нерухомий, мов мрець. Розпогодилось. Підпікало. Лорд лагодив дах, замощував гіллям діри — вітер несподівано подув холодний, потім зволожився. Полили дощі. Лорд облазив чагарі; надвечір приходив, пересвідчившись, що Лопата живий, сідав проти виходу і дивився, як вода брала в обійми землю. Вгадувалося, що до скону йшло літо. Щоб зігрітися, Лопата тулився до Лорда, облиплого багнюкою, а той: «Покидьок ти, Лопато… Покидьок…»; а про себе: «Бідака, і не жилець… Здохля…» Коли Лопаті, здавалося, настав край, вишкрібши бляшанку, начухравши оскіпків, наскубавши папороті, Лорд розпалив багаття й узваром поїв, — Лопата відхаркувався, блював кров'ю, але не хотів пити варива. «Сучара ти, Лопато, — ти ж віруючий чоловік, і чому ти заставляєш страждати людину… А-а-а…» Інколи Лордові вдавалося влити в горлянку Лопаті кілька крапель узвару, а той, оклигавши, здибувався на лікті: «Тому що людина — гріх, гріх у ній, Лорде… і гріх виходить із неї… не чіпай мене…» — «Да-а-а, — шморгав носом Лорд. — То, значить, не ти бабахнув по дружині з двустволки… — й перегодя: — А я думаю, що коли б із людиною все було гаразд, вона б уподобилась Богові… Га? Га-а-а?… Лопато?! ау… Лопато». — «Не богохульствуй… людина прах… і хто Бога не любить, той і до людей…» — просипів Лопата, упав навзнак, а Лорд з окропом усе навколо нього, не знає, як підступиться: «Ну, дурень ти, Лопато, дурень… Я то в Бога вірю, але собі думаю, це як небо й земля… А ти, Лопато, точно дурень…» Лорд навіть не злився. Десь по десятому дню втечі безперестану бовтали у баюрах суровими нитками дощі, — Лопата встав, задихав ротом, переривчасто, зовсім тобі дитина; розвів руки, склав, підступив до Лорда. Лорд сидів проти входу, не обертаючи голови, почув легкий схлип; вітер натужно храпнув знадвору, позаду щось гепнуло, і, знову-таки не обертаючи голови, Лорд пройнявся враз тугою; втома вломилася в тіло, бахнуло сотнями, міріадами зірок у голову, щось тепле, аж до нудоти, затремтіло в грудях, одірвалося, покотилося диким, вижовклим степом; Лорд хотів щось добрати, ненароком зіпнув ротом, не наперекір, не на зле постовбичив біля входу і вийшов. Вперше за стільки часу почув щось подібне до страху, йорзаючи зором погорі ще зеленого лісу; проводжаючи поглядом птахів, бачачи, як вони збиваються докупи. Все зупинилося. Схололо. Затьмарилось. А може, й не страх. Лорд ніяк не міг дати ради думкам, що плинули спершу сіро, а тоді почали дедалі виразніше набирати якихось обрисів, кололо в легенях — те вселенське ніщо дряпнуло під серцем, і коли він став згадувати, утямлювати, що він зовсім не Лорд, а хтось таки інший, і той час, у якому він перебував, перебуває, вислизнув, давно протік між пальцями, — тоді він обернувся й побачив, що Лопата помер. Напочатку Лорду все видалося вигадкою; чи то просто щось забув? Щоб пов'язати усе це зі смертю Лопати — не добирав тями. Швидше, Лорду полегшало від того, що Лопати вже немає. Він тільки хотів їсти і трохи поспати. Попивши варива з папороті, загризши дичками, ліг біля порога й проспав цілу добу. Прокинувся. Сіріло, — Лорд без тями подивився на тіло Лопати. Сів. Сидів довго, доки не розвиднілося. Але світло в очах не піднялося. Лорд попив узвару, відтак одтягнув Лопату до лісу, вкинув до баюри, довго жерстиною нашкрібав землі; так і полишив до половини захороненого. Якусь хвилю повагався і прочитав кілька уривків із молитов, псалмів, удовольнившись наприкінець словом «амінь», перехрестився, як колись учили, а може, й не так, і, гнаний голодом, подався до хижі спати. Він спав так довго, як і кожна людина, що в сновидінні не добирає часу; і снилося: котить згори на санчатах, а може, не на санчатах, а в чомусь подібному до корита; гора крута, висока, і хочеться вистрибнути звідтіля, але хтось тримає, а тоді займається світло, чийсь голос кличе. Голос теплий і рідний, що кликав і називав так далеко, в тому віддаленому часі, — врешті він вирвався і подибав на той голос. Подибав синім берегом, травами, мовби не йшов, а плив над землею; вітер ніжно гладив груди; голос лунав потужніше, сльози котилися по щоках; коли глянув, то гора відступила за спину, а позаду заливало червоним, немов палало місто, — щоправда, як палають міста, Лорд ніколи не бачив.
Прийшла осінь; Лорда кропило холодним потом, слабина в ногах валила на прогнилу солому, і він тупо скреготів рештками зубів, плутався в уривках снів, бачень, галюцинацій; тіло йому судомило, і не раз приходила в голову думка, чи не краще було б повернутися. Голод і холод. Ранком бралося памороззю. Зібравшись із силами, він у болотяних заростях назбирав трави, потому перерахував сірники, заховані глибоко, в потайній кишеньці, і розклав перед себе: клав, перераховував, знову клав до купки. Потім його вивертало жовчю, каляв кривавим поносом, і коли одного дня прокинувся, згадав сон; щось наказувало йому йти, і він вирішив йти.
Осінь тоненькою плівкою, вже зачувши свою владу, розтягувалась по землі; він минув річку, пішов насипом, зирячи у воду — темну й в'язку, як то і належить за перших місяців. Він довго йшов упродовж річки, німо глипав на схили, лісосмуги, губив дорогу, сліпота ночі заступалася сліпотою дня, а він, обдираючи ноги, гепав по чорній ріллі, гнаний власною тінню і власним голосом попід вухом. Врешті зупинився: перед зором рівними квадратиками містечко. І він подивувався — згори опадало листя: опалове, оксамитове, зеленаве, посічене тоненькими прожилками. Тут до нього повернулося: старий жид, що записував щось до вчетверо складеного аркуша; і Лорд подумав, уперше, чітко, чіпко, ясно вихопивши: «Пам'ять — та тільки пам'ять, що не затиснута в білі аркуші паперу», — це ошпарило Лорда, наче окропом, диким шалом пробрало істоту. Він упізнав місцину, де народився. Знову задер голову, немов у легкому падаючому листі щось віднаходив. Він теперечки думав, що глупість породжує надто велику глу-поту або народжує, викохує ошатнішу; і те й друге чимось різняться. Навіть мають смак. Але як просто навести доказ, що ти того вже не можеш, щоб не образити нікого? Не сказати, що не любиш, хоча насправді любиш, — та воно зовсім інше, воно вилазить із тебе, — як не любиш? Просто не хочеш. Не хочеш і все. Бо щось змінилося, а те щось — набагато більше, і його вже не існує. Тобі хочеться відійти і не бачити того, за чим так довго побивався. Щоб не бачили. І воно тоді повернеться; а так — ніколи. Все одно як бігати в молодості за дівчатками. Так воно. Так, — листя падало, пронизане полум'ям жовтого сонця; котила осінь; між тим, що говориться, і «люблю» — далекий світ, переламаний, пережитий у тому «люблю»; значить, це ідіотство вивернеться глупотою: інший прожитий, по-інакшому прожите «люблю»; а якщо ти розламаний, якщо навіть не хочеться клеїти щось докупи??! Легше розламати, а то й утекти. Є шанс, нагода глянути збоку. Якщо принаймні той шанс-нагода не повернеться якось знову по-чудернацькому й ти не втечеш. А то лежиш на пісочку, у затінку, починаєш щось думати, і тоді тобі нагадають, хто ти. Краще вже на той кінець світу або взагалі подалі од цього світу, на той? Гріх?! Так, гріх; а що робити, коли тобі ходити гріх? Принаймні так кажуть. Вперто торочать у вуха і поза вуха. Гм, і ніякий він не Лорд. Годі. Кінчилися дитячі забавки у війну. Він буде Йоною, Іоною, Клементом, Микитою. Зась. Він — Йона. І по цій хвилі він відчув себе господарем становища. Йона потеліпав знайомими місцями: дядьки стежками горбатилися, на гору тягнучи клунки, але щось підступно кольнуло — теплі голубині двори, мукають корови, гучно осипаються із самих верхівок яблука та на вітрі тремтить усохла ягода. Вітер бабляв благу одіж; Йона ще й з годину скрадався кущами, вітер дворами гнав листя, а молоді, пухнасті цуценята тявкали, — в подвір'ях знову мете разом із камінцями, м'ятою і паленою вишнею тягнеться у повітрі; Йона ліг під залізничним насипом: скубав траву, що пробивалась крізь місиво мушель та гравію. Хто останнім бачив Йону, то це корова: ляльково біг насипом у порваній одежині чоловічок, потім тіпав у повітрі ногами, вчепившись за двері вагона, і ще так довго висів.
Птахи летіли над широким пластом чорної землі, перекидаючи важко крилами, проламавши нетривку тишу; вони зирили донизу чорними голками очей, — позаду маячили, ховаючись, рідні обійстя; птахи прощалися з людьми, бо по третьому дні льоту вони, перетнувши океан, сядуть на зимівку десь у скелях безлюдних і тихих островів; пролітаючи над чорною ріллею, вони високо скинули тіла, пропанахуючи туге, вологе осіннє повітря, і ватаг, голосно кугикнувши, полишив за лівим крилом місто із гостроверхими вежами, червоними од нічного освітлення коробочки будинків, сизі артерії залізничних колій, де поналипали — один до одного — немов виводок черепах, брунатні й зелені вагони, що їх волокли, сопучи, паротяги; будинки рудим крабом розтягайся перед тонким зором ватажка, і він, полишаючи землю, немов щось зрозумів, ще раз протяжно кинув голос, — на цей раз до міста: чорні перетинки вулиць, повзучі змії електричок, трамваїв, що слимаками виповзали на світлі плями підсвіченого з-за хмар міста; і тоді зграя піднялась вище, вище, вище, внизу лишилося місто, що брунатним згустком темніло чим далі, тим більше, тільки ртуттю віддавала вода, і по мертвих осінніх плесах ходили вируни, а вітер не годен був зупинити сірого диму, що купкою збивався над чавунними огорожами кладовищ, моргів, медичних закладів, крематоріїв, виправних колоній, загороджених колючим дротом; ватаг наостанок кинувся сторчголів, свердлячи туге повітря, креснув, тягнучи за собою зграю над високовольтними стовпами; низько над мертвим горбом лісу билися пташині крила; ватаг повернувся й сам влетів у вир тремтячих людських душ, підхопивши їх у вирій; зграя зробила коло довкруж сонця, вдарила сумним суремним голосом над поверхнею землі, і за годину місто лишилося позаду, червоно займалось небо.
Горік Піскарьов народився ополудні, наприкінці літа; сонце золотом затоплювало пірамідальні
