалежну державу. Найлютішим ворогом української незалежності вони вважали Москву як царську, так і радянську.
Від воєнного до горбачовського періоду вододіл в українській історіографії проходив між пропагованою радянською та забороненою традиційною українофільською інтерпретаціями. П'ятдесят п'ять років радянський режим закріплював свою версію воєнної історії науковими виданнями, шкільними підручниками, музеями, пам'ятниками та державними святами. Ця версія і стала колективною пам'яттю українського народу. Альтернативне бачення воєнних подій режим переслідував як антидержавницьку пропаганду, і воно могло зберігатися лише на приватній базі. Воно вирине на публічну арену щойно після повалення Компартії та її монополії на історичну правду. Головне протиставлення двох поглядів завжди полягало в інтерпретації відношення російської держави як царської, так і радянської, до українського народу: в одному варіанті російська держава завжди відігравала позитивну ролю, в другому — негативну.
Коли закінчилася війна, воєнна пропаганда мусіла відійти на задній план. Вона була потрібна для мобілізації країни в боротьбі із зовнішнім ворогом. З внутрішніми ворогами в мирний час комуністичний режим міг дати собі раду старими репресивними засобами. Продовження звеличання війська в мирний час могло стати навіть небезпечним для партійного контролю над державою. Все ж таки Сталін дозволив радянському народові гучно відсвяткувати 'Праздник Победы' і навіть висловив вдячність тим, хто допоміг йому перемогти Гітлера і втриматися при владі. Перший 'Праздник Победы' Радянський Союз святкував 9 травня 1945 р. Цей 'перемоги день, що дав нам Маршал Сталін',13 як писав М. Рильський, святкував і Київ. Було справді чому радуватися: врешті українські бойовики перестали гинути на далеких європейських фронтах. Але українці, які прислуховувалися до того, що діялося в країні, не могли не помітити, що радянські війська продовжували війну проти УПА в Західній Україні… Та не могли тішити українців сталінські подяки. Під час кремлівського прийому 25 травня 1945 р. на честь командувачів військами Червоної армії головнокомандуючий підняв тост за здоров'я російського народу, 'найвидатнішу націю' і 'керівну силу Радянського Союзу', народу з 'ясним розумом, стійким характером і терпінням'. Сталін дякував російському народові, який 'вірив у правильність політики свого уряду', хоча цей уряд зробив 'немало помилок' у провадженні війни. Довір'я російського народу сталінському урядові 'виявилося тією вирішальною силою, яка забезпечила історичну перемогу над ворогом'.14 Офіційне вивищення російського народу не віщувало нічого доброго українському народові, якому Компартія не довіряла за те, що він перебував під німецькою окупацією. Не менше промовистим був тост 25 червня в Кремлі на прийомі на честь учасників параду Перемоги. Сталін запропонував випити 'за людей, яких вважають 'ґвинтиками' великого державного механізму, але без яких ми — маршали і командуючі фронтами та арміями — говорячи грубо, і біса не варті'.15 Для Сталіна й для Компартії, багатомільйонове військо було лише машиною 'ґвинтиків' — себто інструментом перемоги, а не переможцями. Для 'ґвинтиків' питання про визволення недоречне.
У тоталітарних суспільствах колективну пам'ять творять режимові ідеологи і запускають в народ через школи, політичні й громадські організації, засоби масової інформації тощо. Для цього особливо надається школа, бо діти мають найменше своїх власних спогадів і їм найлегше засвоїти згори виготувану 'пам'ять', авторитетно подану вчителями. Публічним виявленням колективної пам'яті служать державні свята. 1946 р. Радянський Союз удруге відсвяткував День Перемоги, але уже без попередньої загальної ейфорії. Довженко записав в щоденнику:
'Огні горять. Музика грає. Майорять кров'ю стяги Перемоги'.
'Гримить майдан Червоний під тягарем іржавої надлюдської божественної слави. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги'.
'А на полі, позапрягавшись у плуг, напруживши м'язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов'язки неухильні і найточніші в світі достовірність — страждання'.
'О світе лихий! Що тобі до них?'.
'[…] І будь проклятий всяк, хто п'є, жере й сміється, пишучи сьогодні про добробут'.
'І будь проклята пафосна лож в устах його'.16
Режим бажав запобігти, щоб подібні дисонантні інтерпретації не створили альтернативну публічну опінію. Німецько-радянська війна мусіла відійти в забуття, поки у свідомості населення не закоріниться офіційна версія недавньої історії. Наступного року День Перемоги був виключений з календаря офіційних свят. Невигідні свідки війни (воєннополонені, 'остарбайтери', 'колаборанти' тощо) уже давно були вилучені з радянського суспільства й вивезені в глибину імперії, а 1947 р. столиця й важливіші міста були очищені від інвалідів, живих докорів державі.
Відновлене зацікавлення воєнною добою прийшло після смерті Сталіна. На XX партійному з'їзді Хрущов засудив 'культ особи' та скритикував злочинні помилки Сталіна у веденні війни. З'їзд довідався, що не Сталінові належала головна заслуга за перемогу над Німеччиною, а партії, урядові. Червоній армії і, врешті, радянському народові. Звільнивши 'Велику Вітчизняну війну' від дискредитованого 'великого вождя і полководця', партійна верхівка переписала її на рахунок партії й народу. 'День Перемоги' залишався робочим днем, але його почали відзначати урочистими сходинами у школах та на місцях праці. Появилася нова мемуаристика й художня література, зосереджена на радянському населенні як носієві головного тягаря війни і остаточному переможцеві над ворогом. Відновилася деяка увага й пошана до ветеранів. Їх почали нагороджувати медалями (1961 р. 'За оборону Києва') і запрошувати до шкіл оповідати учням про воєнні події. Тим більше стала важною навчальна робота в школі, де режим не мав конкурента. Ставили пам'ятники воїнам-захисникам. Міт 'великої вітчизняної війни' залишався суттєво незміненим, але хрущовська 'відлига' сприяла вільнодумству, яке могло піддати під сумнів і воєнні міти. З таборів поверталися учасники війни й
