нагромадження скла й бетону, злизувало по зламу росу на верхівках людських помешкань, і ті помешкання — проти сонця — піднімалися чорним громаддям. А під вечір воно, одхаркуючи, налазило на місто великим червоним оком, розліплялося віхтями по шибках і, вже при заході, щербилося антенами. Стояла спека. Неймовірно волого й душно. Як не прокинешся — до вечора; старі люди виглядали з-за фіранок, проводжали зблідлими обличчями сонце і поговорювали, що такого давно не було, видно, все те не до добра; й так із. дня в день — до осені завалювало. Коти маніжилися на осонні до вересня, вітер лопотів транспарантами над сплячими тварюками, вищав у діри, вихоплював смердоту з підворітні, де ріг Володимирської і Прорізної, що серед літа не продихнеш, а зіп'яну можна оманутися, заблукати — десь посеред ночі нечиста винесе тебе на Поділ. Так, смердота справді легендарна, бо оминали наріжжя вулиць навіть приблудні пси. Піскурі, пізніше Піскарьови, мешкали у напівпідвальному приміщенні разом із кількома десятками сімейств, проте тільки їхні вікна виходили до ресторану «Лейпціґ»; і все карбувалось у пам'ять Горіка: шастання щурів під вікнами, шал і ґелґотіння по яскраво освітлених вітринах, хрускіт ребер, — перед скошеним зором дітвори гепало до сотні ніг; враз зависали руки, клацнувши посинілими нігтями по склу, і тоді дітлашня знов переводила погляд на вікна. Мухи роєм стояли над буряковим контейнером; від того в кімнаті мерехтіло. З цього малечі хоч якась та розвага. Ополудні місцина напрочуд безлюдна: згори вуркотіння авто, бемкання головного годинника, а під дощ, низом, клубками стікав туман, бігла ціла ріка, перекидаючи цигаркові пачки; пакети з-під кефіру та молока, тріски пливли в туман маленькими пароплавами.
Тож Горіка ще не привезли з родильні, а старший з роду Піскарьових ще не привітав дружину, — як на спільній кухні, поляскуючи одне одного сусіда по плечу, вже випили по пляшчині й прогорілого полудня, обіпершись за засалені царини, завели мову про се та про те; після чого сімейний клан на чолі з Михайлом Піскарьовим усівся за круглим, міцним, брунатим трофейним німецьким столом із прогнутими, перекошеними ніжками, з позадряпаним власноруч добродійкою Піскарьовою матюччям. Стіл цей, що передавався із покоління у покоління, яких пройшло не так і багато, був давно придбаний чи конфіскований дідом Піскарьовим, який носив сині, з начосом, галіфе, однобортний військовий кітель, закладав у проріху три пальці, так, щоб видно було золотого ланцюга, що зберігався відтепер лише у родинних спогадах, бо до скарбниці якимось чином не втрапив. Усе рухоме і нерухоме майно тут пускалося кола — сім'я складалася з семи чоловік. За діда (тоді вже Піскарьови) мешкали у високому, з гранітними колонами й білими стінами помешканні, збудованому ще за війни німецькими полоненими. Дід Піскарьов перебував на персональній пенсії, квартира повноправно належала йому, але упертий Піскарьов пантачився на роботу, десь при ЦК, — сидів на охороні, перехиляв одну-другу чарчину, після чого язик у старого не тримався місця, шепелявив крізь ріденькі, криві зуби, й ото якось утяв не те, «що надо», на кшталт: «Я це вот таких, лисих, падаль кукурузяну, Вань, знаіш скока попереваділ та поперестрілював… да-да… ведеш його коридором, мов проважаіш кудись, да, значить, а він тобі щось розказує, хихотить по-ідіотському, і не віре, що позаду смерть чалапає моїми чобітьми… да-да… чоботи у мене отлічні були… а він гундосить, гундосить там непотріб всіляку… несе, видно, падлу, душка твариняча ізвивається… да-да, а я в галіхфе, тьху, не те зараз время, отоді було… А ти, бац з ліворвера, шматки черепа з мозгамі по стінах, а він падаллю на цемент, якраз у рівчак, туди, де кров стікає… і не людина вже… та й не був… падло… Отак-то… Ваню, хі-хі-хі-хх-хі-ххрр, балакає, балакає… Ну, нічого, видно, не судьба мені вже побачить, як отого лисого кукурузяника поведуть. А мо, і ми, Ванюша, дочекаємося. Не довго, думаю, Ваня, я знаю, які там люди сидять. О-о!» — теплів Піскаренко, підводив пальця догори, випираючи одутле черево, — очі скляніли так, немов зараз перед ним пройшло його минуле. А Ваня слухав, попивав з сахарином чайок, горілки «не потребляв», бо вдома шестеро з посинілими ротами од голодухи жують кукурудзяні ліпеники; та й доповів про «лисого» куди слід, а там старого хутенько — від гріха подалі — погнали на пенсію, й Ваня отримав місце начальника караулу. Все б мирно й обійшлося, коби не дідів скажений гонор. Таки скажений, — бо як понесе, як закрутить; харчить, високо здіймається лють у його грудях, дриґотить в одряблому череві, обтягнутому майкою, — од тих часів, коли дід отримував «довольствіє». Років немало, а як підгилить самогону чи казьонки — зразу за багнета- ножа, й ну гарцювати молодим лошаком по комунальній кухні, трощачи на друзки трофейний посуд: «Порублю сволочєй», — гуготить у грудях, не одному роз'юшить пику, а як не потрапить ухопити кого за горлянку, коцає багнетом двері: «Я вас на лапшу поріжу, собаки дикі й неприв'язані… А-а-а, мать вашу, за Родіну, за Сталіна!» А тоді, по четвертій годині ранку, вляжеться на слизькій підлозі спільного туалету, стогне, вуркоче, видно, марячи, — знаходили його там почорнілого, з піною навколо рота й набальбушеними, налитими кров'ю більмами; забирали ножа, зализаного з обох кінців. Усі присутні підступали до Піскаренка стиха, бо, чого доброго, викине свого «бліцкріґа» — прикинеться побитим, змученим, подоланим, і враз — цап за горлянку, душить і кричить не своїм голосом: «А, падла позорна. Я тебе, кукурузяник, на ніж одіну, й зо мною смолу гаряченьку полетиш пити». А сусіди: «Ну, що там, ми люди інтєлєґєнт-ні, совєцькі», — бо знали, що не в своїй капусті, що управи на діда цілим кварталом не буде: вони із дільничим колись разом носилися по розкуркулених українських степах, не одну дівку перелюбили, та й з 33-го на одній роботі, — тільки дільничий здебільше спеціалізувався на поетах, а Піскаренко — яка «шарага» привалить.
Упившися вдвох у комірчині, затягували сумних українських, тоді кінчали «Інтернаціоналом». Справді, у тому помешканні люди були хто «зав.», хто «нач.». Потроху перемовляючись між собою, сімейство дихало через раз, по-хмеляючи патріарха самогоном, казьонкою, денатуратом, після чого похмелений дід із розстібнутою ширінькою, в синьому, з начосом, галіфе, вурчав животом, пускав гази, безпомічно й мертво лежав, вивалювався у перинах на ліжку з начищеними, яскравими кулями-бильцями, — все поривався кудись, віддавав команди невідомим людям, скреготав зубами, ламаючи жовту емаль, протяжно підвиваючи у ранкових сутінках. І так би Піскарьови жили й досі у тій будівлі з гранітними, монументальними, майже картинговими колонами, з просторими кімнатами й глибокими до синяви вікнами; але дід якось принишк, підупав, ходив, як у воду опущений. Гадали — по роботі щось. Далі купив пляшку казьонки за 2-68, — особисто взяв, раніше старався надурняка; не приправив звичного: «А шоб тому кукурузянику добра не було, мать його перемать…»; сидів увесь вечір умиротворений, очі блякло блищали в бік Іосифа Вісаріоновича: підніме чарку, скине погляд на портрет, чмихне у рудий прокурений вус щось до нащадків, невиразно проплямкає язиком; потому знявся, обігрів зором Піскуриху, маленьку та ошатну, що все говорила про Кінець Світу, — пробурчав: «Він мені снився — на добро». Стара зітнула плечима, просльозилась, на що б це, — думає, але нічого попріч не вставила, тільки: «Тобі видніше». «Йому видніше, подлая», — проскрипів Піскаренко, але тепло. Вийшов. Коли кинулась — багнет зник. А тут за годину — ґвалт із третього поверху: «Смерть за опозорєну Родіну приймеш, гнида підгузна», — мешканці підвели догори обличчя й немов зраділо чи то подивовано упізнали голос діда Піскуря; що поробиш, сьогодні не неділя, не за розкладом щось, — але таке життя. Тут дискантом голос Івана: «Не ті часи… Не ті часи… Не ті часи…» — але тонкий, непевний чоловічок начебто врешті вибачається, й дідове волання безнадійно западає у довгих, сірих, полущених коридорах. Та тільки-но рейвах утих, як Іван скочується високими східцями, скривавлений, так і дзюрить із нього. Тягне щось потихеньку, покривавлений, по підлозі, підібгавши ноги, голос бовтається у горлянці, а позаду Піскаренко розтягується могутнім, сповненим справедливості басом. Котить голос у порожнечу. Надворі весна, — низький березень із облиплими водою вербовими вітами. Ліхтарі нудно погойдувались, — Іван у лікарню, дід під суд. Захирів геть, доки парився в предваріловці. Геть захирів. Випустили під розписку. Йшов комунальним коридором; двері прочинялися до половини, по черзі рипали. Жухнув старий, жовтів, лизькав казьонку, а якось у суботу ополудні перебрав речі, перемилувався, протер ордени, відтак сів біля синього вікна й видивився на облуплених анголів, угріваючись сумирно в косяку березневого нетривкого світла. Надвечір ліг та й тихо упокоївся. «Всі там будемо», — сказали «зави» й «начі», випили за упокій чарку, пошкодували, але на тому не порішили.
І хоч скільки баба молилася у порожній куток, не минуло й півроку, як Піскарьови переселилися на ріг Володимирської й Прорізної.
Й ось вони, все сімейство — семеро — порозвалювалися за трофейним столом із гнутими ніжками, лили, для початку помалу, по чарчині, «хароша водка, а в том году лучше було»; спершу й не добереш, що то: хрестини, похорон, уродини. Батько народженого на світ Григорія (Горіка) Пііскарьова, Михайло, весільним генералом проходж'ав серед гостей. По смерті Піскарьова-діда мав надію перебрати патріарші права, а так воно не вийшло, — Марія, дружина Михайла, цупко перехопила владу; а з лиця мов та писанка: хіба що червоне од гіпертонії обличчя та чорний пушок вусів над верхньою губою. Тож Михайлові, мовби голові сімейства, нічого не лишилося, як і далі набирати респектабельного вигляду, ходити на цукеркову фабрику сторожувати, красти маляс, жлуктити горілку та у перезмінках лапошити позакутті молодиць. Так собі, нівроку, зажив слави місцевого джиґуна. Більше нічим особливим у житті не вирізнявся. Пив, лигався,
